Останнє повідомлення від чоловіка Наталія отримала 7 березня о 13.10 год. У ньому йшлося, що з ним усе добре і він разом із побратимами повертається із завдання. А вже пізно ввечері Артем не відповідав на дзвінки, хоча телефон був увімкнений.
-Того дня серцем відчула, що трапилось щось недобре, але до останнього вірила, що мій коханий живий, - розповідає вдова загиблого Героя з Володимира Артема Єгиазаряна, Наталія. – Не додзвонившись до нього, стала набирати номер його побратима, але той також не відповідав. Думаю, не міг наважитись розповісти правду. Наступного дня продовжувала телефонувати на номер чоловіка, гудки у телефоні вселяли надію, що з ним усе добре. Хоча допускала думку про поранення, а також про те, що міг загубити телефон. Та за якийсь час подзвонили й повідомили страшну звістку, попросивши упізнати Артема по фото. Однак і тоді відмовлялася вірити у його загибель, допоки не побачила тіло у морзі.
Наталя та Артем познайомилися на хрестинах три роки тому і незабаром одружилися. В обох це другий шлюб. На той час жінка вже виховувала сина Ярослава від попереднього шлюбу, у чоловіка підростала донечка Анастасія. Наталія розповідає, що із самого початку їхнього знайомства Артем усіляко намагався допомагати їй, узявши на себе майже усі домашні клопоти, не поділяючи їх на чоловічі та жіночі. Але найголовніше, знайшов спільну мову з маленьким Ярославчиком і ставився до нього як до рідного. Хлопчик, відчуваючи турботу, теж тягнувся до чоловіка. Артем часто брав його із собою, коли працював водієм, а потім таксистом, і дитині це подобалося.
-У ніч на 24 лютого він їхав до Польщі на роботу, але його повернули. О четвертій він був удома, а о п’ятій Росія обстріляла наші міста. Не ставши чекати мобілізації, того ж дня Артем сам пішов до військкомату і призвався до лав ЗСУ, хоча дуже просила не робити цього, - продовжує розповідати Наталія, ледь стримуючи сльози. – Я на колінах благала не залишати нас із Ярославчиком, але він сказав, що не зможе спокійно сидіти, коли ворог буде вбивати українців і топтати рідну землю. Єдине, про що просив, виїхати у безпечне місце, допоки все не втихне. Як не намагалася переконати, що нікуди не поїду, навіть слухати не хотів. І вже встиг домовитися з друзями, які проживають у Польщі, щоб прийняли нас із п’ятирічною дитиною, запевнивши, що так йому буде спокійніше.
Артем телефонував щодня, казав, що все добре, і ніколи ні на що не скаржився. Інколи в міру можливостей розповідав про військові будні, зокрема про те, як ночували в окопах, про підтримку місцевих людей, які приносили їм харчі, а одного дня завітали з великою мискою вареників. Про те, як волонтери привезли одному з побратимів на день народження торт із патріотичною символікою та відомою кричалкою про путіна. Торт так і не довелося їм скуштувати, бо потрібно було терміново виїжджати на позиції.
6-го березня у телефонній розмові Артем повідомив, що їдуть на завдання, куди, не казав. Але додав, що рухаються у саме пекло, і по поверненню обіцяв передзвонити. Наталія знала, що він перебуває у районі міста Буча, де тривали запеклі бої. Від хвилювання не знаходила собі місця, промовляючи слова молитви, і з нетерпінням чекала на дзвінок. Артем дав про себе знати наступного дня, і жінка трохи заспокоїлася, але ненадовго.
- Серце передчувало біду, а по всьому тілу пройшов моторошний холод. Як ніколи, душа рвалася додому, хоча вона рвалася щодня, щохвилини, - каже Наталія. – Як потім з’ясувалося, саме тієї фатальної ночі Артем разом із хлопцями повертався на позиції, у той час їх накрило авіаударом. Уже потім побратими, які вижили, розповідали мені, що навіть попри розриви бомб вони не здавалися, а давали жорстку відсіч ворогу. «Ваш Артем бився до останнього подиху і загинув як справжній герой», - сказали вони.
Через постійні обстріли тіло Артема Єгиазаряна не могли вивезти кілька діб. Уже навіть ішлося про те, що коли не вдасться цього зробити, то доведеться ховати на місці. Але на якийсь час бої вщухли, і волонтерам, які приїхали по нього, вдалося вибратися. А 12 березня Володимир прощався зі своїм Героєм.
-Я й досі не змирилася з його смертю, - каже Наталія, не стримуючи сліз. – Важко повірити, але кілька разів на день набираю номер телефону Артема і чекаю, що ось-ось почую рідний до болю голос. Хоча якось уві сні це сталося. Якраз лунала повітряна тривога, це було біля четвертої ранку. А я настільки боюся цього звуку, що вимкнула сигнал на телефоні, щоб не чути. І якраз у цей момент чую голос Артема, який видався мені втомленим. Я одразу прокинулася. Вже потім спало на думку, що уві сні він попереджав мене про повітряну тривогу.
Наталія розповідає, що відчуває турботу чоловіка навіть після його загибелі.
-Я майже втратила сон, і замість того, щоб лягти спати, дивлюся по телевізору новини, від яких, чесно кажучи, легше не стає. І саме у ці моменти почала помічати дивні речі. Наприклад, телевізор може сам по собі вимкнутися або звук робиться голоснішим. А коли перемикаю на інші канали, де немає новин про війну, усе стає на свої місця.
Наталія тримає в руках свідоцтво про смерть Артема, а поруч на столі лежить свідоцтво про їхній шлюб.
-Не можу повірити, що нещодавно у відділі ДРАЦС нас розписали, а сьогодні мені там видали свідоцтво про його смерть. А ще я звернула увагу на дати: мій день народження – 8.12, Артема не стало 8-го, ховали його… 12-го. Він був простим водієм, а став Героєм. Але якою ціною. У пам’яті усіх, хто його знав, він залишиться щирою, доброю, турботливою, завжди готовою прийти на допомогу людиною. За місяць йому мало б виповнитися 38. Не судилося. Ніколи не пробачу його смерті. Як і вся Україна не пробачить росії того звірства, яке вона вчинила і продовжує чинити упродовж цих років. Ми обов’язково переможемо, бо з нами Бог і з нами правда.
Жанна Білоцька
Коментарі