А за першу ікону, яку майстриня вишила самостійно, їй попонували велику суму, але вона відмовилась.
Вишиті подушки – такий же атрибут української побутової культури, як і вишиті рушники. Але те, що побачила в оселі Марії Легкобит з Чесного Хреста, не тільки вражає, а й зачарує погляд кожної людини. Здається, звідки могла жінка сучасного українського села зачерпнути всю таїну вишивання подушки. Напевно, допоміг не тільки Інтернет, але і якесь генетичне чуття, що приховалося в глибині душі.
Разом намагаємося пригадати історію вишиваної української подушки. З давніх – давен українці знали, що подушку потрібно робити м’якою, яскравою на білосніжному полотні. На сьогоднішній день існує багато способів створення подушок, але найголовніші з них дійшли до нас, з давніх часів. Спочатку окремо підбиралися найкращі матеріали для неї. Щоб зробити вишукану білосніжну подушку. потрібно було влітку вибілити полотно, адже в минулому все робилося з натуральних складових. Полотно було лляне, щоб воно було білосніжним, вранці потрібно було піти до водойми та намочити його, потім розстелити на сонечку, таку операцію потрібно було пророблювати протягом тривалого часу, але наприкінці результат був неперевершений. Полотно було тоненьким, придатним для вишивання, а також білосніжно-білим.
Далі взимку, коли жнива закінчились і роботи вже, майже, не було жінки вечорами вишивали наволочки на подушки, техніка вишивання передавалася від покоління до покоління. Коли наволочка була вишитою, починалося наповнювання подушки. Використовується подушка і у важливих обрядодіях. Зокрема, на подушці-ясику тримають дитину під час хрещення. Саме у подушці зберігає наречена свій весільний «шитий» вінок і вінок барвінковий. На подушці наречена сидить під час обряду «скуповування молодої» і згідно з народним приписом, на цю подушку згодом намагаються якнайшвидше сісти її подруги – весільні дружки (аби так само бути щасливими нареченими). Весільні подушки дівчина вишиває собі у віно, придане – їх повинно бути мінімум шість.
Також саме подушки є першим і головним подарунком від батьків молодій родині на новосілля. А ось на весілля подушки намагаються не дарувати, лише ліжники, перини та інші покривала.
Але нині в користуються запитом не тільки подушки «під вушко», але й декоративні, які є елементом хатнього дизайну. Саме такі подушки і вишиває Марія Володимирівна Легкобит.
- Для мене вишивання подушок – це і найбільше захоплення, і заспокоєння. Коли вишиваю, забуваю про все. На душі стає світло і радісно, наче спілкуюся з якимсь добрим неземним світом, - каже майстриня.
Марія Володимирівна народилася в 1983 році в селі Селець, а заміж вийшла в Чесний Хрест, де нині і мешкає. Навчилася вишивати ще в 10 років. Учителькою була мама. А вже в 11 років стала вишивати сама. Багато ескізів вишивок черпала з Інтернету, а також з газети «Добрий господар», та найбільше покладалася на власну багату фантазію. А фантазія у майстрині дуже багата, либонь, на рівні генів запозичена в рідної природи, у красі сонячних ранків та тихих вечорів.
Важко перелічити, скільки подушок , різних за розміром, створили золоті руки вишивальниці. Кольори орнаменту в основному співзвучні з національними символами: червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо. В основному Марія Володимирівна віддає перевагу дитячим подушкам. Отож, візерунки прикрашені кумедними звірами: жабенятами, котиками, песиками ,ведмедиками, білочками
Оскільки садиба Марії Володимирівни оточена гарними квітниками, то красу улюблених рослин жінка переносить на вишивку, якими оздоблює подушки. Це айстри, жоржини, червоні маки, чорнобривці, мальви, пілони, тюльпани тощо. Не можна не помітити і традиційні волинські орнаменти – символи, які дійшли до нас крізь століття і на яких зберігається код нашої нації.
Та наша місцева майстриня вишиває не тільки подушки. Стіни вітальні прикрашають ікони, які вишила власними руками. Одна з них – зображення Пресвятої Богородиці – була першою значною роботою пані Марії. За цю ікону жінці пропонували значну суму, але майстриня нізащо не захотіла розлучатися зі своїм витвором. І Богородиця благословляє її родину.
Сім’я Легкобитів тримає велике господарство, мають садок. Та головне їх багатство – це п’ятеро дітей – чотири доньки та синок. Найстарша донька Євгенія теж захоплюється вишивкою, в основному бісером, а ще виготовляє чудові жіночі оздоби.
- Я не засуджую людей, які не вміють вишивати. Справа тут не в тому, що вони цього не хочуть. До вишивання, як і до кожної справи, має лежати душа, - ділиться пані Марія. – Навіть вишивання має свої нюанси. Я найбільше люблю вишивати подушки. Це для мене цілий ритуал. А ось навіть у родині, в якій я виросла, не всі вишивають, але залюбки роблять щось інше.
Перш, ніж залишити привітну оселю, ще раз милуюся своєрідною виставою подушок. Одна краща іншої… І скільки ж праці та фантазії слід вкласти у це диво!
- На мої руки ще 50 подушок очікують, - наче скаржиться господиня, а в її погляді вже засвічується іскра натхнення. А моя уява вже малює ту красу, яка скоро буде створена пані Марією.
Антоніна Булавіна с. Чесний Хрест Зимнівська ОТГ
Коментарі