«Із парашутом почуваю себе Білосніжкою, тільки без взуття на підборах»

Публікації

«Із парашутом почуваю себе Білосніжкою, тільки без взуття на підборах»
«Із парашутом почуваю себе Білосніжкою, тільки без взуття на підборах»

Розповідає молода жінка Ірина з Володимира, яка проходить військову службу в повітряно-штурмовій бригаді.

Можна дуже багато дискутувати з приводу, чи мають бути жінки у Збройних силах, чи все-таки це справа суто чоловіча. Але факт залишається фактом: і на передовій у війську, і водіями бойових машин, і з генеральськими погонами на кітелі – в армії сьогодні жінок чимало. Та і в інших сферах, які раніше вважалися чоловічою цариною, працюють представниці  прекрасної частини людства. Ніяких пересторог не було на шляху до зміни професії в  Ірини.
Її знають у місті як чудового організатора-екскурсовода. Вона об’їздила багато міст і відвідала безліч туристичних об’єктів в Україні. Правда, закінчуючи школу, не раз мріяла про роботу у форменомфу одязі. Дуже їй подобалися дівчата у строгих костюмах, і навіть великого значення вже не мало для неї, чи це міліція, чи пожежники, чи стюардеси. Не судилося тоді одягнути форму, і тільки тепер, завдяки доброму знайомому, здійснила давню мрію. Увечері з ним поділилася своїми роздумами про труднощі під час карантину, а він наступного дня зателефонував і запропонував спробувати службу в десантно-штурмовій бригаді. Достойна оплата праці,  повне державне утримання й омріяна військова форма. Ірина розповідає, що, на її думку, особливо дизайнери не переймалися створенням повсякденної форми для жінок-військовослужбовців, бо краси там не дуже видно, зате вона зручна, тепла і дихаюча. От берет до цієї форми відповідний до   жіночих очікувань – малинового кольору. Раніше, коли дивилася на хлопців-десантників у формі, не могла второпати, для чого чоловікам берет малинового  кольору.
Навіть не встигла до кінця усвідомити, що в самої на голові опинився  малиновий берет – як результат підписання контракту про військову службу, а вже їхала на полігон для виконання навчального завдання. Нелегкі фізичні навантаження, але всі військові розуміють, що для того, аби в бойових умовах бути вмілим і швидко орієнтуватися, потрібні  постійні  тренування.
Але все-таки це не найважче, коли майже цілий день доводиться переходити з одних тренажерів на інші, бо такі труднощі не порівнюються з тим, із чим стикаються військові в зоні ведення бойових дій, або на «передку», як називають ту територію, де українські військові частини стикаються з ворожими  силами. Там справді важко.
За час служби доводилося і там бувати. Навіть виконували ряд завдань зовсім не навчального характеру. Але якщо порівняти військову службу в десантно-штурмовій бригаді зі службою в інших родах військ, то її особливістю є бойові завдання з обов’язковим виконанням стрибків із парашутом. За рік служби Ірині вдалося здійснити чотири стрибки.
Стрибок із парашутом – це випробування не з простих. Якщо із хвилюванням під час першого і наступних стрибків можна впоратися, то приземлення завжди несе в собі певну загрозу і ризики. Парашутист усе повинен врахувати: територію і наявність перешкод, силу вітру і погодні умови, саму конструкцію парашута. Звісно, що в ході бойових операцій найголовніший ризик – це ворог, для якого ти є живою мішенню при стрільбі із зброї. Так-от, під час приземлення слід мати добрі навики, на рівні автоматичного засвоєння ставати на землю обома ногами. В іншому випадку можна просто поламати кінцівки чи навіть тулуб. Це дуже важливе вміння, але цілком доступне в засвоєнні при проведенні тренувань. Ірина не пригадує, щоб за час її служби з кимось трапився випадок травматичного чи невдалого приземлення.
Але якими б успішними не були стрибки, вони завжди є великим навантаженням на весь організм, особливо на кістково-м’язовий апарат людини. Уявіть собі висоту від 200 до 800 м, на якій здійснюються стрибки, у яку потрібно ступити: гул двигунів літака, надзвичайний струмінь повітря, за спиною – рюкзак, парашут - у повному екіпіруванні. Справді це нелегко. Для себе Іра, та й не тільки вона, а й інші дівчата, окрім труднощів, навчилася отримувати позитивні емоції. У момент, коли ти вже в повітрі і над тобою розкрився купол парашута, а в руках знаходяться стропи, тіло, подібно до тіла чайки над водою, неначе парить, опирається на повітряні подушки, у якійсь невагомості зближається з площиною, вкритою різними кольорами.
До слова, у військовій частині Ірина – не одна представниця прекрасної половини людства. П’ята частина особового складу – жінки і дівчата. Не всі мають можливість здійснювати стрибки, але у навчаннях беруть участь усі. І всі плекають надію на припинення війни. Особливо драматично почуваються, коли приходять повідомлення про загибель наших захисників. Ніяк не можуть звикнутися з тим, що раніше в Радянському Союзі вживалися різні народи, а тепер росіяни вбивають українців на українській землі. Переконана, що потрібно боротися за повернення наших українських земель, бо територіальна цілісність – це надбання держави, її престиж і багатство народу. А ще це те, що мають передати своїм дітям і прийдешнім поколінням. Ірина виховує доньку Надійку і вважає, що не має морального права навіть думати по-іншому, бо рідну землю слід берегти і захищати.
Оксана Дворецька

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: