Йому шостий десяток закінчується від народження, а він бігає нарівні з двадцятилітніми. Напевно, з тієї причини, що вже не може жити без тренувань із футболу, його охоплює невідоме відчуття туги - і починається своєрідна ломка за відсутності навантажень. Кілька разів бачила його в любительських матчах на міському стадіоні: рухається швидко і майстерно. Герой сьогоднішньої публікації – член футбольного клубу «Володимир 50+» Євгеній Мазур.
- Та чесно, що там про мене писати. Звичайнісінько собі живу. От потрібно картоплю їхати викопувати, а я про свої заслуги маю розповідати. Такі заслуги в усіх хлопців, із якими бігаю по футбольному полю, - турбується Євгеній, що хтось публікацію про нього сприйме як нескромність. Так себе почувають чоловіки, яким уже за пів століття майнуло, і вони колись вийшли із села, та місто не зуміло їх виправити на міську манеру – бути розкутими. Наш час знівелював різницю між вихованням у селі чи місті. А раніше батькам, які проживали у селі, здебільшого вдавалося виховувати своїх дітей роботящими, чесними і скромними.
Село, в якому починався футбол Євгенія
У родині Мазурів у селі Ревушки, що на Турійщині, підростало четверо хлопчиків і дівчинка. Євгеній – наймолодший серед дітей, і це був його привілей. Якщо старші виконували якусь роботу по господарству, то меншого шкодували і давали поблажку. Але він ніколи цим не зловживав і завжди старався бути першим у домашніх справах. Таким моторним старався бути й у школі. У рідному селі вона була початковою. Три роки навчали грамоти дві вчительки – Ганна Трохимівна і Марія Іванівна. Саме друга вчителька підштовхнула хлопчика до захоплення уроками фізкультури. У старшій школі, до якої потрібно було ходити з Ревушок у сусіднє село Оса 4 кілометри туди і 4 назад, естафету уроків фізкультури прийняв Юрій Федорович. Саме він показав, що справжня гра для хлопчиків – це футбол. М’яч для Жені (так називали його мама і тато) став своєрідним талісманом. Свій час він ділив на футбол, допомогу старшим по господарству і ще для того, щоб поїсти, поспати і зробити уроки.
Запам’яталися чоловікові зими того часу. Ох як насипле снігу – по штахети паркана. Було мороки навіть із хати вийти. А потрібно ж діставатися до Оси в школу. У такі сніжні дні змушені були йти до ферми, що знаходилася недалечко, просилися до водія на бортовий «ГАЗ-51», сідали на бідони і так їхали до школи. Зате така незручність компенсувалася катанням на лижах. Учитель фізкультури, окрім м’яча, показав усю привабливість зимового катання на лижах. Тільки й чекали вихідних, щоб їхати до лісу чи в поле на широкі й великі сніги і там влаштувати гонки.
Згадується й учитель трудового навчання Степан Іванович, який навчав ретельності та майстерності при виготовленні усіляких побутових дрібничок. Його наука знадобилася у житті юнака, коли потрібно було прикладати руки в домашніх справах. Знання з трудового навчання згодилися і в Оваднівському профтехучилищі, коли начався на тракториста-машиніста. Там теж не покинув свою улюблену гру.
В училищі не просто грав у футбол, почав навчатися усіх його правил, секретів і найважливіше – техніки. Викладач і тренер Олександр Крайнов побачив, що хлопець не байдужий до футболу, тому завжди при можливості приділяв йому більше уваги. І Євгенія взяли до збірної училища. Три роки навчання і гри у футбол промайнули швидко.
Під час служби в армії поталанило працювати водієм і возити армійців на охорону футбольних матчів у місто Грозний. Не раз бачив гру професіоналів команди «Терек» (Грозний). Атмосфера, що панувала на стадіоні, і по сьогодні зворушує пам’ять відчуттів. Можливо, тому, що це відбувалося вперше. Саме тоді зрозумів, що футбол – інтерес і відданість йому на все життя.
«Автомобіліст» завжди був у пошані серед спортсменів міста
Грати в цій футбольній команді почав одразу, як влаштувався на роботу у вантажний парк АТП-10762. Команда мала давні і шановані традиції щодо своїх учасників, участі в іграх. Із повагою ставилися всі колеги до тих, хто грав у футбол. Та й ніколи не була зайвою для молодої сім’ї Євгенія премія, яку до свята, або за чергову перемогу, давали членам команди. Дружина Наталія з розумінням ставилася до захоплення чоловіка, правда, ніколи не демонструвала особливої підтримки, більше в душі тішилася чоловіковими перемогами. Навіть тоді, коли він на полі отримав серйозну травму, змирилася з його непохитним вибором і ніколи не змушувала робити вибір між сім’єю і футболом. І їхній син Віктор пішов батьковою футбольною стежкою: під час навчання у школі всі роки грав у юніорській команді «ВІК», яка стала триразовим чемпіоном України. Пізніше вступив до столичного фізкультурного вишу, закінчив його і сьогодні грає в любительський футбол.
Футбол у Володимирі-Волинському
Майже до кінця 90-х років у місті була своя місцева ліга: дванадцять команд боролися в сезонах за першість міста. У більшості вони складалися з працівників установ і організацій, а назви команд походили від назв підприємств: команда птахофабрики, швейної фабрики, лісгоспзагу, вуглерозвідки, сільгосптехніки, цукрового заводу, меблевої фабрики. Також були команди «Динамо» (міліція), «Будівельник», «Льотниче», «Автомобіліст» і СКА. Усього одинадцять команд. А у випадках представлення футболу в межах області збиралася збірна під назвою «Кристал». Тривалий час її тренерами були Сергій Казік і Володимир Веремей. Усі футболісти відповідно до своєї команди мали форму і взуття, виплачувалися відрядні 2,50 карбованці, і обов`язково возили на турніри службовим транспортом.
У футбол грали на всіх футбольних полях, які були на той час у місті. Потрапити на тренування було важкувато, бо, крім тих дванадцяти команд, були ще шкільні та середніх навчальних закладів, дворові і різновікові команди дорослих.
Ветерани футболу вміють показати видовищну гру
- Мені 57 років і я граю зараз у любительський футбол у команді ветеранів. Завдяки директору «Гербору» Олегу Борбелюку маємо чудову форму і взуття для гри. А командним рушієм та організатором є працівник цього підприємства Сергій Чавлюк. Таких ветеранських команд грає сьогодні три: наша – найстарша, і ще дві ветеранські – 40-50-річні і 35-40-річні. Часто буває, збирається різновікова команда. Але це всі мої добрі знайомі, з якими не тільки граю у футбол, але прагну поспілкуватися, - розповідає Євгеній. – Саме такі збірні утворювалися з найсильніших для гри з ветеранами футбольної команди «Динамо» (Київ). Цю команду до міста запрошували колишній міський голова Петро Саганюк і брати Микола та Сергій Юнаки. Таких матчів зіграли кілька. І можна сказати, що це були не матчі, а справжні свята спорту і здоров’я.
-Доводилося виїжджати на товариські матчі і до Польщі, приймали й у нас поляків. У більшості випадків я на полі, граю у якості правого напівзахисника. У грі, відповідно до цього, маю неначе дві сфери своєї участі: зону нападу і зону захисту. Напевно, мені доручають цю роль, бо під час гри можу розвивати швидкий біг. Мене навіть дехто називає через це Женя-мотоцикліст. Кожен член команди має чітко обумовлені функції та обов’язки, хоча і не позбавлений виправданого експромту й ініціативи на користь гри своєї команди. От я і стараюся проявити ініціативу, щоб поцілити м’ячем у ворота суперника. Від подачі чи удару – неймовірний кайф. Радієш сам, і разом із тобою – уся твоя команда. Статистику забитих м’ячів я не веду, бо їх багато, але почуваюся щасливим від того, що це мені вдавалося зробити.
І справді, відчувалося, що Євгеній Мазур – щасливий. Навіть під час розмови чоловік світився від позитиву спогадів. І цьому сприяли не тільки забиті м’ячі, а й, напевно, улюблена робота водієм з єдиним записом у трудовій книжці, його осяйна онучка Маргарита, одружені діти і дружина, яка іноді з гумором допитується: «Коли ти перестанеш грати?»
Оксана Дворецька
Експрес-анкета Євгенія Мазура для допитливих
Шкідливі звички - Ні в мене, ні в рідних, ні у друзів їх немає.
Улюблена страва - Дружинині голубці.
Улюблений напій - Компот.
Улюблена пісня- Душевна, українська народна.
Улюблене свято - Великдень і Різдво.
Найкращий подарунок - М’яч з автографами гравців клубу «Динамо» (Київ).
Непрощений гріх для чоловіка - Зрада.
Побажання собі і українцям - Прошу в Бога миру, здоров’я і благополуччя, а українському футболу – перемог, досягнень і волі робити футбол українським, а не легіонерським.
Коментарі