Нині і лікарі, і вчені дають маловтішні прогнози щодо тривалості життя сучасних людей. На жаль, ми вже є свідками того, як невиліковні хвороби, техногенні катастрофи, природні катаклізми та екологічні проблеми обривають життя землян. А тому справжніми живими «раритетами» стають люди, які вже перейшли межу 80-90-літнього віку. Це не просто довгожителі. Це уособлена історія, генетична пам’ять, багатий досвід і глибоке світосприйняття. І поки вони з нами, ми маємо перейняти від них ту мудрість, яку вони пронесли через різні часи.
Саме до таких людей належить мешканка села Хмелівка, Ганна Сергіївна Карпюк. Цього року вона зустрічає 96-ту весну свого життя. Сивочола, із сумними очима, ця жінка досить бадьора, має хорошу пам’ять, цікаво розповідає про минуле.
Народилася Ганна Сергіївна в селі Ізов у травні далекого 1925 року. Напередодні війни її сім’ю, як і всіх жителів Ізова, виселили із села. Родина Ганни Сергіївни опинилася в селі Уланівка, що знаходилася між Хмелевом та Марією-Волею. Це було польське поселення, але польські родини теж кудись переселили, а їхні домівки віддали переселенцям з Ізова. У рідному селі залишилася могила батька.
У післявоєнні часи мешканцям Уланівки запропонували переселитися до Хмелівки.
- Хмелівка в той час була вже великим селом, - пригадує Ганна Сергіївна, - хоч багатьох вулиць, що бачите нині, тоді не було. Не було і таких гарних будинків, як зараз. Люди жили в старих хатах, нерідко покритих стріхою. А як важко працювали! Аж згадати страшно. Особливо важкою була робота в полі. Комбайнів та тракторів було мало. Усе робили вручну: молотили, снопи в’язали, косили, жінки пололи. А заробітки були малі, та й залежали від урожаю. Як краще вродить, то й більше заробиш.
У Хмелівці Ганна зустріла свою долю – Володимира Карпюка. Він теж опинився далеко від свого родового гнізда. Десь на іншому березі Бугу залишилось воно спустошеним. Жилося молодій сім’ї важко. Ганні Сергіївні довелося працювати дояркою і полоти буряки в польовій бригаді. Не раз змушена була брати із собою в поле маленького сина-первістка. Наливала в пляшку молока, садовила дитя серед зілля і, поки синочок бавився, матуся працювала. По хліб нерідко ходили до міста. А бувало і так, що Ганна Сергіївна брала колосочки, провіювала їх і пекла млинці. Копійку до копійки складали, аби звести нову хату, в яку змогли переселитися на початку 70-х.
- Ось тоді вже трішки легше стало жити, - каже моя співрозмовниця, - але недовго я раділа змінам в житті. Не стало мого дорогого чоловіка. Уже 30 літ плачу та тужу за ним.
А життя йшло вперед. Підросли сини – Василь і Орест. Василь влаштувався водієм у Нововолинську, там і одружився. Орест спочатку навчався в Шацькому лісовому технікумі, затим – у Львівському лісотехнічному інституті. Нині живе в Ківерцях. Народилися внуки. Дві доньки виросли у Василя. Двома синами пишається Орест. Великою гордістю для бабусі став онук Василь, підполковник ЗСУ, учасник АТО. Саме його бабуся Ганна найбільше бавила.
Та доля не була милосердною до цієї жінки. Удар за ударом посилала вона Ганні Сергіївні, не щадила її років та сивини.
- Василь у мене трудяга був, - зажурено дивиться жінка на портрет старшого сина, якого втратила два роки тому. – А згодом Орест овдовів, ще молоду дружину поховав. Я ж уже така стара, а ще живу.
Хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто відійшов у вічність. А далі Ганна Сергіївна пожвавішала.
- Хочу вам ще одну історію розповісти. Була в мене двоюрідна сестра Анна. Ми з нею були наче рідні. Під час війни вона на маслозаводі працювала, а потім звинуватили її у співпраці з фашистами, засудили на 10 років. Трапилося це напередодні її весілля, якому так і не судилося відбутися. Анна вагітна була, уже в таборі донечку Лілю народила. Потім дівчинку забрали в дитячий будинок. Анна написала мені з табору, щоб я донечку її взяла до себе, якщо з нею щось трапиться. Нам Лілю і привезли. Я її вигляділа. Анна потім заміж вийшла за росіянина, приїжджали вони по Лілю, коли дівчинка вже була у 8-му класі, забрали її з собою. Жили в Туапсе. Ми до них в гості їздили. На жаль, немає вже ні Анни, ні Лілечки.
Слухаю Ганну Сергіївну і відчуваю, як від цієї жінки лине тепло надзвичайної доброти. Ще дорогою до Хмелівки дізналася, що баба Нюся (так називають Ганну Сергіївну в селі) дуже добра, сердечна, гостинна. Вона ніколи ні з ким не сварилася, нікого не образила. Щиро вірить в Бога, співала все життя в церковному хорі. Часто її провідує священник. Завжди тримала господарство і нині в міру сил працює, розводить курей, а взимку, коли замело подвір’я, сама його помаленьку розчищала.
Запитую Ганну Карпюк, у чому ж секрет її довголіття, чому їй довелося пережити чоловіка, сина, невістку? Чим вона може це пояснити?
- Не знаю, - тихо відповідає Ганна Сергіївна. – Сама часто себе про це запитую. Мабуть, ще я не все зробила на цій землі, що мені призначено. Комусь ще не сказала доброго слова, когось забула вибачити чи сама не попросила вибачення. Чому так, що люди відходять в різному віці, може знати тільки Господь.
Під кінець розмови Ганна Сергіївна показала своє найбільше захоплення – вишивки. Вишивала вона все життя. З-під умілої руки народжувались чудові візерунки на серветках, наволочках, рушниках. Правда, рушників залишилося зовсім мало. Багато жінок приходили до Ганни Сергіївни, щоб помилуватися вишивками, і всім вона дарувала свої вироби. Ті, що залишилися, береже на весілля правнуки. А доля ще вишиває рушник її життя.
Антоніна Булавіна, с. Хмелівка, Володимир-Волинський район
Коментарі