Зі старої світлини дивляться на нас дві молоденькі дівчини в українському національному одязі. Це Ольга й Анна Рудь, сестри-українки, які народилися в польському селі Копаковичі. Ольга була молодшою і прийшла в цей світ в 1929 році. Дитинство і юність не були легкими. Доньки Василя Рудя працювали по господарству, були змалку привчені до селянської праці. Пережила родина Рудь і фашистську окупацію. Та найстрашнішими виявилися повоєнні часи, коли розпочалася депортація українського населення з території Польщі. Ользі на той час було лише 15 років. Та, попри час і похилий вік, Ольга Василівна пам’ятає все до дрібниць.
9 вересня 1944 року між Польщею та Українською владою була укладена угода щодо переселення українців з їхніх історичних територій. Була утворена так звана «Закерзонна зона», яка роз’єднувала землі поляків та українців. Насправді це було криваве протистояння, у якому в боротьбі за території зійшлися не тільки поляки та українці, а й самі українці один проти одного. Почалося тотальне насильницьке переселення.
Своєрідною реліквією зберігається в Ольги Василівни евакуаційний лист зі своєрідним гербом, який видавали поляки українцям. Як не дивно, але герб не схожий з державним гербом Польщі того часу. Характерним є те, що лист акуратно пришитий до полотняної підкладки.
Всього 1 день був дозволений на збори тим, кого депортували. Під дулами автоматів людей заганяли у тісні товарні вагони. Ніхто не знав, у якому напрямку їх везли. Тих, хто намагався чинити супротив, тяжко карали та навіть були випадки вбивства. З невимовним болем, покидаючи землю дідів і прадідів, дивилися українці, як палали їх хати.
Затим родині Рудь довелося долати відстані на возах, де везли все саме необхідне. Швейну машинку Ольга Рудь зберегла до наших днів. Це її найдорожча річ з молодості.
Дніпропетровщина, куди потрапили переселенці, зустріла їх непривітно. Мешкати довелося в бараках і навіть у конюшнях. Отож, стали шукати інші шляхи та доля привела сім’ю на Волинь. Жили в різних місцевостях, і селі Білопілля, згодом – в Колоні, (Іваничівський район) де займали хатину, господар якої був вивезений в Сибір. Там же Ольга Рудь зустріла свою судженого – Івана Кичулу з села Топилище. В них народилися два синочки – Віктор та Микола.
У 1958 році подружжя придбало хатину в селі Бубнів, де Ользі Василівні судилося прожити довгих 66 років. Чоловік Іван, працюючи на цегельному заводі, виписав цеглу і збудував нову хату.
Правда, сама пані Ольга вважає рідними всі села, в яких проживала її сім’я, не забуває Дніпропетровщину, села Іваничівщини. Також у Бубнові знайшла свою долю і сестра Анна.
Все своє свідоме життя Ольга Кичула присвятила нелегкій праці в колгоспі. По 3 рази на день долала відстань від своєї хати до корівника, де працювала дояркою. День розпочинався для неї з самого світанку. Спочатку обслуговувала 14-15 корів, доїли руками, а, коли з’явилися доїльні апарати, і корівок прибавилось до 20-22-х. Крім того, ще й обробляла по 50 соток буряка. Допомагали матері синочки. Та найпершим помічником був коханий і дбайливий чоловік. Як пригадували доярки, «Голька ніколи сама коровам їсти не закладала, цим займався Іван». За свою сумлінну працю Ольга Василівна отримала чимало нагород: орден слави, знак пошани, знак ударника праці, переможця в соціалістичному змаганні. Портрет пані Ольги бачили на Дошці Пошани.
І знову кидаємо погляд на світлину. Вродлива чорноока жінка втомленим поглядом намагається розгледіти майбутнє. Погляд строгий, тривожний. Переживши стільки випробувань, наче запитує, а що ж чекає на дітей та внуків, як житимуть вони? Проста селянська хустина на голові, за кадром – звична куфайка, гумові чоботи. Іншої одежі на той час сільська тружениця не знала.
На іншій світлині простоволоса жінка втомлено сидить за швейною машиною (тією ж самою, яку привезла з рідної та вже не рідної землі). Хоч і стомилася, та потрібно щось пошити синочкам до школи, чоловікові – на роботу. Та й самій на свято трішки потрібно скромний гардероб зробити. І так майже кожного дня. Усе життя у праці. Не зогледілась, як виросли сини, народилися внуки, правнуки. Три покоління славного роду живуть на цій землі. Хіба це не щастя, не найвища нагорода за всі поневіряння, за важку працю?
Лічильник життя вже відрахував Ользі Василівні Кичулі 95 літ. Жінка, звичайно ж, вже дуже квола. Проте з радістю і хвилюванням прийняла вітання Зимнівського сільського голови В’ячеслава Католика, учасників художньої самодіяльності Бубнівського будинку культури.
І, мабуть, немає вищого щастя, як прожити нелегке, але гідне життя, сповнене поваги та шани. Хочеться побажати ювілярці як можна довше бути зі своїми рідними та односельцями, зберегти в душі негасимий вогонь пам’яті про далекі трагічні та в той же час зворушливі події, які гартували душу людини.
Кореспондентка щиро дякує директору Бубнівського БК Лесі Степанюк за допомогу у написанні цієї публікації.
Антоніна Булавіна с. Бубнів Зимнівська ОТГ
Коментарі