Каже художник Віталій Федоренко, який, самонавчаючись, віднайшов особливий стиль створення зображень, не знаний поки що у світі. Самонадіяно звучить, але на полотнах – шедеври.
На різних каналах телебачення останні десять років транслюється чимала кількість передач, основою яких є виявлення талановитих людей. Деякі проєкти, наприклад, що стосуються співу, «живуть» роками. Такими ж «вічними» є танцювальні проєкти. Це доказ того, що талант даний кожній людині у тій чи іншій сфері, тому й талановитих людей багато. Але для того, щоб талант розвинути, потрібно мати волю, працювати і наполегливо робити це постійно. Такий висновок підтверджує людина, із якою мені довелося познайомитися цими днями. Інформація про молодого і талановитого митця уже почала з’являтися в медіа, читав і чув про нього. Але потиснув руку й побачив його творчість уперше.
Талант родом із дитинства
У дитинстві ми самі та наші діти постійно мали справу з олівцями, фарбами, кольоровою крейдою. Малеча любить такі заняття, тому що зображувальна діяльність не потребує спеціальної підготовки, хоча розвивається вона в людини аналогічно мові. Але якщо без мови ми не могли з дорослішанням обходитися, тому й навчалися її швидко, то малювати щодня не було нагальної потреби, а з часом вона зникала взагалі. У Віталія все було інакше.
Ще маленьким його вабили кольори і все, що в цьому світі мало різнобарв’я. Навіть у дитячій голові мрії бачив кольоровими. Був рухливим: гойдалки, велосипед, хованки з однолітками, військові ігри. Але обов’язково знаходив час, коли світ замикався вдома на фарбах і олівцях. Кольорові мрії лягали дитячими образами на папір. Мама була першим наставником у малюванні. Найчастіше зображувалися хатинка і деревина з розлогим лелечим гніздом: так можна було пояснити пташину загадковість і мрію про власний простір. Синове захоплення малюванням мама і тато не могли залишити без уваги, його наполегливість потрібно було скерувати в потрібне русло. Не довелося сина переконувати щодо навчання в художній школі. На перших уроках нульового класу, або підготовчого, зрозумів, що малювання йому до душі. А потім – історія мистецтва, рисунок, скульптура. Художній світ для пізнання був великим і вабив його. Хоча футбол, туризм, бокс, баскетбол ніяк не замінялися малюванням. Устигав усюди і захоплювався всім.
Але найулюбленішими в житті були поїздки до бабусі Марусі в село. Вона любила онука. І він, хоч не міг до кінця осмислити ту любов, але відчував її до себе в усьому: у бабусиній ласці, у її пухких пиріжках з маком, турботливих руках і добрих іскристих очах. Навіть вранішній сільський духмянок, коли доводилося в бабусину чергу онукові пасти корів, мав свою неповторність і малював кольорові мрії та сни. Широка домашня піч, на якій довелося спати, додавала кольорам тепла і затишку, які пам’ятатимуться все життя. Коли підріс, онук старався допомагати бабусі в усьому: косовиця – він там, збіжжя ховати – він тут, картоплю садити-копати – він є. У селі завжди роботи є більш, ніж достатньо. Після праці чашка домашнього густого молока і купіль у річці біля села ставали джерелом життєвої сили і бажань.
Ну хіба потрібні для пам’яті інші переживання, щоб творити на полотні дива?
Пізніше Віталій тихенько сідав у міській кімнаті і пробував себе в малюнку. Увесь час, коли навчався в художній школі, його переслідувало бажання взяти в руки олійні фарби. А уроків із тим матеріалом не було й не було. Щільний навчальний план школи навіть вчителька Людмила Вікентіївна, яка дала обіцянку провести уроки з олійного живопису, не змогла відкоригувати. А Віталій чекав, недешеві фарби олійні купив. Але не тримав на вчительку образи, бо багатьох премудрощів малярства навчила. І головне – благословила у життя висловом: «Будьте у творчому пошуку і знайдіть себе. Художник не обличчям має бути пізнаваним, а своїм неповторним стилем». Пройдуть роки, коли зміст вислову Віталій переживе не раз, щоб він став для нього символічним.
Молодому таланту, окрім розвитку, ще необхідно поповнювати життєві сили
Які б у голові не зринали образи для подальшого втілення в картинах, вони лишалися часто тільки в уяві. Критично не вистачало коштів на прожиття, не кажучи вже про фарби, полотно і рами. Важко було зосередитися на чомусь одному: то випадкові заробітки, то невеликий бізнес, то написання однієї роботи, то від’їзд до Польщі, то написання іншої роботи. Пошук, пошук, пошук себе і можливостей. Дякує мамі і татові, які допомагали. Вони не тільки були першими поціновувачами синового мистецтва, але і першими меценатами на його творчому шляху. Тато здебільшого мовчазний, кивав головою і казав: «Добре, синку». Мама як мама – жінка і наставник: «Сину, от якби тут тінь трохи змінити», «А ось тут додай чистоти і прозорості», «А я б тут змінила форму силуету». Завжди старався почути її, бо розумів, що так, як вона, мислить багато людей.
Траплялося, по закінченні роботи мусив пам’ятати, як її оцінить мама. Тільки батькам під силу було прийняти синове мистецтво, при цьому пам’ятаючи, що він зранку ще не їв.
Часто ні друзі, ні знайомі навіть не здогадувалися, що в його домівці живе світ великого мистецтва. Зрідка ділився своїми роздумами і розповідав про заняття. Але навіть у цей момент прагнув мати свою майстерню, свій куток, свій простір, адже за теорією науковців у художників розвинене не відчуття приватної власності, а просторовий талант. Звичайна випадковість допомогла в придбанні за невеликі кошти сусідської земельної ділянки: тато дізнався і розповів синові про її продаж. Із ним і купили ділянку.
Карантин – для одних кінець, а для інших – чарівний поштовх
2020 рік із кризою, викликаною світовою пандемією, для багатьох став випробуванням на міцність. Не оминув і Віталія. Польща «замкнулась», підприємства зупинились, на вулицю виходити – за крайньої потреби. І знову довгі вечори, додалися дні та ранки – наодинці з фарбами і мольбертом. І знову згадував слова Людмили Вікентіївни: «Пізнаваність – у стилі». Знову пошуки.
Хоч художня школа дала добру науку, але працювати олійними фарбами повністю вчився самотужки. Пастозність мазків подобалася в багатьох роботах світових майстрів. До душі була майстерність у пензлі Ван Гога, Моне. Інтернет і самостійні поїздки на пленери теж допомагали. Поляки трохи навчили, точніше, показали. Показали іншу техніку – писати акрилом. Саме акрилові фарби взяли верх: кольори більш схожі до омріяних, швидко сохнуть, що дає можливість швидше накладати шари. Та й не мають шкідливого для здоров’я складника.
Окрім техніки писати акрилом, знайшов і рішення – одне-єдине, що до душі, що дає можливість мріяти і жити – художнє мистецтво. Тільки воно, і більш ніяких інших видів діяльності чи робіт. Прийняв рішення – і потрохи художник у душі знаходив втілення. Усі образи повернулися, мрії воскресли. Навіть удома стало всім тісно. Кажуть, талант любить тишу в роботі. Перепросив батьків і надбав простір. Правда, в оренду, але свій, творчий і більший за квартиру. Тепер художник Віталій Федоренко ходить працювати в художню майстерню, студію чи галерею. А й справді – у галерею. То рік карантину дав можливість не тільки відшукати рішення, але й сформувати та закріпити новий стиль написання картин. Майже 5 років вправлявся у філігранності мазків. Багатьма дрібненькими - створюється на полотні об’єкт. Ніхто так не студіював. А він зміг. І зміг уже написати чимало картин. Для нього вони – дітища. Розселив їх у майстерні – от і галерея вийшла.
Запрошення до великого мистецтва
Пройшли перші покази, і вже Віталій почав звикати працювати пензлем не на самоті. Запрошує друзів і знайомих до майстерні. До речі, попередньо можна домовитися за телефоном 063-818-73-18. Сам відчуваю, що потрібно скористатися безкоштовним запрошенням у майстерню, поки не став Федоренко світовим брендом, і, як наслідок, – недоступним.
Перші свої роботи навіть виставив на продаж. А всього їх уже близько восьми десятків. Правда, половина з них: різних за стилем, неповторних за сюжетом, але пережитих власним сумлінням і відчутих серцем – знаходяться в приватних колекціях. Сумнівається, чи слід це робити. Може, і не продавав би, але плани змушують це робити, бо потрібні гроші. Не на прожиття, а щоб людям показати свої творіння, своє мистецтво. А це відбувається в художників тільки через виставки. До сьогодні їх було три: у Києві, Ковелі та в нашому місті. От 18 жовтня запросили показати в Києві в Будинку природи свої роботи. Там є можливість і оголосити запатентований стиль.
Віталій, маючи велику віру в силу мистецтва, також вірить і в те, що знайдуться небайдужі люди, у яких є змога допомогти молодому таланту пробитися у світ. Таких людей називають меценатами. Вірить і запрошує їх до виявлення підтримки.
Сергій Залуський
Експрес-опитування Віталія Федоренка про головне
-Найбільша любов. - До життя.
-Найцікавіша у житті справа. - Моя.
-Найбільший авторитет. -Мій тато.
- Найбільший страх. -Втратити все, що маю. А особливо – свободу.
-Найважливіша риса в людині. - Чесність.
-Три найголовніші справи у житті чоловіка. - Відбутися, стати самодостатнім, а далі – садки, ставки й автомобілі.
-Мрія. - Наймасштабніше познайомити світ із моїм мистецтвом.
-Улюблений напій. - Кава.
- На що б витратив мільйон? - На майстерню.
Коментарі