Восьмий рік нашу землю топчуть загарбники. Під виглядом визвольних місій, лжедопомоги «братньому» народу расєя, не зважаючи на всі міжнародні правила мирного співіснування країн, віроломно захопила частину Східної України і Крим. Упродовж усього часу громади хоронили своїх кращих синів, які тримали оборону. На рівнях усіх видів наша держава старалася достукатися до країн і світових лідерів та донести інформацію про небезпеку з боку країни-агресора. Навіть майданчик усесвітнього конкурсу краси був використаний для трансляції цієї звістки. У 2014 році конкурсантка від України з Харкова Діана Гаркуша мала образ «нареченої війни». Її вбрання - у червоно-чорних кольорах із декоративними маками, що символізували скорботу за загиблими, а терновий вінок – випробовування, які має перенести Україна.
День 24 лютого цього року, кажуть, змінив світ, але не змінив того, про що говорила цілому світу Україна. Образ її - не у святковому вбранні, а швидше образ тієї ж «нареченої війни»: Україна бореться з твердою вірою у перемогу і промовляє:
«Привіт, світе!
Я знаю, ти зараз дивишся на нас. Дивишся наляканими очима Польщі. Нерішучими жестами Франції. Прорахованими кроками Німеччини. Знервованими вигуками Латвії. Скептичним посмикуванням Угорщини. Розслабленим мугиканням Італії. Німою мовчанкою Ізраїлю. Далекими вигуками США і Канади. І очима сотні інших країн.
Дивишся ніяково. Часто опускаєш погляд. Особливо, коли ми закриваємо собою наших дітей під час чергових ракетних атак. А коли-таки наважуєшся очі підняти, дивишся вражено. Озираючись, чуєш: що то за Україна? Її поливають градами, а вона стоїть. Її криють крилатими ракетами, а вона стоїть. Їй звідусіль брязкають довбаними танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть: «Айм вері сорі енд діплі консьорд, бат…». А вона: «Ну як знаєш, я пішов збивати літак». Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки колотить бандерівське смузі.
Світ не дихає, світ панічно скуповує йод, а вона стоїть. Із якої такої ця Україна сталі? Що такого було в молоці її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі волонтерських рук?
Знаєш, світе, а ти справді не знаєш. І ми теж, напевно, не знали по-справжньому донині. Не знали, що в нас є така сила. Така міць. І така любов. Завжди була. Просто роками лежала під руїнами совка, руського міра, пір’ям голубів миру і гіллям дерев любові. Лежала й чекала, щоб вибухнути. Вибухнути не страхом. Страх – це те, що нині відчуваєш ти, світе. А ми відчуваємо дещо інше.
Ми відчуваємо лють. За кожну вбиту дитину. За кожну понівечену долю. За кожне спалене місто. За кожну зруйновану мрію. І ця лють дає нам сили.
Ми відчуваємо свободу. Вперше. По-справжньому. Так гостро і сильно. Голу, вразливу і водночас таку потужну свободу. І ця свобода дає нам сили.
Ми відчуваємо любов. Ох, як же ми відчуваємо любов. Коли нема своїх і чужих. Коли всі максимально рідні. Коли мільйони рук методично викладають шлях до перемоги, кожен на своєму місці. І ця любов дає нам сили.
Тому, світе, не бійся. Ми на сторожі. І якщо ти раптом соромився запитати, ми скажем самі: так, мир настане. І він буде українським, він буде жовто-блакитним. Не залежно від того, страшно тобі чи ні».
Коментарі