Людина з шахтарським минулим, самобутній поет, має інвалідність, Володимир Іванюк просить підтримки у талановитих творчих людей, які зможуть захистити його честь і гідність
Один письменник казав: «Приємно споглядати красиву дзвіницю, але варто, щоб її дзвони вдарили на сполох, як від неї усі тікають і вона перетворюється на об’єкт зневаги». Звичайно, це порівняння стосується людей… Якщо людина живе в добробуті, в благополуччі, має авторитет, вона всім потрібна і цікава, та варто, щоб вдарила блискавка горя і ця ж сама людина залишилася ні з чим, як відношення до неї різко змінюється. А чому? Чому люди люблять бити саме туди, де боляче, чому б’ють тих, кому і так боляче?
Про Володимира Анатолійовича Іванюка наша газета вже писала як про талановитого поета, який присвячує свої твори мужнім захисникам України та медикам, котрі рятують життя воїнам на передовій. Відомо, що ця людина, в минулому шахтар, недавно втратив кохану дружину, після чого сам переніс інсульт, в результаті якого не володіє рукою. Він не може без сторонньої допомоги помитися, йому важко себе обслуговувати і в інших справах. Проте ця мужня і чесна людина тримається за життя, знаходячи відраду в поезії. Але світ навколо Володимира Анатолійовича, виявляється, дуже жорстокий і знаходиться зовсім поруч, в його ж оселі. Виявляється, спочила дружина склала заповіт на сестру , яка мешкала в Харкові і с початку війни ( за наполяганням Володимира Анатолійовича та його дружини) ) переїхала до Володимира. Разом з нею приїхала і її родина. Оскільки Володимир Анатолійович не був приписаний за даною адресою, в заповіті його імені немає. У пана Володимира його власний будинок, але він потребує генерального ремонту і тому хвора людина самотньо там мешкати не може. Юрист, до якого за консультацією звернувся Володимир Іванюк, пояснив, що ніхто не має права вигнати його з хати, в якій він довго жив, в яку вклав багато своєї праці і коштів, а, по-друге, він є інвалідом.
Але чи розуміють це люди, які приїхали до хати і відчувають себе тут господарями? Нічого, окрім цинізму, грубощів та приниження Володимир Анатолійович від них не бачить і не чує. Крім того, досаждають українському патріотові явно замасковані колаборанти, які дбають лише за себе, а не за майбутнє України.
Як відомо, біда одна не ходить. Усією душею Володимир Анатолійович переживає за племінника Олександра, який нині знаходиться в гарячій точці і від якого вже багато днів немає звістки. Олександр на передовій з 2014 року. Володимир Анатолійович вважає його своїм сином. Олександр має золоті руки. Він часто допомогав пану Володимиру по господарству. Звичайно, що серце Володимира Анатолійовича болить за цією дорогою людиною.
- У мене, як і в кожної людини, є гідність, і , хоч я хворий, одинокий і безпорадний, але нікому не дозволю, щоб мене ображали і принижували. , - з болем говорить Володимир Анатолійович. – Мені потрібен спокій, нормальні умови для лікування, а тому, щоб пройти черговий курс, мушу лягати в лікарню.
З теплом і щирою любов’ю пригадує Володимир Анатолійович кохану дружину Олену Євгенівну. Згадує, скільки сил вкладали разом у свій дім, який став сімейним гніздечком. Тут вони були щасливі. Пан Володимир дбав про дружину, коли вона важко занедужала. Перед тим, як відійти у вічність, вона дякувала чоловікові за любов. Правда, незадовго до свого відходу у вічність вона перебувала у дуже важкому стані, перенесла складну операцію, а, тому складаючи заповіт, не внесла туди прізвище чоловіка і заслужену ним площу в оселі.
Звичайно, про хворого інваліда дбає соціальний працівник Ольга Синюк, про яку Володимир Анатолійович говорить з глибокою вдячністю. Проте про майбутнє говорить невпевнено. Свого часу Володимир Анатолійович працював у територіальному центрі і життя у цьому закладі сприйняв по-своєму. А тому каже, що швидше всього, якщо прийдеться, зніме квартиру…
Але чому? За що? Чим заважає людина, яка жила у цій хаті, іншим? Чим пояснити таку жорстокість?
З деяких фраз Володимира Анатолійовича стало зрозумілим, що нові господарі оселі навіть кепкують з його поетичного таланту. А між тим вірші пана Володимира – це дійсно поезія, яка іде від самого серця. Не пафосна, не тріумфально-показна, а скромна, світла і щира. Помітила одну рису у творчості пана Володимира. Кожній людині, яка з’являється в його житті і викликає симпатію, він присвячує вірші. І немає значення, ким працює ця людина, якої вона національності, якої релігійної конфесії. Головне, щоб ця людина любила Україну і розуміла його, людину і поета.
Нещодавно пана Володимира відвідала завідувачка відділення «Соціальна допомога вдома» територіального центру Галина Михайлівна Лактіонова, Вона була приємно вражена поетичним даром Володимира Іванюка і має намір організувати вечір зустрічі з поетом.
-Дуже важко на душі, - каже Володимир Анатолійович. – За що мене принижувати? Я чесно прожив своє життя, важко і сумлінно працював. Я хочу, щоб крик душі почули добрі люди. Мені дуже потрібна підтримка . Я прошу відгукнутися творчих людей, самодіяльних поетів, спілку інвалідів підтримати мене як людину, як інваліда. Я дуже чекаю чистого людського тепла і справжнього співчуття.
Антоніна Булавіна м. Володимир
Коментарі