«Кордон держави – моя доля, моя честь, моя слава»

Публікації

«Кордон держави – моя доля, моя честь, моя слава»
«Кордон держави – моя доля, моя честь, моя слава»

На запрошення командування ми відвідали відділення інспекторів прикордонної служби «Пархоменкове».

«Це найкраща в країні застава»

Рівна дорога стелиться серед густого волинського лісу і веде до відділення інспекторів прикордонної служби «Пархоменкове», яке називатимемо за звичкою заставою. Милуючись красою лісу, повертаюся спогадами в далеке минуле, коли у нашому класі в міській школі №2 був створений Музей прикордонної слави. На стінах розмістили фото прикордонників, стенди з описами застав. Приїжджали до нас численні гості – ветерани прикордонної служби. Ми підтримували тісний зв’язок із прикордонниками, але найбільше – із заставою імені Івана Пархоменка. Саме військовослужбовці цієї знаменитої застави подарували у наш клас-музей прикордонний стовп. І ось через багато років журналістська стежка привела на заставу в Пархоменкове. 
Насамперед вразила тиша – велична і водночас тривожна. Можливо, відчуття тривоги було навіяне пам’ятником Івану Пархоменку і обеліском на місці загибелі наших прикордонників, які першими прийняли бій літнього ранку 22 червня 1941 року. А можливо, усвідомлення того, що це прикордонна застава, де люди постійно готові до затримання порушників кордону чи дати відсіч ворогу, спонукає думати, що тиша ця може бути оманливою.
Але поступово відчуття тривоги відступає, бо відділення живе своїм звичним життям.  Протяжність ділянки кордону України з Республікою Польща по  -  228, 04 км. Щоранку військовослужбовці, згідно з графіком чергувань, приїжджають на заставу і займаються підготовкою до охорони кордону, повторюють набуті знання, статті Адміністративного кодексу. Раз на місяць проводять посилені фізичні заняття з контрактниками, а зі службовцями строкової служби – щотижня. 
Старший прапорщик Микола Рожко, який цього дня був черговим у відділенні, запрошує до кімнати занять. Він інформує, що зміна прибуває на заставу о 7.50 ранку. Перевіряється зовнішній вигляд військовослужбовців, посвідчення, затим з 8.00 до 8.30 тривають заняття за передбаченою тематикою. Не залишається поза увагою і повторення заходів безпеки, аби не допустити травмувань. Микола Петрович коротко розповідає про себе. Мешкає в селі Губин, але, незважаючи на певні складнощі з доїздом, службою задоволений, щиро любить свій колектив, свою заставу. 
На території застави зустріли солдата строкової служби Микиту Халуса, він із Закарпатської області, міста Мукачево. Юне обличчя солдата світилося привітною усмішкою: 
- Хоч природа мого рідного краю чарівна і неповторна, та краса волинської землі є просто унікальною. Повірте, що я зовсім не сумую за домівкою і навіть не хочеться туди повертатися. Я навіть налаштований тут залишитися назавжди, знайти подругу життя – красуню-волинянку. Служба приносить мені задоволення, і насамперед тому, що служу серед чудових людей, служу на священній для кожного українця землі. Це найкраща застава в Україні.

У відділення прекрасне жіноче обличчя

Кажуть, що кордон – це обличчя держави, і у відділенні «Пархоменкове» це обличчя просто чарівне, адже половину штату військовослужбовців формують жінки. Звичайно, ще у свідомості багатьох людей жінка у військовій формі викликає скептицизм, проте вже в багатьох країнах світу діють закони, які зобов’язують жінок служити в армії.
- Я думаю, що жінка не є слабшою за чоловіка, а можливо, морально й міцнішою та  відповідальнішою, - висловлює свою думку заступник начальника відділення Анна Шаптала. – Крім того, умови служби для жінок на кордоні є найлояльнішими  порівняно з  іншими  військами. Прикордонники ніколи не забувають, що жінка – це передусім жінка, навіть якщо вона у солдатській формі. Звичайно, устав є устав, але наші чоловіки ставляться до жінок, які несуть службу у відділенні, з великою повагою і галантністю. 
Пані Анна і стала головним гідом на заставі. Вона закінчила Хмельницьку  національну академію Державної прикордонної служби України, деякий час служила в Закарпатській області, затим повернулася на рідну Володимирщину. Жінка любить свою справу і пишається тим, що служить на кордоні.
Солдат Дарія Цобенко на заставі всього рік. Дівчина народилася в селі Заболоття, яке нині належить до Ковельського району. Після закінчення 2019 року Володимир-Волинського педагогічного коледжу недовго працювала у школі. Життєві обставини змусили поїхати на роботу до Польщі, але туга за рідним краєм була сильнішою.
- Мені завжди подобалася військова форма. У фільмах бачила жінок у формі, вони виглядали стрункими, підтягнутими. Зародилося бажання й собі одягнути таку форму. Крім того, чула багато хороших відгуків про заставу імені Пархоменка, а тому прийшла сюди на службу і не шкодую. Стимулом стало й те, що, перебуваючи в іншій державі, збагнула, наскільки важливо для людини мати Батьківщину, свою родину. Тепер ще більше утвердилася в тому, що рідну землю потрібно оберігати, а вже тоді за  необхідності захищати. Мій тато брав участь в АТО і розповів багато про мужність наших воїнів. Мені ж випала честь служити на землі, яка також полита кров’ю українських бійців. Отож я обрала шлях великої відповідальності перед своїм народом. Так, спочатку було важко, але тепер застава – моя друга домівка. 
Старшого сержанта Яну Полякову зустріли саме в ту мить, коли дівчина, озброєна бойовим автоматом, приступала до чергування на посту пропуску до відділення. Вона приємно усміхнулася, а оскільки була дуже обмежена в часі, лише встигла  сфотографуватися, і отримувала вказівки від начальника зміни. 
Солдатська заповідь говорить, що від начальства потрібно бути якнайдалі, а до кухні – якнайближче. Правда, на кухні, коли ми туди завітали, військовослужбовців не було. Процес приготування обіду був у розпалі. Кухар Людмила Кузьмич саме виймала з печі запашний хліб, який спекла сама. Помічниця кухаря Тетяна Шандалко чаклувала біля великої сковороди, від якої йшов неймовірний запах. На кухні також позмінно трудяться кухарі Валентина Косовець та Роман Пащук. Усі вони мають статус військовослужбовців, окрім помічника. Кухня оснащена пекарнею, електричними плитами, холодильниками, морозилками, шафами для посуду. Щоразу перед прийомом їжі видаються лотки для посуду. 
У кабінеті фельдшера, старшого сержанта Іванни Гарах ми затрималися довше. Жінка родом із села Ладинь колишнього Любомльського району. Закінчила Ковельське медичне училище, 10 років працювала в інфекційному відділенні Володимир-Волинської лікарні.  На заставу прийшла тому, що тут служив чоловік. 
- Більшу відповідальність як фельдшер несу за строковиків, - розповідає пані Іванна.  – До мене найчастіше звертаються з тиском, головними болями, шлунковими захворюваннями. Якщо турбує зубний біль, доставляємо військовослужбовця в стоматологічну поліклініку. Коли біль не дуже гострий, запрошуємо стоматолога із Луцького загону. Я маю право лікувати ОРВІ, бронхіт, гіпертонію чи гіпотонію. У випадку серйозного захворювання відправляємо людину в Львівський госпіталь. Луцький загін забезпечує всіма необхідними ліками. На жаль, не вдалося уникнути коронавірусу. Хворих госпіталізували, решта перебували на повній ізоляції. Нині майже всі отримали щеплення, нас забезпечили вакциною «Pfizer».

На цій землі - як у рідній домівці

Майже стерильна чистота і зразковий порядок на території застави свідчать про те, що тут не тільки дотримуються строгих вимог, а й служать хазяйновиті люди, які дбають про відділення як про власну домівку. Своїми силами роблять ремонт, поставили акуратну криничку, підстригають газони, гарним дизайном оформили приміщення лазні, альтанку для паління. У місцевому музеї зібрані експонати різних часів, які розповідають про героїчний шлях застави. Саме тут історія тісно переплітається із сьогоденням. 
І ще одне приміщення привертає увагу. Правда, його мешканці зустрічають непривітно. Якби не подвійні стінки вольєрів, довелося б непереливки. Але служба є служба. І вівчарки та спанієлі – теж охоронці кордону. Завдання вівчарок – затримувати порушників, а спанієлі шукають наркотики. До послуг вірних друзів прикордонників  власна кухня. Ось тільки перед фотооб’єктивом відважні собаки чомусь втягують голову  і мають беззахисний вигляд. Видно, із цим видом «зброї» вони не дуже знайомі. 
І знову ліс уздовж дороги привітно махає зеленим віттям. А за кілька хвилин уже мчимо трасою зі щойно покладеним новим покриттям до Володимира-Волинського. Позаду – кордон, який надійно охороняють. 
***
Користуючись нагодою, висловлюємо щиру вдячність командуванню відділення інспекторів прикордонної служби «Пархоменкове», а також особисто водієві, старшому прапорщику Володимиру Кожуховському за запрошення та організацію транспорту для візиту на заставу.
Антоніна Булавіна

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: