Розмова з настоятелем Свято-Володимирського собору, протоієреєм Юрієм Пікулою.
Сучасна церква на вулиці Луцькій у селищі цукрового заводу. Навкруги – квіти, охайне подвір’я. Та все ж вливається в архітектуру храму незабутній мотив стародавнього зодчества, тих часів, коли князь Володимир хрестив Київську Русь. Саме ім’я великого князя-святителя носить храм.
Захожу в тишу храму і відчуття таке, наче опинилася за межею цивілізації. Навіть життєва суєта, яка долинає із зовні, здається нереальною. Сяйво образів, іконних рам, оздоблення підсвічників та стін наче переносить у неземний світ, туди, де панує вічне щасливе і спокійне життя.
Мабуть, ми надто втомилися від надмірної суєтності, невгамовних проблем сьогодення, бо саме з цього питання розпочали розмову з настоятелем храму.
Отець Юрій Пікула, настоятель Свято-Володимирського храму, народився 15 лютого (в день великого свята Стрітення) 1973 року в місті Радехів, що на Львівщині, у побожній родині. Після школи вступив до Кам’янець-Бузького училища, а затим, як всі юнаки того часу, служив у радянській армії. Повернувшись зі служби, молодий чоловік зіткнувся з певними економічними труднощами, які на той час переживала вся країна, і тому вважав, що поспішати з одруженням не варто.
Мене дуже дивувало передбачення моєї бабусі, - пригадує отець Юрій. – Це була дуже набожна жінка, яка навіть уникала дивитися телевізор. Вона попереджала, що настануть часи, коли розпадеться радянська держава, люди житимуть за купонами, зіткнуться з багатьма проблемами. Ми її любили слухати, хоч не дуже йняли віри, а тепер дивуємося, як людина на схилі літ могла передбачити такі речі. Бабуся була прикладом людини великої віри. Вранці вона навіть водички не пила, поки не помолиться. Ось чому, коли мене агітували вступити до комсомолу, на питання, чи ходжу до церкви, чесно відповідав, що ходжу. Згодом я почув в душі голос Христа: "Бери свій хрест і йди за мною". Я замислювався, боявся, що негідний того, щоб служити Богу, що не виконаю цієї місії. Та все ж вирішив вступати до духовної семінарії.
Поступити на навчання в Почаєві не пощастило. Окрім певних вимог, Почаївська семінарія належала до російської церкви. Завдяки молитвам матері та всієї родини, Юрію вдалося вступити до Луцької семінарії, де вже діяла українська церква. На чолі церкви стояв патріарх Філарет, який був великим патріотом і духовним наставником усіх українців.
На ті часи в Західній Україні важко було знайти парафію, і шлях молодого священика лежав на Сумщину у Свято – Вознесенський храм. Деякі сумніви були в душі, але отець Юрій знову відвідав Почаїв, скупався в джерелі святої Анни, читав відповідні книги, серед яких особливо важливе місце зайняли повчання Петра Могили. Оточення у той час на Сумщині було російське. Виникали різні труднощі. І Юрій Пікула попросив благословення на службу у периферії та доля привела його у Недригайлів, на батьківщину Віктора Ющенка. Там було і залишилось багато друзів, які не забувають, запрошують повернутися знову на Сумщину, та все ж кликала мала батьківщина. Втілювався задум щодо будівництва у Володимирі нового храму.
У 2000 році заклали церкву. Далеко не все вдавалося. На шляху виникали різні амбіційні вимоги, заборони та таке інше. На Волині відчувалося духовне протистояння. Не всі розуміли значення відродження національної церкви. Нині будівництво храму ще не завершене повністю, але відчувається, що парафіяни докладають значних зусиль, аби їх церква була не тільки центром духовного виховання, а й плекала естетичні смаки у дусі української національної культури.
Окрім позолоти на підсвічниках та образах, ваблять переливи барв на рушниках та серветках. Відчувається тонка робота володимирських майстрів, але найбільше дивує і те, що і сам отець Юрій уміє вишивати. Цій майстерності Юрія вчила мама і він сам вишиває ікони. Взагалі батьки привчали сина до роботи, і нині отець Юрій не вважає зайвим для себе брати активну участь у тому, щоб самому докладати фізичних зусиль до завершення будівництва храму.
Мої захоплення – це не лише вишивка. Я люблю займатися спортом, зокрема, футболом, бігом, легкою атлетикою. Також захоплююся малюванням, в дитинстві відвідував художню школу, - ділиться отець Юрій.
Розмова переходить на сьогоднішні проблеми людей. Зрозуміло, що їх, цих проблем, аж забагато. Багатьох людей поглинув відчай. Зникає віра у майбутнє. У глухий заходить взаєморозуміння, навіть між рідними людьми. Як допомогти людям? У чому бачить свою роль сучасна церква?
- Передусім і всупереч усьому потрібно об'єднатися, об’єднатися сім’ями, родинами, сусідами, об’єднатися церквами. Сьогодні ми бачимо моральний занепад в існуванні сім’ї, у ставленні до батьків і дітей. Зникає порозуміння. Виникають чвари між рідними братами та сестрами. Живе спілкування замінили телефони. Це дуже боляче. Люди часто запитують: "Чому Бог попустив таке горе, як війна?" Вони не розуміють, що Бог, навпаки, допомагає зберегтися українському народу. Ми не ідеальні, маємо свої недоліки, але братовбивчих війн ніколи не вели, не розпочинали та не погрожували нікому. Ми завжди лише захищали свою землю. Ми завжди були віруючим народом, і нині люди, які приїздять зі східних областей, дивуються, чому ми так часто відвідуємо церкву, так дбайливо ставимося до наших свят, традицій і звичаїв. У них цього немає і Бог допустив цю війну, що люди зрозуміли, що вони єдиний народ. Проблема ще й у тому, що на землі відбуваються катаклізми, які передбачив Ісус Христос. Це епідемії, братовбивчі війни, себелюбство, землетруси. Повільно створюється протидія Божим законам. Знищуються ґрунти, загрожують повені, зникають рослини та тварини, виникають різні хвороби у людей, падає мораль. Не припиняються ядерні випробування. Ми втрачаємо духовні цінності. Раніше люди допомагали один одному від душі. А тепер очікує кожен на велику подяку. Для прикладу, нам допомагають наші українці з діаспори. Хіба вони просять подяки? А ми самі собі шкодимо тим, що не підтримуємо один одного. Все це чинять люди. Якщо ми не зупинимося, то людство загине. Отож. завдання церкви – закликати людей повернутися до Бога й об’єднатися проти зла.
Антоніна Булавіна. м, Володимир
Коментарі