Вихована в селянській родині, завідуюча відділом зв’язку села Селець Лариса Вавринюк вважає, що саме ця життєва обставина допомагає їй у професії.
Весняного дня 13 квітня 1974 році в подружжя Віктора та Марії Макаруків із села Селець народилася донечка, якій дали ім’я Лариса. Дівчинка з’явилася на світ через 12 років після старшої сестри Тетяни. Тож для батьків це був своєрідний подарунок щедрої долі. Лариса зростала енергійною допитливою дівчинкою, із малих літ привчалася до селянської праці, поступово опановувала якості майбутньої господині. Активною була і в школі, добре вчилася, брала участь у всіх шкільних заходах. Перший важкий удар дівчинка отримала, коли їй виповнилося 15 років. Несподівано обірвалося життя батька. Підтримкою для овдовілої матері й осиротілої Лариси стала сестра Тетяна, яка вже мала власну сім’ю, і бабуся Ганна Омелянівна.
Ганна Омелянівна Захарчук, бабуся Лариси, увійшла в історію села як удова учасника війни, як довгожителька, а також як людина, яка пам’ятала і особисто знала молоду Олену Полонську. 98 років життя відпустила доля цій жінці. Незважаючи на похилий вік, зберегла Ганна Омелянівна чудову пам’ять, високу працездатність, до останніх днів свого життя власноруч пекла духмяний хліб. До останньої хвилини розмовляла з рідними людьми, а відійшла у вічність у відділенні реанімації, де провела всього кілька хвилин при повній свідомості. Коли Ганну Омелянівну проводжали в останню дорогу, на вікові домовини лежала світла свіжоспечена хлібина. Люди гомоніли, що сама бабуся Ганна встигла спекти її на свій похорон, та виявилося, що це внука Лариса дарувала бабусі хлібину в далекий шлях вічності. Встигла сама спекти, бо саме від бабусі перейняла і вміння, і рецептуру справжнього українського хліба, а головне – любов до випікання.
- Я ще від бабусі успадкувала релігійність, - розповідає Лариса Вікторівна. – Бабуся ніколи не пропускала недільної служби. Навіть уже в похилому віці, маючи хворі ноги, долала неблизький шлях до храму. Я обожнювала наші свята, цікаві церковні обряди. Тож тепер не тільки відвідую храм у Сельці, а й активно долучилася до церковних справ.
Але повернемося в минуле. Закінчивши школу, Лариса вступила до Горохівського радгоспу-технікуму, де здобула професію агронома та, повернувшись до рідного села, недовго працювала в аграрному секторі. Із 2000 року вона очолює відділення зв’язку в селі Селець. Це відділення вже багато років зберігає вірність нашій газеті.
Минулої осені Ларису Вавринюк та її родину знову спіткало горе. Пішла з життя Марія Андріївна, дорога матуся. Усе життя вона працювала на будівництві, а згодом влаштувалася техпрацівницею в Селецьку школу, у будівництві якої, до речі, брала безпосередню участь.
- Мама вчила мене розуміти людей, чути їх. Вона близько до серця брала людські болі, раділа щастю інших. Матусина наука пригодилася мені в моїй скромній професії, - ділиться Лариса Вікторівна. – На перший погляд професія поштаря не така вже й показна, але ви не уявляєте, скільки вона потребує душевних сил. До послуг пошти звертаються люди з різними потребами. Одні з нетерпінням чекають свіжих газет, інші цікавляться новинками преси, комусь потрібно щось придбати з асортименту товарів, які є на прилавку поштового відділення. Декому просто хочеться зайти у відділення, яке стало осередком спілкування. Правда, у зв’язку з карантином спілкування стало обмеженим. Та суть обслуговування не змінилася. До кожної людини, з якою б метою вона не прийшла, потрібен підхід. Кожного треба вислухати і почути. Буває, що людина зайде до поштового відділення заради того, щоб поділитися наболілим. І потрібно відкласти справи та вислухати її. Але найбільше уваги слід приділити пенсіонерам, бо їм не тільки потрібно першочергово отримати пенсію, а й погомоніти, обговорити останні новини.
Ми розмовляємо з Ларисою Вікторівною саме після того, як надійшла свіжа преса. На столах акуратно розкладені газети і журнали. Звертаю увагу на те, що в основному це популярні місцеві видання, деякі обласні: «Твій вибір», «Цікава газета», «Порадник + здоров’я» та інші. Примірників «Міста вечірнього» – найбільше. Не втримуюся від запитання про те, чим пояснюється прихильність жителів трьох сіл – Сельця, Чесного Хреста та Марії-Волі – до нашого видання.
- Це залежить від уподобань кожної людини, - каже пані Лариса. – У нас є такі, хто вже дуже багато років виписує «Місто вечірнє». Цікавиться і молодь, тому що в газеті останнім часом публікується чимало молодіжних матеріалів. Людей старшого покоління приваблюють людинознавчі статті, історичні замальовки, історії життя. Уважно слідкують читачі й за публікаціями про конкурси, та хотілося б, щоб були конкурси і на селянську тематику. Ну і, звичайно, всі цікавляться новинами.
Нашу розмову перериває веселе дитяче щебетання – у приміщення вбігає рум’яна від зимового вітру внука Лариси Вікторівни Варвара. Слідом за нею заходять син Віктор і невістка Аліна. Діти та онуки – найбільше щастя Лариси Вавринюк і її чоловіка Руслана Івановича. У селі проживає і працює в школі донька Тетяна. Її чоловік Олександр став для пані Лариси рідним сином. Він – сирота, і тепер теща і тесть для Олександра – справжні батьки. Підростають у Тетяни та Олександра донька Ліза та син Ілля.
Життя триває попри всі труднощі. Люди поспішають на пошту, щоб отримати улюблені газети, придбати товари, заплатити за комунальні послуги. Там їх чекають, а тому мешканці Сельця недаремно кажуть, що без пошти не уявляють свого села, а поштове відділення не уявляють без Лариси Вавринюк.
Антоніна Булавіна, с. Селець, Володимир-Волинський район
Коментарі