Таких амбіційних зборів у Сельці ще не було, а причиною стала відсутність бомбосховища у навчальному закладі
«Усіх старших старша в світі правда», - устами своєї Касандри сказала Леся Українка. Як не приховуй істину, а рано чи пізно вона таки заявить про себе.
Про те, що Селецька школа на грані закриття, мова у селі велась давно. Відсутність робочих місць привела до того, що з населеного пункту пішла молодь і відповідно різко зменшилася народжуваність. Але мешканці села були твердо впевнені, що ділова і енергійна завідувачка школи Віра Мазур, яка користується авторитетом у громаді, відстоїть свій заклад. А тому оголошення про те, що цього року діяльність навчального закладу мають припинити і заради цього проводяться громадські слухання, збунтувало все село.
На збори запрошувалися всі бажаючі. Звичайно, прийшли в основному батьки. Прибули також Зимнівський сільський голова В’ячеслав Католик, очільниця гуманітарного відділу Олена Гус і директорка Зимнівського НВК Юлія Степанюк.
Після звичного ритуалу вибору головуючого зборів, яким став Богдан Засадко, секретаря та лічильної комісії слово взяла Олена Гус. Вона повідомила, що згідно наказу МОН України, школи, які необ лаштовані бомбосховищем, або переходять на дистанційне навчання, або ж тимчасово припиняють діяльність і учні переводяться до іншої школи. Селецька ЗОШ виявилася майже єдиною школою у громаді, де не тільки не передбачене бомбосховище, а й навіть відсутній льох, де могли б сховатися діти. Рішення ініціатори зборів вирішили милостиво залишити за батьками. Та присутні татусі і матусі відразу збагнули, що призупинення є фактично початком кінця школи, тим більше вчителям гарантували роботу в тому закладі, куди возитимуть дітей.
Ось тут дозволю собі трішки заглянути в історію села і школи. В 1951 році в Селець приїхав новий голова колгоспу Олександр Кирилович Булавін. Він застав післявоєнне село в досить бідовому стані. Багато мешканців ще жили в землянках. Діти навчалися в звичайній сільській хаті. Через два роки в село прислали вчителя історії Володимира Юхимовича Завірюху, який за досить короткий термін очолив школу і керував педколективом більш як 30 років. А дітей у той час було багато, особливо старшокласників, оскільки у сусідніх селах – Мар’ї-Волі та Чесному Хресті – діяли початкові школи. Ось тому на початку 60-х років правління колгоспу прийняло рішення про будівництво нового приміщення школи. Тоді село саме розбудувалося. І хоч поряд з новими добротними будинками все ще тиснулися схожі на грибки, з темними солом’яними стріхами хатинки, але село впевнено йшло вперед. Голова колгоспу і директор особисто їздили до Києва за дозволом на будівництво, співпрацювали з проектантами, шукали місце для будівництва. У зведенні нової школи брали участь і місцеві майстри. Згодом біля школи з’явилися їдальня, майстерня, спортивний зал. Одного тільки не передбачили автори ідеї та будівничі – бомбосховища. На жаль, майже всі відійшли у вічність, а то б було їм сьогодні непереливки.
Звичайно, сьогодні Селецьку школу важко порівняти з тією, якою вона була 60 років тому. Педагогічний колектив разом з батьками доклали значних зусиль задля того, щоб школа дійсно відповідала стандартам європейського закладу освіти. Брали участь у багатьох проектах, ставали переможцями грантів. У результаті естетично обладнані кабінети, нова сучасні меблі, технічні засоби навчання відповідно до сучасних технологій. Школа обладнана внутрішнім туалетом, минулого року придбані котли для обігріву, на подвір’ї ігровий майданчик та бесідка для проведення занять на свіжому повітрі. Під стінами рясніють квітники. А тому відразу стає зрозумілим, що за той час, поки школа відновить роботу, все це буде зведене нанівець, відсиріють в неопаленій будівлі стіни, змарнується наочність, заведуться гризуни, припадуть пилом книги.
Отож, найпершою ініціативою батьків стало створення бомбосховища власними руками. Але гості з великою радістю пояснили, що це забере багато часу, оскільки потрібно виробити проект, отримати дозвіл тощо, адже укриття має бути обладнане туалетом, водою тощо. Отож, батькам довелося цей варіант відкинути, але й не приставали вони на те, щоб призупинити діяльність школи.
Дискусія загострилася. У декого з батьків уже здавали нерви і вхід пішла нецензурщина. Небезпідставно звинувачували керівництво громади в тому, що вони вже заздалегідь прийняли рішення, а тому тиснуть на батьків.
-Ви ж не відновите діяльність школи, якщо закінчиться війна, - лунало в залі.
Так, сільський голова не заперечував, що у зв’язку з тим, що в селі в перспективі зовсім мало дітей, навчальний заклад, очевидно, зовсім припинить свою діяльність. В’ячеслав Артурович пояснив, що сільська рада не матиме змоги фінансувати навчальний заклад з малою наповненістю дітей. Але батьків хвилювало інше. Чи минає загроза для їхніх дітей, якщо їх возитиме автобус до іншої школи.
- А що робити маємо, якщо почнеться обстріл автобуса? – стурбовано запитували матері. – Хто нам відповість за наших дітей?
-Автобус при обстрілі має зупинитися, - прозвучало пояснення.
-А що далі? Куди мають бігти діти? Хто куди бачить?
-Почекайте! Мають надійти роз’яснення, - відповідали вже загнані в кут гості.
Отакої! Ще немає роз’яснень, а школу вже закривають! Але ніхто не враховував того, що діти і батьки втрачають свій одвічний зв’язок, між яким стояла школа. Дітей вчили танцювати і співати, вони виступали в концертах художньої самодіяльності, в шкільних святах. Батьки мали змогу милуватися своїми талановитими дітками, а діти тішилися, що їх слухають тата і мами. Чи матимуть батьки змогу їздити в Зимно? Як себе почуватимуть діти, якщо їх тата і мами будуть відсутніми? Звичайна педагогіка, звичайна психологія… Та все ж перемогла думка батьків. Вони погодилися на дистанційне навчання, за яке раніше ратували педагоги, як за «навчання майбутнього». Тепер, виявляється, це пекло.
Дивно те, що не висловили своєї думки ні селецькі депутати, які представляють інтереси села, ні самі педагоги. Мабуть, спокусилися обіцянками, що будуть забезпечені роботою, або ж просто їх «ввічливо» попросили промовчати. Проте дозволю собі сказати, що маю гіркий досвід молодих років, коли пішки долала 10-кілометрову відстань від дому до школи, де працювала. А тому впевнена, що, маючи три уроки в день, краще прийти додому о 12 годині, ніж при тому ж розкладі чекати автобуса до 15 години або ж теліпатися пішки, зваливши при цьому всі сімейні і господарські справи на плечі престарілих батьків. Тоді ніхто не увійде в положення, ніхто не співчуватиме.
Але школу все ж відстояли. І хай перемога тимчасова, але це перемога. А далі час покаже. Можливо, ми все таки дочекаємося того часу, коли в селі будуть не ліквідовувати інфраструктуру, а створювати.
Антоніна Булавіна с. Селець Зимнівська ОТГ
Коментарі