Марія Кіндратівна та Сергій Васильович Козлюки, мешканці Бубнова, знають уже вісім років, що означає чекати сина з війни.
Із 1992 року в Бубнові мешкає працьовита сім’я Козлюків. Тримають велике господарство: дві корівки, коня, птицю. Марія Кіндратівна і Сергій Васильович народилися в селі Радовичі Іваничівського району. Пані Марія навчалася у Червоноградському ПТУ, де здобула професію в’язальниці, згодом працювала на Сокальській панчішній фабриці. Нині жінка – інвалід ІІ групи загального захворювання, перенесла 8 операцій. Підступні недуги стали атакувати її у 2014 році, коли єдиний син Іван підписав контракт зі Збройними силами України. З 2014 по 2017 рік перебував у зоні АТО. Ще зовсім молодий, 1994 року народження, він свідомо став на захист України. Після закінчення контракту повернувся в рідні місця, працював в охороні, потім – у будівельній бригаді.
У лютому 2022 року Іван Козлюк як військовозобов’язаний одним із перших отримав повістку з військкомату. Та він і не чекав на неї, був готовий сам іти до війська і захищати рідну землю. Нині Іван у рядах наших доблесних захисників.
Ще 2014 року, коли син служив на Донеччині, фізичні страждання матері супроводжувалися моральними. Важко сказати, що було болючішим. Та, мабуть, переважала тривога за єдиного сина. Марія Кіндратівна відчувала, що зовсім падає духом. Але Господь їй послав щиру подругу-розрадницю…
-Я тоді лікувалася в Луцьку, - пригадує Марія Кіндратівна. – Зі мною поруч було багато жінок, яких спіткала важка недуга. Була серед них і Віра Лемешко з Ківерцівського району. Ця жінка писала дуже гарні вірші. Їх не можна читати без сліз. Деякі вона подарувала мені. На жаль, нині зв’язок із Вірою втрачений. Я думаю, що вона вже відійшла до Бога, бо померло багато подруг. Але вірші, присвячені атовцям, наче перекликаються із сьогоденням. Я хочу, щоб їх прочитали всі, кожна українська мати і її син-герой. Мені ці поезії надали сили і наснаги, підняли дух.
Прочитавши вірші незнайомої нам Віри Лемешко, ми також дійшли висновку, що ці поетичні рядки заслуговують на те, щоб ознайомити з ними наших читачів, особливо матерів.
Довгожданий дзвінок
Дзвінків я чекаю з Донецького краю
Від сина, він дзвонить мені:
«Як важко і сумно тут друзів ховати,
На Українській землі.
Мій ангел-хранитель,
Зі мною він ходить завжди,
В бою він прикриє, від куль відведе,
А смерті накаже: ,,Не йди!”»
Я вісток чекаю, неначе збираю
З усього народу тривоги й жалі.
Сини України! Ви – соколи сизі!
Вертайтесь додому здорові й живі.
Війна
Моя єдина вільна Україна!
Чому у тебе доленька важка?
Війна, що нав’язала нам Росія,
Синів утрати мало не щодня.
А їм же ще життю радіти,
І цілувати й пестити дітей.
А скільки вже сиріт лишилося на світі!
Хто пожаліє, хто пригорне до грудей?
І виростуть малесенькі без Батька,
І запитають у матусь: «Де татко?»
Чому він не приходить довго?
Чи ж то важка така його дорога?
Хай буде проклятий той ірод, що розвіяв
Війну, він захлинеться у сльозах.
І прийде ще до нього день той судний,
Прийде і мук жорстоких час.
Вірші прості, але написані від душі рукою простої української жінки. Якщо вона вже на небесах, то молиться і за нашу землю, і за кожного українського солдата. А Марії Кіндратівні та Сергію Васильовичу бажаємо міцного здоров’я, терпіння і дочекатися перемоги й повернення з війни сина.
Антоніна Булавіна, с. Бубнів, Зимнівська ОТГ
Коментарі