ВПО – це не вирок, а сигнал громаді про надання особливої уваги і турботи українцям, які цього потребують

ВПО – це не вирок, а сигнал громаді про надання особливої уваги і турботи українцям, які цього потребують
ВПО – це не вирок, а сигнал громаді про надання особливої уваги і турботи українцям, які цього потребують

Внутрішньо переміщені особи, або ВПО, – це термін, який, відповідно до чинного законодавства, передбачає надання допомоги державою і всіма суспільними інституціями визначеним цим терміном особам. Але ніякий закон не дасть цим людям любові, поваги, душевної допомоги, допоки на це не спроможуться їхні співвітчизники.У  кожній  країні  громадяни живуть на рідній землі, дбають про  неї,  сплачують  податки,ароджують дітей, а натомість мають  від  держави  захист  і підтримку.  Гарантується  така колективна безпека ресурсами, які створюються солідарно усіма  громадянами. Здається, усе  зрозуміло  і  просто.  Але життя демонструє зовсім іншу картину, коли все ж таки трапляється, що люди втрачають спокій на рідній землі і мусять поневірятися там, де їх, можливо,  не  зовсім  чекають,  або ж  і  не  зовсім  раді  їм.  Люди мають  їхати  з  обжитого  місця,  покидати  домівки,  майно, шукаючи  даху  над  головою  і спокою  в  місцях,  де  вони  не народилися, а, можливо, і ні коли не були.
Усе  це  зараз  відбувається  в  Україні.  Війна,  російська агресія,  конфлікт  чи  АТО  – немає  різниці,  як  політики, а  за  ними  люди,  називають те,  що  відбувається  на  сході України, зокрема в Луганській і  Донецькій  областях.  Але об’єктивним є те, що там стріляють, убивають мирне населення, там гинуть діти. Станом на початок червня цього року 1  469  325  громадян  виїхали із  зони  збройного  конфлікту, отримали статус ВПО і розпочали  боротьбу  за  виживання майже з нуля в інших областях.  У  Донецькій  і  Луганській областях проживає найбільше переселенців – 513 тис. 602 і 283  тис.  877  осіб  відповідно. На  третьому  місці  –  Київ,  де проживає 165 тис. 256 переселенців.  У  Київській  області  зареєстровано  67  тис.  43 ВПО, у Харківській – 136 тис. 401. У західних областях переселенців  набагато  менше: у  Тернопільській  –  2  тис.  159 осіб,  у  Чернівецькій  –  2  тис. 416, у Рівненській – 3 тис. 47.
Масштаби  цього  лиха  виявилися непомірними для бюджету країни. На всіх коштів не вистачає.  У  травні  2021  року держава  виплатила  переселенцям 248,4 млн грн матеріальної допомоги для покриття  витрат  на  проживання  та оплату житлово-комунальних послуг.  У  Донецькій  області  переселенці  отримали  68,1 млн  грн,  у  Луганській  –  17,6 млн. У Києві вимушеним переселенцям за місяць виплатили  34,8  млн  грн,  у  Харківській області – 26,1 млн грн.
Держава, зосереджуючи зусилля  на  розв’язанні  першочергових  проблем,  зокрема  і внутрішньо переміщених осіб, навіть  створила  окремий  орган – Міністерство реінтеграції тимчасово  окупованих  територій. Окрім того, хоч статистика не облікує таких коштів, але  їх  чимало  надходить  у рамках  гуманітарних програм допомоги  постраждалим  від війни на сході України від різних  міжнародних  організацій. А  деякі  міжнародні  інституції навіть  у  стаціонарному  форматі надають різну за характером  допомогу  населенню, владі, бізнесу. Серед усіх найємнішою є робота в Україні за Програмою  розвитку  Організації Об’єднаних Націй. Саме за цією програмою і відбувся візит журналістів з усієї України в Луганську і Донецьку області, які найбільше прийняли тих, хто потерпав від військових дій. 
Важливо  для  всіх  –  нашого суспільства, міжнародних донорів, учасників візиту журналістів – зрозуміти, хто ж вони, переселенці,  або  визначені терміном ВПО особи. Цифри, що  оповідають  про  кількість, не  говорять  про  світ  втрат  і переживань  цих  людей.  Далі – розповіді про їхні долі. Чому вони  стали  переселенцями? Розуміння  цих  причин  допомагає оточуючим стати ближчими до проблем знедолених, приймати  ВПО  і  допомагати їм.

 

Кінець життя, який вимірювався п’ятьма хвилинами від вибуху до  моменту, коли Сергій штамбур побачив обличчя рідних

Центральний  проспект  Донецька  з  тисячами  висаджених і квітуючих у травні-червні троянд  виглядає  надзвичайним яскравим килимом, а ввечері до цього додається і тонкий квітковий трунок. Сергій та Тетяна любили  прогулюватися проспектом і парком, місто стало для них рідним. У ньому народився син  Марко  –  їхня гордість і надія.
За чверть століття подружжя знало  кожну  вуличку  Донецька. Не гірше знали уже і всю Україну,  бо  в  багатьох  містах мали партнерів свого бізнесу, який  започаткували  в  цьому місті в дев’яностих роках. Хоч Сергій, маючи три вищі освіти: військову,  металурга  і  управлінську,  бізнес  пов’язав  із давніми традиціями свого діда Миколи,  маминого  батька,  і рідної  тітки  Тетяни.  Перший майстерно пензлем повторював  картини  великих  художників,  а  друга  руками  творила  неповторні  хендмейдівські вироби  мистецтва.  Дружина Тетяна  теж  має  неабиякий хист до творчої підтримки ідей чоловіка. Багато магазинів знали постачальника Сергія Штамбура, у якого можна було придбати оптом і вроздріб подарункові  пакети,  торбинки  і коробки.  Сергій    навіть  почав розробляти  власний  дизайн цих виробів. Домівку, яка знаходилась майже в центрі міста,  подружжя  облаштовувало з любов’ю і  особливим художнім смаком.
Син навчався в Донецькому торгово-економічному  виші. Кожен  день  у  їхньому  житті був  новою  чудовою  історією. Але...
Потрібно  було  кілька  днів, щоб  відчуття  гармонії  змінилося  на  дні  випробовувань  і страху  за  життя  найближчих людей.
У травні 2014 року місто почало  заповнюватися  великою кількістю  осіб  з  очевидними нетиповими  рисами  обличчя для  місцевих  жителів.  Пригадалися  розповіді  знайомих у  минулі  роки  про  появу  кадрових офіцерів із «братньої» сусідньої держави. А потім постріли, стрільба, обстріли і канонади. Навіть місцевим важко було зрозуміти, звідки бралися ті псевдопатріотичні сили.
До і після: троянди витоптали усі – «під нуль»
З  балкона  квартири  було видно  донецький  аеропорт. Вечорами з того боку демонструвалися фільми жахів. Недалеко від будинку знаходився терикон, за який бойовики виводили  усю  артилерійську важку  зброю.  Звідти  і  вели вогонь  по  аеропорту.  Відповідь  прилітала  і  з  невеликими похибками  потрапляла  в  їхній будинок та навколишні.
Щоранку, коли потрібно було йти  на  роботу,  шлях  до  неї  у якісь 500 метрів, здавався терновим.  Стрілянина  практично не стихала,  навіть іноді заважала почути співрозмовника.
- Дивись, Сергію, здається, у ваш будинок прилетіло, – злякано показала колега по роботі  у  вікно,  де  виднівся  чорний гриб  вибуху  над  будинком,  у якому  лишилися  зранку  дружина Тетяна і син Марко. П’ять хвилин, поки біг додому, здалися  вічністю,  кінцем  життя  і ще купою страхітливих думок. Чому в такі хвилини приходить завжди гірша думка, а не віра в те, що буде краще. Напевно, даються  взнаки  усі  пережиті дні в цій бійні. Дякувати Богу, і дружина, і син живі. Відбулися легким переляком. Цього разу вибух був зовсім недалеко.
За  день-два  прийняли  рішення  і  зібрали  нашвидкуруч  дорожні  валізи.  Партнери з  Чернівців,  які  за  довгі  роки стали друзями, запросили пожити у них, трохи змінити обстановку  хоча  б  для  власного заспокоєння від пережитого.
Мирна  і  затишна  Буковина швидко дала можливість отямитися  і  зрозуміти,  що  відбувається  в  Україні,  а  особливо на  сході  країни.  Час  пролетів дуже  швидко,  і  які  б  не  були приємні гостини, але вони мали завершення.  Донецьк,  куди повернулися  Штамбури  давно вже не був тим квітучим трояндовим містом. Але найважче розуміння, яке відмовлявся прийняти  мозок,  –  це  те,  що потрібно  залишити  квартиру, нажите майно, бізнес, партнерів, друзів і знайомих. Таке рішення важко приймалося. Але події,  які  відбувалися  в  місті, свідчили,  що  встановлюється новий порядок, і він не має нічого спільного з європейськими  цінностями  непорушності захисту  прав  і  свобод  людей, забезпечених конституційних засад життя. А ще страшніше, що  люди  гинули,  людей  підозрювали,  у  людей  забирали їхнє  майно,  людей  примушували до скоєння злочинів.
Німецький Маріуполь і допомога ООН
2014 рік уся сім`я завершувала  в  Маріуполі,  який  на той час був повністю підконтрольний  українській  владі.  Усе життя  довелося  починати  з самого початку. Сергій до часу пригадав  свій  улюблений  вислів минулих років про те, що для людини не важливі її матеріальний стан чи якісь блага на Землі, а дуже важливо її ім’я і знання, якого вона роду. Так і сталося, що родина  залишилася зі своїм іменем і ні з чим більше.
Отож  і  почав  Сергій  з  дослідження  свого  родоводу та  відшукав  відомості  аж  до 15  століття.  Його  рід  належав  до  знаменитих  німців,  які свого  часу  облюбували  південь  України,  а  особливо місто  Маріуполь.  Практично все  місто  забудоване  за  проєктами  талановитого  архітектора  німецько-данського  походження  Віктора  Нельсона. Вивчення історії власного роду дало можливість зблизитися із багатьма  етнічними  німцями, які  є  нащадками  тих,  хто  заселяв  німецькі  колонії  на  початку 19 століття. Люди зберегли власну культуру і традиції. Чимало представників цієї національності  повернулися  на свою  прадавню  Батьківщину, але переважна більшість живе в Україні, яка стала їм рідною.
Звісно, що пошукова робота ніяким  чином  не  годувала  родину.  Довелося  виробити  статус ВПО, щоб хоч якось утверджуватися у праві на отримання допомоги від держави і легалізуватися з проживанням у місті. До речі, для Сергій і Тетяна  Маріуполь лишили 25 років назад. Саме в цьому місті пройшли їх дитинство,  молодість,тут  вони познайомилися,  побралися  і,  повні мрій і задумів,  переїхали до Донецька, де знайшли перспективну  роботу.  Важко  було звикати  до  повернутої  малої батьківщини.
Щоб вижити щодня  ставили програму  максимум    і  мали  її перевиконувати.
Деякий  товар,  вивезений  із Донецька, став стартом до відкриття  схожого  бізнесу,  яким займалися  в  Донецьку.  Завдяки    партнерам  із  Чернівців, які відпустили товару майже на 80  тисяч  гривень  із  розстрочкою  повернення  його  вартості, могли  розширити  асортимент товару магазину «Фея». Звісно, не такий великий магазин, який був раніше, але робота у ньому  –  це  свого  роду  творчість, без якого уже не уявляють свого життя..
Діяльні за своєю натурою Сергій і Тетяна не могли обійтися без постійного  спілкування  з  людьми, товаришами і друзями. Вони почали  шукати  однодумців.  На сімейній  раді  було  вирішено розпочати  діяльність  молодіжної  організації  німців  «Оранж»  і відновити  німецьке  товариство “Едіргібург”.  Молодіжну  організацію очолив її син Марко, який уже  закінчив  Одеський  виш  за фахом «Технолог харчової промисловості» після переведення з Донецького університету.
Саме «Оранж» став головною організацією, яка і започаткувала  співпрацю    з  міжнародними організаціями  за  гуманітарними програмами. Перша – це «Безкоштовний  гід  на  велосипеді  у Маріуполі», а друга – «Кав’ярня майбутнього». 
Здається  звичайна  справа  - варити  каву.  Але  родина  і  тут, дотримуючись  національної винахідливості, склали рецепт  запашної кави з додатками і спеціями,  яка  надзвичайно  п`янка ароматами і смаком, а також для тих, хто мав би бажання перекусити - фірмовий лаваш на  грилі з м`ясом індички, з сиром, смаженою цибулею і обов`язково з м`якотю  цукрової  гарбузи.  Рецепти  складали  усією  родиною, а готують ці смаколики Тетяна і син Марко. 
Обидві програми починали діяти і діють по сьогодні за проєктами, які вдалося реалізувати в рамках  партнерства  із  Програмою розвитку ООН.
Обидва  проєкти  «живі»  і  є ефективними  не  тільки  для громадської  організації,  але  і служать добрим прикладом для тих, хто змушений був полишити свою малу батьківщину і розпочинати життя з нуля.
Сергій, як і дружина, і син, покидаючи  рідну  домівку  чудоворозуміли, що їх очікує в майбутньому, але жага вільного життя і свободи не дала їм схибити.
Як  планів  для  здійснення,  так і  проблем,  які  потребують  негайного вирішення - не злічити. Родина вірить, що разом з друзями,  громадою,  навіть  з  допомогою  світового  товариства українцям, Україні все вдасться: бути  вільним,  незалежним,  багатим і щасливим. Треба вірити і діяти.
Визначення  внутрішньо  переміщені особи – це не вирок. Це сигнал суспільству, що в країні є частина людей, які зазнали лиха і  яким,  окрім  співчуття,  добре було б допомогти. І головне, що люди,  означені  цим  терміном, теж мають пам’ятати, що під лежачий камінь вода не побіжить. Слід  самим  боротися  за  краще завтра.

Два місяці були в тому, у чому вийшли з дому: у літніх капцях і в одязі  для пікніка

Через обважнілі від сліз повіки ледь пробивалося вечірнє світло. Анна лежала в реанімації зі своїми болючими думками про втрачену  кровиночку  і  про  те, що  біда  втрат  вервицею  могла потягти  за  собою  людей,  яких вона  безмежно  любила:  чоловіка, маму, її синів. Від того, що тіло  було  знекровлене,  навіть думки  розчинялися  у  пітьмі.  А зранку  чоловік  із  побратимами вирвався  з  поста,  щоб  здати кров для дружини...
Луганщина  для  Анни  була рідною  землею.  В  обласному центрі народилася, тут пройшли дитинство і шкільні роки. Зовсім поряд  з  Луганськом,  у  Станиці Луганській – селищі, в якому батьки мали дачу, по сусідству жили  батьки  майбутнього  чоловіка.  Отож  на  сільській  події,  яким  є  випускний  вечір  у місцевій  школі,  випала  нагода зустрітися  та  познайомитися Анні і Володимиру. Юнак навіть через  неувагу  дівчини  створив протистояння: ніхто не зайде до танцювальної  зали,  поки  Анна не затанцює з ним, бодай один танок. Із цього літнього вечора і почався їхній життєвий роман, продовженням якого стало народження двох синів.
Рідна земля стала чужою
Ідилія  скінчилася  з  першими пострілами  в  Луганську.  Чоловік  на  час  початку  військових дій служив у прикордонних військах, а саме на заставі, яка дислокувалася  в  Станиці  Луганській.
Прикордонники  першими прийняли бій із проросійськими вояками.  Травневі  свята  розпочалися  першим  потужним обстрілом.  До  моменту  розформування  прикордонної  застави  у  зв’язку  із  введенням лінії  розмежування  таких  боїв було кілька. Найстрашніші – 22 травня  і  в  День  прикордонника  –  28-29  травня.  Чоловік  на той  час  перебував  на  заставі цілодобово. На його свято Анна приготувала  передачу  на  заставу, у яку, крім їжі, на прохання чоловіка поклала церковний хрестик і сигарети.
Хлопці відчули, що почалися дні, у які врятувати міг тільки Господь, молитва і їхня стійкість. Іноді розраджували сигарети.
Хто б міг подумати, що безневинні  мітинги  проросійських прихильників  і  українських  патріотів  закінчаться  зведенням барикад  у  центрі  міста  біля СБУ.  Військовики,  очевидно, що  неукраїнські,  обладнали біля барикад ешафоти, на яких образно  карали  українських вояків.  Місто  жило  повсякденним життям: працювали школи, лікарні,  комунальні  служби.  От тільки  якось  напівпаралітично вели себе силові структури: не видно було ні міліції, ні прокуратури, ні служби безпеки. У місті з’являлося багато чоловіків військової  виправки  у  цивільному одязі.  Невизначеність  ситуації  ще  не  викликала  страху,  але була  приводом  для  постійних  і нав’язливих думок: «Що це відбувається?  Коли  закінчиться цей безлад?» Місто і навколишні населені пункти з настанням темноти  ставали  порою  панування криміналітету. Щоб розуміти, що це таке, треба бачити. Найгірше,  що  не  знаєш,  куди летить та нечисть із металу, що позбавляє життя. 
Одного погожого дня чоловікова  сестра  Світлана  запропонувала приїхати до неї в село Нова Кондрашівка  і  пожити до часу, поки не скінчиться  безлад у Луганську. Анна заради спокою  і  безпеки  дітей  вирішила цим скористатися: і до чоловіка буде ближче, та й синам затишніше. Невеличка валіза вмістила спортивні костюми, легке взуття та небагато білизни, неначе виїжджали на пікнік. Але не сталося, як гадалося. Більше місяця ховались від куль і обстрілів у  льосі.  Через  місяць  вдарила артилерія. Це зовсім інший звук, це гул і потужні вибухи.
Неприємною  несподіванкою стали розпитування людей, що мешкали по сусідству сестри: а хто це у тебе живе? а хто у неї чоловік?  Рівень  недовіри  був надто високий, щоб не реагувати на ці запитання. Люди під час війни  повели  себе  по-різному: одні  були  за  Україну,  інші  жадали  російського  панування. Не  могла  нехтувати  безпекою своїх  рідних.  Сусід  на  прохання автомобілем перевіз нехитрі пожитки до маминої хати у село Вільхове.  Сестра  і  не  здогадувалася, що за два місяці їй самій доведеться тікати з рідного дому  і  шукати  прихистку  на землях, де немає війни.
Із Вільхового дуже добре було видно  заграву,  яка  висвічувалася на тому місці, де була прикордонна застава, на якій воював  чоловік.  Серце  завмирало, коли  червоні  кола  на  горизонті ставали великими і долітав гуркіт стрілянини. Щодня як за графіком у село прилітав о сьомій вечора ворожий безпілотник, а о  десятій  вечора  розпочинався обстріл.  Єдиним  відносно  безпечним місцем під час обстрілу були  дверні  проходи  всередині будинку. Там найменший ризик потрапляння  осколків  і  отримання  травм  на  випадок  руйнування будинку. Така «бойова готовність»  продовжувалася близько  двох  місяців.  Усілякі надії, що це закінчиться до вересня  –  часу,  коли  дітям  пора до школи, закінчилися безнадією  і  збільшенням  інтенсивності бойових дій та розширенням їх територій.
Початок довгої дороги на Волинь
Під  вечір  серпневого  дня від чоловіка із застави з’явився посланець  у  цивільному  одязі із завданням вивезти родину в більш спокійне місце. Мама їхати  відмовилася,  як  і  більшість літніх людей, не могла покинути рідного гнізда. 
Зустріч  із  чоловіком  була найприємнішою подією за кілька місяців. Особливо раділи зустрічі сини. Але реальність була далекою  від  позитиву.  На  цей час  у  Біловодську,  де  стояли українські військові частини, від людей,  які  тікали  від  війни,  не було де яблуку впасти. Дві ночі (добре,  що  було  тепло)  ночували  на  березі  річки  Деркул,  а діти – поряд у машині. На третій день сільський голова разом із місцевим  завмагом  допомогла  знайти  людей,  які  пустили пожити  у  дерев’яний  флігель. Якщо  знайшли  куток,  який  за два  місяці  змінювали  чотири рази,  то  виникла  проблема  з грошима, які можна було зняти з  картки  за  умови  постачання електроенергії та наявності  інтернету.  Дякувати  добрим  людям, що допомагали хто чим міг: одежиною,  картоплею,  іншими продуктами. Хоча були й такі, в очах яких можна було прочитати: «Ви хто такі, і чого ви тут?» У кінці жовтня чоловік Володимир отримав команду на зміну місця несення служби у Львівський прикордонний  загін,  а  згодом – у Нововолинськ. За його рапортом був вибраний напрямок переїзду  в  Західну  Україну,  де свого часу впродовж трьох місяців довелося навчатися у місті Великі Мости, що на Львівщині, у кінологічній школі.
У далеку дорогу збиратися довго не довелося – речей небагато.  Усе  вмістилося  в  легковий  автомобіль.  Головною пасажиркою  була  персидська киця  Діна.  Її  родина  вважала авторитетною  переселенкою, якій довелося долати тисячі кілометрів.  Мало  того,  у  дорозі Діна  народила  ще  одну  кицю. На нове місце екіпаж приїхав з новим членом сім’ї.
Як це жити у статусі ВПО
-  Рівно  сім  років  минуло  в жовтні цього року з часу нашого  поселення  у  шахтарському місті на Волині. Усе було: і довгі пошуки у найм (у  межах місяця)  квартири  для  проживання, пошуки  будь-якої  роботи  для сина і для себе (рік – для сина, 4  місяці  –  для  себе),  болюча адаптація меншого сина у школі  (близько  року)  і  «найдраматичніше»  –  отримання  статусу «внутрішньо  переміщеної  особи».  Його  через  бюрократичну тяганину    отримували  майже два місяці. В умовах, що склалися, допомога держави в сумі 442 гривні на місяць мала велике значення, бо іноді сім’я могла витратити на прожиття на день 10  гривень.  Доходом  сім’ї  була заробітна  плата  чоловіка.  На початках  він  отримував  три  з хвостиком  тисячі.  Ще  одна,  не до честі нашої влади, процедура набуття права на отримання будь-якого житла. Чотири роки знадобилося  мені  та  чоловікові,  щоб  довести  своє  право  як учаснику  бойових  дій,  як  військовослужбовцю, який має неповнолітніх дітей, і його родина має статус ВПО, на постановку на квартирний облік і отримання  компенсації  для  придбання житла.  Саме  в  такі  моменти найразючіше  відчуваєш  різницю між категорією переселенців і людей, які живуть в Україні на землях, куди ми приїхали, щоб уберегти  власне  життя,  -  розповідає Анна.
 Жінка називає події, які трапилися з її родиною (як і з тисячами інших родин) найжорсткішим життєвим уроком, науку з якого  слід  винести  усім  і  стати  мудрішими, добрішими та співчутливішими. Народна мудрість гласить:  «Від  тюрми  і  від  суми не зарікайся». Її родині довелося  взяти  суму.  І  Анна  переконана, що останнім поділиться з нужденним у подібній ситуації.
А чи готові поділитися ви?
Анна  мріє,  що  в  майбутньому  українська  держава  стане сильною  і  зможе  завжди  захистити своїх громадян. А зараз віддається  родині,  роботі  (працює  на  посаді  територіального менеджера Волинської дирекції «Укрпошти»)  і  створенню  громадської організації переселенців  на  Волині.  Вона  довідалася,  що  багато  людей  в  Україні, яких торкнулося лихоліття війни, гуртуються в організації і плідно співпрацюють  із  міжнародними гуманітарними програмами.

Сергій Залуський
Тема та матеріали отримані під час  поїздки  журналістів  за  запрошенням і сприянням Програми розвитку ООН із відновлення та розбудови миру, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих  територій  України, за  фінансової  підтримки  урядів Данії, Швеції та Швейцарії.
Р.S.  У  поїздці  представникам  приймаючої  організації були  вручені  символічні  сувеніри  і  запрошення  до  міста Володимира-Волинського від міського голови Пальонки і.А.

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: