Ліля жила за кілька кроків від школи у Володимирі. Інколи вона жартувала, що все свідоме життя ходить одним маршрутом, у центрі якого була школа. Спочатку дитиною бігла на уроки, а потім у неповні 20 – із квартири, яку батьки подарували їм із чоловіком на весілля. Усе змінилося в одну мить.
На годиннику була майже п’ята. Вона знову затрималася на роботі, готуючись із дітьми до новорічного ранку. Лілині восьмикласники були наче і самостійні, але минулого разу залишилися на репетицію та обмалювали двері у «каптерці» тітки Валі, шкільної прибиральниці, вік якої ніхто не знав, а звільнити її у директора не вистачало рішучості. Тому за ними треба пильнувати.
Додому Ліля не поспішала. Єдина донька вже три роки вчилася у Львівському виші, а чоловік повертався не раніше сьомої, а інколи і восьмої вечора. Працював електриком, тож вечірня, а інколи нічна зміни були не рідкістю.
Дорогою вона думала про те, що через місяць їй 46. А відчуття, наче і не жила. У 20 років вискочила заміж та перевелася на заочну форму навчання. Кохання відчула раптово. Від нього перехопило подих, літали метелики, кидало у жар. Ці метаморфози першою на собі відчула заліковка: один за одним не складалися іспити, додому тягнуло магнітом. Тож батьки запропонували, якщо вже так припекло, переводитися на заочне та погоджуватися на пропозицію Сергія одружитися. Там паче, що молодим було де жити. Ще кілька років тому померла тітка, яка залишила племінниці квартиру в одному з будинків у селі. Поки Ліля вчилася, батьки здавали квартиру, але сказали: «Вона твоя, вселяйтеся».
Тато зітхав, згадувала Ліля, що із Сергієм вони зовсім не пара. Вона – маленька, ніжна, тендітна майбутня вчителька, і він – грубий, некомпанійський чоловік без амбіцій та з робітничою професією. Але, як кажуть, кохання не обирає.
Тривалий шлюб зробив їх схожими. “От би здивувався тато, якби побачив мене зараз”, - думала Ліля. Він помер рано і не побачив, як його Квіточка, а він називав її тільки так, стала однією з багатьох, схожих одна на одну, українських жінок без віку: повненька, круглолиця, яка щодня обриває руки важкими пакетами з магазину.
Вона прискорила крок, бо у вікні квартири побачила світло: напевно, сьогодні Сергій повернувся раніше.
Коли відчинила двері, то одразу звернула увагу: щось не так. Зазвичай чоловік, повертаючись з роботи, залишає на підлозі робочий одяг, брудне взуття. Цього разу його не було, як і речей чоловіка на вішаку при вході.
- Сергію, - погукала Ліля.
У квартирі стояла тиша. Нічого не зрозуміла. Зайшовши на кухню, жінка почала розбирати пакети з продуктами. Коли підійшла до столу, то помітила папірець, згорнутий навпіл. Оскільки в квартирі Ліля підтримувала ідеальний порядок, то здивувалася. Вранці на столі нічого не було. Розгорнула. Там усього кілька слів: «Вибач. Я пішов жити до Світлани. Поговори з дочкою, поясни. Сергій».
Ноги ледве тримали її. Вона опустилася на стілець. Одразу зрозуміла, про яку Світлану йдеться: молоду продавчиню із сільського магазину, куди Сергій частенько зазирав випити кави. Вона була її ученицею. Між ними ж ціле покоління! У це неможливо повірити. Як доньці пояснити? А що казатимуть люди у селі?
Усі ці думки пробігали одна за одною в голові. Сльози жалю котилися самі собою. Але разом із ними приходив у голову план та відчуття, а може, це воно, таке бажане звільнення?
Уранці Ліля пішла до мами поділитися з нею планом. Вона готувала десятки варіантів, як почне:
- Я все життя ходжу однією дорогою, підтримай мене, я хочу це змінити…
- Мені вже 46. Або зараз, або ніколи…
Але мамі не довелося нічого пояснювати. Вона пригорнула її та почала захитувати, наче дитину.
Ліля продала квартиру і поїхала до Києва. Частину грошей вклала у ремонт маминої хати, щоб поїхати з чистим сумлінням, залишивши її у зручних побутових умовах. У столиці винайняла житло та почала ходити на співбесіди. Щодня відмови. Вона не хотіла йти працювати до школи, а шукала роботу, яка дасть гідний заробіток та можливість прожити у Києві хоча б кілька років. Такий був план, дозволити собі життя, про яке мріяла раніше: жити у великому місті, ходити у вихідні у театр, кіно, зустрічатися з цікавими людьми. Нехай таким життя буде всього кілька років, повернутися їй було куди – до маминої хати. Але Ліля хотіла цього понад усе.
Вона згадувала улюблену книгу фантастики, прочитану багато років тому – «Пурпурові поля». Там людей, які були старші 35 років, відбраковували. Людство дивом зупинило світову війну, яку розв’язали люди «похилого віку». Владу захопила молодь, яка вигадала нову систему керування світом. Усіх людей, старших 35 років, вона відправляла у таємниче місце «Пурпурові поля», де вони доживали свій вік. Їх позбавили доступу до керування країною.
- Але ж я не розпочинала війну, - жартувала сама із собою подумки Ліля, - невже мені немає місця тут? Воно точно є.
І продовжувала ходити на співбесіди: у міністерства, у вищі навчальні заклади. Якось пощастило. Її взяли працювати у секретаріат одного з міністерств. Зарплата була не набагато вищою, ніж учительська, але це був початок. І на перший рік у неї була подушка фінансової безпеки.
Зараз Лілі 56. Для односельців вона залишається місцевою дивачкою-невдахою. Працює все там же, винаймає квартиру, особисте життя не влаштувала, не схудла, не купила собі віллу чи машину, на якій би гордо могла приїхати в село.
А от запитай Лілю, вона скаже: «Я щаслива». За ці десять років її зарплата суттєво зросла, оцінили старанність, відповідальність та відданість роботі. За різними програмами об’їхала всю Україну, пів Європи, побувала у Сполучених Штатах Америки та навіть у Японії. Вона багато працює та втомлюється, але на вихідні обов’язково ходить у театр, на виставки і концерти. Передноворічне рішення, ухвалене в одну мить, змінило її життя так, як вона хотіла.
Цю історію Ліля (ім’я героїні змінено на її прохання) закінчила словами: ідеальний вік та час усе змінити, якщо цього потребує душа, саме зараз. І немає значення, скільки вам років або в якій ситуації ви опинилися. Просто варто дозволити собі бути щасливими.
Світлана Пасічник
Коментарі