Марія Свір почала жити в іншому селі, адже стала працювати бухгалтером у сільській раді. За 30 років її роботи там змінилося 8 голів.
У кожного свій шлях у професію. Дехто ще зі шкільної парти знає, якій справі хоче присвятити власне життя, а хтось знаходить справу до душі у більш зрілому віці, спробувавши себе у різних сферах діяльності.
Марія Свір любила математику і хотіла стати бухгалтером. Так судилося їй долею. Родом вона із села Орані. Закінчила вісім класів Ласківської школи, а потім навчалася у Нововолинській ЗОШ №2. Після закінчення 10 класу зібрала необхідні документи, направлення з колгоспу, отримала паспорт, щоб здобувати освіту в Горохівському технікумі. У той час відбулися певні зміни в кадрових питаннях і сільські ради стали потребувати бухгалтерів, до того їхні обов’язки виконував секретар ради. Так Марію Йосипівну запросили на роботу у Зарічанську сільраду, і вона погодилася. Швидко влилася у колектив, пізнала тонкощі роботи, яку залюбки виконувала понад три десятки років.
-Щоразу бухгалтерія ставала складнішою. З часом з’явилися головні книги, які потрібно було заповнювати. Збільшувалася кількість обрахунків і писанини, адже зростали обсяги робіт, - каже Марія Йосипівна. – Потрібно було все знати: і доходи, і видатки, усі форми звітів – у пенсійний фонд, соцстрах, податкову, статистику… Усюди були встановлені терміни подання, тому, щоб встигнути, бувало, й додому роботу брала. Я ніколи не відзначала Нового року, бо якраз до 14 січня потрібно було здавати річні звіти. Коли люди святкували, я працювала. Рахували тоді на рахівницях, ділили й множили у стовпчик. Уже пізніше дали електричні калькулятори, ще через трохи з’явилися уже звичні кожному сучасні моделі.
Жінка пригадує, коли на баланс сільської ради передали школи, тоді у штат сільради взяли ще одного бухгалтера. Згодом Марія Йосипівна стала обіймати посаду головного бухгалтера.
-Кожні 5 років ми їздили до Луцька на курси підвищення кваліфікації. Окрім навчання, мали час для екскурсій, відвідування кінотеатру. Тоді я познайомилася з колегами з інших районів, ми спілкувалися, обмінювалися досвідом, - каже моя співрозмовниця.
За роки, коли пані Марія працювала у сільській раді, змінилося до десятка сільських голів. Каже, було по-всякому, доводилося знаходити спільну мову з кожним. Обирали сільськими головами людей, у яких за плечима був різний досвід роботи та спеціалізація – інженери, агрономи… Як вони приступали до виконання своїх обов’язків, то нерідко саме бухгалтер вводила їх у курс справи, часто підказувала чи давала поради стосовно роботи. Стежила, щоб усі витрати з бюджету були згідно із закладеними у певні статті. Знала роботу, виконувала її на совість, тому була впевнена у кожному своєму кроці. Діяльність установи скрупульозно аналізувалася під час ревізій, які проводилися щороку.
У 55 років жінка вийшла на заслужений відпочинок. Два роки була на пенсії, а тоді отримала пропозицію працювати бухгалтером у сільській раді в П’ятиднях. Погодилася. Пригадує, що ходила на роботу з пакетом, у якому носила документи, адже статки не дозволяли розкошувати. Та ціну собі знала і була впевнена у своїй компетентності. Фахівець за роки діяльності досконало вивчила права і обов’язки бухгалтерів, тому була впевнена, як потрібно чинити у будь-якій ситуації. Хоч дуже любила свою роботу, та змушена була її покинути, адже у той час почали активно впроваджувати комп’ютерні системи й бухгалтерам потрібно було опановувати нові підходи до роботи та програми обрахунків.
Мешканкою села Заріччя Марія Йосипівна стала у 1981 році. Жінка пригадує, що вони з мамою лишилися вдвох: у засвіти через хворобу відійшов брат, якому було 25 років, згодом і тато, проживши лише 56 літ. Пані Марія працювала у сільській раді, й у зв’язку зі станом здоров’я їй було важко з Оранів добиратися до роботи, тому вона впродовж десяти років змушена була винаймати житло у Заріччі, в той час, як мама самотужки вела господарство в рідному селі. Були думки продати зведену батьками хату, щоб натомість придбати житло ближче до роботи, але цей варіант відкинули, адже Орані вважалися неперспективним селом і виручених коштів із продажу будинку не вистачило б на нове помешкання. Тому жінки вирішили «перенести» хату в Заріччя, де пані Марії виділили земельну ділянку для будівництва.
- Ми найняли майстрів, які розібрали хату, перевезли її частинами у Заріччя і склали деревину в садку. Було таке нервове потрясіння, адже йшли дощі і дошки псувалися, - пригадує жінка.
Та все ж за рік звели будинок і почали облаштовуватися на новому місці. Вели господарство, тримали свиней, корову, обробляли город, хоч двом жінкам це робити було доволі не просто.
Зараз Марії Свір 73 роки. Жінка має невеличку господарку, тримає кабанчика, курей (до речі, вони дуже вразили нас своїм ошатним виглядом, адже мають незвичний пір’яний кожух і штани). У її оселі багато вазонів, зійшла розсада й тягнеться до сонця.
Уже багато років пані Марія знаходиться на обслуговуванні у соціальній службі. До неї часто навідується соціальна робітниця, яка допомагає по господарству і з якою можна поспілкуватися й порадитися. А нещодавно працівники Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) міста Володимира-Волинського допомогли жінці почистити садок, підрізали дерева, а незабаром мають полагодити дерев’яний паркан. Жінка каже, що вдячна своїм помічникам за допомогу і підтримку.
Валентина Тиненська, с. Заріччя, Володимир-Волинський район
Коментарі