Розповідає молода жінка Ірина з Володимира, яка проходить військову службу в повітряно-штурмовій бригаді.
Можна дуже багато дискутувати з приводу, чи мають бути жінки у Збройних силах, чи все-таки це справа суто чоловіча. Але факт залишається фактом: і на передовій у війську, і водіями бойових машин, і з генеральськими погонами на кітелі – в армії сьогодні жінок чимало. Та і в інших сферах, які раніше вважалися чоловічою цариною, працюють представниці прекрасної частини людства. Ніяких пересторог не було на шляху до зміни професії в Ірини.
Її знають у місті як чудового організатора-екскурсовода. Вона об’їздила багато міст і відвідала безліч туристичних об’єктів в Україні. Правда, закінчуючи школу, не раз мріяла про роботу у форменомфу одязі. Дуже їй подобалися дівчата у строгих костюмах, і навіть великого значення вже не мало для неї, чи це міліція, чи пожежники, чи стюардеси. Не судилося тоді одягнути форму, і тільки тепер, завдяки доброму знайомому, здійснила давню мрію. Увечері з ним поділилася своїми роздумами про труднощі під час карантину, а він наступного дня зателефонував і запропонував спробувати службу в десантно-штурмовій бригаді. Достойна оплата праці, повне державне утримання й омріяна військова форма. Ірина розповідає, що, на її думку, особливо дизайнери не переймалися створенням повсякденної форми для жінок-військовослужбовців, бо краси там не дуже видно, зате вона зручна, тепла і дихаюча. От берет до цієї форми відповідний до жіночих очікувань – малинового кольору. Раніше, коли дивилася на хлопців-десантників у формі, не могла второпати, для чого чоловікам берет малинового кольору.
Навіть не встигла до кінця усвідомити, що в самої на голові опинився малиновий берет – як результат підписання контракту про військову службу, а вже їхала на полігон для виконання навчального завдання. Нелегкі фізичні навантаження, але всі військові розуміють, що для того, аби в бойових умовах бути вмілим і швидко орієнтуватися, потрібні постійні тренування.
Але все-таки це не найважче, коли майже цілий день доводиться переходити з одних тренажерів на інші, бо такі труднощі не порівнюються з тим, із чим стикаються військові в зоні ведення бойових дій, або на «передку», як називають ту територію, де українські військові частини стикаються з ворожими силами. Там справді важко.
За час служби доводилося і там бувати. Навіть виконували ряд завдань зовсім не навчального характеру. Але якщо порівняти військову службу в десантно-штурмовій бригаді зі службою в інших родах військ, то її особливістю є бойові завдання з обов’язковим виконанням стрибків із парашутом. За рік служби Ірині вдалося здійснити чотири стрибки.
Стрибок із парашутом – це випробування не з простих. Якщо із хвилюванням під час першого і наступних стрибків можна впоратися, то приземлення завжди несе в собі певну загрозу і ризики. Парашутист усе повинен врахувати: територію і наявність перешкод, силу вітру і погодні умови, саму конструкцію парашута. Звісно, що в ході бойових операцій найголовніший ризик – це ворог, для якого ти є живою мішенню при стрільбі із зброї. Так-от, під час приземлення слід мати добрі навики, на рівні автоматичного засвоєння ставати на землю обома ногами. В іншому випадку можна просто поламати кінцівки чи навіть тулуб. Це дуже важливе вміння, але цілком доступне в засвоєнні при проведенні тренувань. Ірина не пригадує, щоб за час її служби з кимось трапився випадок травматичного чи невдалого приземлення.
Але якими б успішними не були стрибки, вони завжди є великим навантаженням на весь організм, особливо на кістково-м’язовий апарат людини. Уявіть собі висоту від 200 до 800 м, на якій здійснюються стрибки, у яку потрібно ступити: гул двигунів літака, надзвичайний струмінь повітря, за спиною – рюкзак, парашут - у повному екіпіруванні. Справді це нелегко. Для себе Іра, та й не тільки вона, а й інші дівчата, окрім труднощів, навчилася отримувати позитивні емоції. У момент, коли ти вже в повітрі і над тобою розкрився купол парашута, а в руках знаходяться стропи, тіло, подібно до тіла чайки над водою, неначе парить, опирається на повітряні подушки, у якійсь невагомості зближається з площиною, вкритою різними кольорами.
До слова, у військовій частині Ірина – не одна представниця прекрасної половини людства. П’ята частина особового складу – жінки і дівчата. Не всі мають можливість здійснювати стрибки, але у навчаннях беруть участь усі. І всі плекають надію на припинення війни. Особливо драматично почуваються, коли приходять повідомлення про загибель наших захисників. Ніяк не можуть звикнутися з тим, що раніше в Радянському Союзі вживалися різні народи, а тепер росіяни вбивають українців на українській землі. Переконана, що потрібно боротися за повернення наших українських земель, бо територіальна цілісність – це надбання держави, її престиж і багатство народу. А ще це те, що мають передати своїм дітям і прийдешнім поколінням. Ірина виховує доньку Надійку і вважає, що не має морального права навіть думати по-іншому, бо рідну землю слід берегти і захищати.
Оксана Дворецька
Коментарі