Остання Андрієва весна

Остання Андрієва весна
Остання Андрієва весна

Ірина сиділа у потязі, і єдиним бажанням було – якнайшвидше побачити Андрія. Вона не звертала уваги на людей поруч, не чула, про що говорять, взагалі не помічала нікого, ніби їх не було взагалі. Думками жінка була з коханим, і понад усе на світі прагнула побачити його. Вона була у дорозі до Харкова, та доїхала до Тернополя, як задзвонив телефон, і чоловічий голос, який ще кілька годин тому розповів про поранення Андрія, повідомив, що той помер. Це був останній день весни. Останньої весни у його житті. А третього червня Ірина проводжала коханого в останню путь. Йому назавжди залишиться 38.
- Одному Богу відомо, що довелося пережити тоді. До останнього сподівалася, що виживе і все буде добре, - розповідає дружина загиблого воїна з Володимира Андрія Лавренюка Ірина. - Востаннє коханий дав про себе знати за кілька хвилин до смертельного поранення. Я написала йому у повідомлення, чи не є зайнятим і, чи може розмовляти? На що відповів, що чекає на «вертушку», тому зателефонує пізніше. А вже за кілька хвилин його було важко поранено. Це сталося близько дванадцятої, а о чотирнадцятій вдалося доправити до шпиталю. За цей час він втратив багато крові, і лікарям довелося робити вливання. Однак, попри усі намагання, врятувати чоловіка не вдалося.
Андрій Лавренюк за освітою вчитель математики. Народився і виріс у селі Галинівка у багатодітній родині, у якій, крім нього, були ще двоє братів старших від нього, і три сестри. Як і більшість селян, батьки працювали у колгоспі, мама дояркою, батько - заготівельником молока. Сестра Марія, яка також обрала професію педагога, і працює у педколеджі імені Кримського, розповідає, що брат у школі проявляв здібності до математики, тому вчителі порадили обрати педагогічну освіту. По закінченні навчального закладу вступив до ВНУ імені Лесі Українки. Провчившись три роки, пішов працювати у рідну школу. Та вже за рік взяв академічну відпустку й був призваним на строкову службу. Вважав, що кожен справжній чоловік мав відслужити у ЗСУ. Після демобілізації, продовжив навчання і роботу у школі. Учні любили його за щирість, усмішку, за самовіддачу. Але війна внесла корективи, і з кар’єрою вчителя довелося розпрощатися.
- Ми з Андрієм з одного села, зустрічатися почали, ще коли навчалася у школі, на той час мені було 16, йому - 24. Він вже вчителював, але у мене не викладав свого предмета, - продовжує розповідь дружина загиблого Ірина. – Спочатку ніхто з його рідних не здогадувався про наші побачення. І коли він повертався додому з них, батьки могли лише гадати, до кого ж він ходить? Про мене навіть ніхто й подумати не міг, допоки не повідомив, що збирається одружитися. Так, у сімнадцять я вийшла за нього заміж. Першим на світ з’явився Андрійко, а за два роки Ангеліна. Коли донечці виповнився рік, почалася війна, чоловіка мобілізували. У складі 51-ї ОМБР він брав участь у боях на сході України. Про те, що там відбувається, намагався не розповідати, щоб я не хвилювалася. Але як можна було бути спокійною, коли соцмережі й ТБ розповідали про пекло, яке там коїлось. Особливо важкими були дні, коли не було зв’язку із ним. Я не знала, що мені робити, і куди звертатися. Тож коли дав про себе знати, щастю не було меж. Вже потім Андрій розповів, як виходив з оточення з-під Іловайська разом з іншими побратимами, та про те, як дивом вдалося уціліти. Тож коли виявив бажання підписати контракт із ЗСУ, була категорично проти після пережитого.
До школи Андрій вже не повернувся. Пояснив, що не зможе більше працювати з дітьми після пережитого на війні. Крім того, потрібно було добудовувати будинок, який придбали з Іриною у місті, а на зарплатню учителя цього не зробиш. Тому почав їздити на заробітки, інколи й вона з ним. Згодом влаштувався на птахофабрику.
- Андрій не захотів, щоб я йшла на роботу. Казав, що сам забезпечить сім’ю. Та інколи підробляла продавцем на ринку, бо не могла сидіти вдома, та й хотілося коханому допомогти. Він був ідеальним батьком і чоловіком. Діти обожнювали його, увесь вільний час намагався проводити з ними. Він навіть уночі вставав, коли ті народилися, щоб погодувати. Старший Андрійко дуже схожий на нього не лише зовні, а й характером. Чоловік не любив ходити на дні народження, тож мені доводилося йти самій. Син також не любить ходити у гості, як тато, йому ліпше вдома побути. Коли приходив з роботи, завжди намагався чимсь допомогти. На моє прохання відпочити, говорив, що хоче побути зі мною Нас завжди можна було бачити лише разом. Разом ліпили вареники, до речі, це було його улюбленим заняттям. Разом вивішували прання у дворі, ходили у магазин. Інколи дівчата на роботі говорили: для чого ти ведеш його після нічної зміни на ринок? На що відповідала: це його бажання. А ще дуже любив футбол. І не лише дивитися, а й грати. Тож нерідко брав участь в іграх у складі місцевих команд. Його визітівкою була усмішка, щира, добра, привітна, від якої ставало радісно і тепло водночас, а ще він ніколи не злився і завжди вмів заспокоїти. Навіть перебуваючи на війні, знаходив потрібні слова.
За рік до вторгнення Андрій підписав контракт із ЗСУ. Служити випало у військах протиповітряної оборони. 24 лютого, уночі, пролунав дзвінок командира, який наказав терміново прибути у ППД. Разом з іншими військовослужбовцями його відправили на охорону білоруського кордону. А вже за два тижні був на Київщині. Якось зателефонував і поцікавився, чи не збирається Ірина з дітьми виїжджати за кордон. На що жінка відповіла категорично. Вона не хотіла покидати дім, який збудував для них, та насамперед не могла залишити свого Андрія. Нехай вони не разом на той час, але він повинен відчувати її підтримку. Виїхати для неї - означало зрадити, Ірина не могла собі цього дозволити, і намагалася бути сильною. А ще вірила у те, що він захистить її з дітьми. Чоловік поважав дружину за таке рішення, яке додавало наснаги та віри. 
- Брат сам написав рапорт на переведення у зону бойових дій, - говорить Марія. – Пояснив, що там потрібніший, оскільки є брак фахівців. До слова, перед війною закінчив курси лідерства з базового рівня для бойових бригад, розраховані для підготовки сержантського складу, але не встиг отримати звання. Та це не завадило йому бути інструктором і навчати інших військовослужбовців, серед яких були й хлопці з полку «Азов». У коротких розмовах Андрій ділився враженнями від перебування у регіонах. Так, на Київщині місцеве населення їх усіляко підтримувало. Для прикладу, керівник одного з підприємств, дав вказівку годувати військових. Також інші люди чим могли, тим і допомагали. Розповідав про село, біля якого вони стояли, яке окупанти зрівняли з землею. Чого не скажеш про деякі населені пункти на Харківщині, що знаходились у близькому розташуванні до російського кордону. Після звільнення одного з них від росіян, їхній взвод мав намір розташуватися на його території. Та військових чекала неприємна несподіванка. До них прийшли місцеві і попередили, що коли не покинуть село, вони здадуть їхні позиції росіянам. Їм нічого не лишалося, як відійти у ліс, де вони спали у машинах. «Маріє, це не наші люди», - зізнався він тоді. Саме на Харківщині брат отримав смертельне поранення. 
- Можна собі уявити, як таке відношення сприйняли хлопці, які ціною власного життя звільняють Україну від ворога. Андрій був великим патріотом і вболівав за державу. Він міг і далі перебувати у безпечному місці, і може б лишився живим. Але вирішив інакше, бо вважав, що його знання та досвід потрібні там, де тривають запеклі бої. Я й досі не змирилася з його смертю. Інколи здається, що він на війні, тільки поза зоною досяжності. І коли все скінчиться, повернеться додому, обійме і ми далі робитимемо усе удвох. Але реальність є іншою. І обіймає мене з дітьми лише уві сні.
Жанна БІЛОЦЬКА

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: