Вірші цієї авторки з початком війни в Україні дуже часто ширилися в мережі, репостилися у соціальних спільнотах. Слова влучні, зміст щирий, віддзеркалює нашу сутність українців і до часу. Ми звернулися з проханням до Юлії Ілінської-Драган трішки розповісти про себе і попросили дозволу поширити її вірші (хоча один із них, про «Привида Києва», кілька номерів тому ми уже розміщували) у газеті.
Звати мене Ілінська Юлія Сергіївна. Народилася в маленькому мальовничому селі на березі річки Случ, що на Житомирщині. Мама, учителька початкових класів, захоплювалася поезією і сама багато писала, щоправда, в шухляду. Тато, простий роботяга, захопленням якого була гра на гітарі (навіть організував при місцевому сільському клубі власний інструментально-вокальний ансамбль, із яким їздив «грати весілля» по всій області). Крім мене, в сім’ї виховувався молодший брат, який із самого дитинства і по сьогоднішній день має відмінне почуття гумору й хист спародіювати будь-кого на всьому білому світі.
У початковій школі нам із братом було важко, адже вимоги були у стократ вищими, ніж до інших учнів. Мама, директорка, завжди вимагала відмінних оцінок та досконалої поведінки. А хто ж цих неписаних норм дотримувався? Тому часто отримували на горіхи. Перші проби пера були в 2 класі. Написала невеличкий вірш і прочитала для однокласника, котрий мені дорікнув, що то я в Шевченка скатьорила. Образилась і перестала творити, хоч відчуття рими і ритму було непоганим уже тоді. У старшу школу пішла в сусіднє село, де знову ж таки мала тримати марку, бо всі знали, що я – вчительська донька. Ще із 7 класу підозрювала, що теж буду вчителем. І не тому, що добре вчилась (оцінки були далеко не відмінні, особливо з точних наук), просто виконувала всю організаторську роботу замість класного керівника, і це мені страшенно подобалось. Писала сценарії до шкільних свят не лише для свого класу, а й для інших, враховуючи розробки випускних вечорів. Віршів було багато, але не на загал, в основному російською і про трагічне кохання (підлітковий вік вносив свої корективи). Десь у класі десятому відправила поетичний твір у районну газету. Була надзвичайно потішеною, коли надрукували, доти, поки одна із моїх вчительок не натякнула про недоброчесність. Мовляв, то моєї мами вірш, а я присвоїла з її дозволу. Відтоді перестала показувати свої роботи будь-кому.
Після вступу до Житомирського педагогічного університету на історичний факультет писати стала більше і лише українською.
Помітила, що вірші народжуються в моменти емоційного потрясіння: будь то щось надто хороше чи навпаки.
Після третього курсу перейшла на заочне відділення, щоб зняти фінансовий тягар із батьківських пліч, і пішла працювати в малокомплектну школу села Явне. Коли тато відвозив мене в незнайоме село серед лісу, мало не плакала, така глухомань... Думала, що вистачить мене максимум місяців на два-три... Хіба ж я знала, що саме тут мене чекає доля. За кілька днів по приїзду познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Павлом, із яким згодом одружилися й живемо понині.
Уже 18 років я працюю вчителем. Зараз навчаю, тільки подумати, друге покоління дітей, тобто дітей своїх перших учнів.
Я – класний керівник, неофіційний педагог-організатор (у нашій школі немає такої посади, тому працюю на ентузіазмі). І не дивно, що написання віршованих сценаріїв, кавери відомих пісень – це моя слабкість!
А ще п’ять років тому при місцевому клубі я організувала імпровізований драматичний театр «Явне – славне». У нас неймовірна команда чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, які об’єднані однією ідеєю: культурне життя села має процвітати! За плечима десятки поставлених п’єс («Сватання на Гончарівці», «Фараони», «За двома зайцями», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Кайдашева сім’я» (до речі, повністю мною віршована) і т.д. Там, серед моїх колег-артистів, я почуваюся в своїй тарілці, там моє місце сили і моя віддушина. Проте всього цього не було б без підтримки, довіри і взаєморозуміння мого чоловіка, який відпускає мене на численні репетиції, майструє декорації, не бурчить, коли я ночами пишу. Лише посміхається: «Що, знову муза завітала?»
Зовсім нещодавно спробувала писати прозу, і так вона мене зачепила, так мені легко далась, що за кілька місяців написала матеріалу на власну збірку.
Мої діти, Софія (12 років) та Данило (8 років), – то мої критики і перші читачі та слухачі. Саме сім’я підштовхнула мене до того, щоби втілити в реальність давню мрію – видати збірку.
Пошуки спонсорів, видавництва, редактора – це ніщо, порівняно з ейфорією від відчуття, коли в твоїх руках власна збірка оповідань «Їде потяг життя – не спиняється».
За тиждень було продано перші 200 примірників... Як на мене, це показник для простої, нікому раніше не відомої письменниці-початківиці.
Із перших днів війни я перебувала в страшенному ступорі, нічого не могла із собою вдіяти, не могла заспокоїтись чи переключитись. І саме вірш, який мені прийшов уночі, просто висмикнув із цього емоційного потрясіння! І почалось...
Щодня – вірш (частіше два чи три). Поштовхом може бути картинка в інтернеті, кілька слів у рухомому рядку новин, телефонна розмова з подругою із Харкова, переписка зі знайомою з Бучі...
На сьогодні вірші — це мій щит від стресу, за допомогою них я хочу донести простий і всім зрозумілий меседж: «Ні війні!»
Усіх підписників фейсбуку гостинно запрошую у свою групу «Римую», де кожен, упевнена, знайде собі щось до смаку.
Маріупольський драмтеатр
Ще ні один театр світу ТАКУ не бачив драму!
Ще ні в однім театрі світу ТАК не молилась мама...
У залі пусто, сцена спить— на ній нема акторів,
В підвалі пишеться сюжет... Так не зіграєш горе...
Таку надію у очах не зрітимеш на сцені,
У жодній п’єсі не знайдеш такого ти смирення,
Дорослий погляд у дітей, вже сліз немає більше...
Такого не побачиш ти на світових афішах!
У бомбосховищі аншлаг, всі глядачі — актори!
В єдину п’єсу їх звела війна, безвихідь, горе...
Немає сцени... рухнув зал, але вціліли люди!
Новий напишемо сюжет! Живі! Все інше – буде!
Світлій пам’яті мами і сина
- Мамуль, мені вже зовсім не болить,
І тепло так, немов під одіялом...
Я ситий, і води не хочу пить,
І на душі тепер спокійно стало...
Ти теж не чуєш звуків завивань?
Незвично так... Тепер навколо тиша.
Немає гірких слів, плачу, вмовлянь,
Ніколи тебе, рідна, не залишу...
А пам’ятаєш наш «маленький рай»?
В дворі, під горобиновим намистом?
Ми влітку там пили духмяний чай,
А восени сухе згрібали листя.
Ліпили бабу снігову – із моркви ніс,
До ночі не хотілося в квартиру!
«Це наш з тобою персональний ліс!» –
Ти жартувала і сміялась щиро.
Зруйновано усе... Днів загубився лік...
Десь під завалами усохла горобина...
В «маленькім раю» лишимось навік.
- Мені вже теж не боляче, дитино...
***
Настав момент, коли ми можем водночасі
Навіки втратити близьку людину-брата.
Ба, навіть того, з ким в одному класі,
Чи того, з ким хотів серця зв’язати.
І мова не про обстріли наразі.
Війна між багатьма створила прірву...
Любов чомусь змінилась на відразу,
А друзі вже й не друзі... лицеміри.
Комусь невгодно, що підтримуєш ти владу,
Хтось зве тебе «тупим порохоботом».
Одні вважають, що вчинив ти зраду,
Бо за кордоном вже знайшов роботу.
А інші кажуть, що не маєш мізків,
Адже сидиш ще досі в Україні.
Не всім угодно, коли надто різко
Висловлюєшся, чи тихіший тіні...
Когось дратує, коли ти смієшся,
Комусь невгодно, що ти часто плачеш.
Хтось біситься, що ти наче здаєшся –
Стаєш колаборантом, однозначно.
Одних твоє дратує волонтерство
І непокоїть в мережі активність.
Комусь вже приписали мародерство,
Когось вже засудили за пасивність.
Люди чомусь когось шукають винних
І ранять одне одного словами!
Щоденні звинувачення невпинні...
Страшенне зло ми чинимо й не тямим.
Давайте, люди, кожен почне з себе!
Навіщо щось від інших вимагати?
Не нищте словом ближнього, не треба!
Сварками не зупиним супостата.
Якщо війну в душі здолати зможем
І збережемо внутрішнє ми світло,
Лише тоді поборем, переможем,
Відновимось, відродимось, розквітнем!
У чому таємниця Чорнобаївки?
Давним-давно, ще в тисяча сімсот якомусь році,
Козацьке військо рушило в похід.
Під керівництвом Чорноброва – хлопця,
В котрого козаком був батько й дід!
Всі отамана Чорноброва знали,
Турки дітей лякали, мов бабаєм,
А козаки безмірно поважали
І вкрадьки називали Чорним Баєм!
Мета походу — Кримський перешийок.
Спустились по Дніпровій течії,
Татарам добре намилили шиї,
Тоді запеклі там велись бої...
За літо збудували три фортеці —
Високі, крепкі, стіни кам’яні,
А посеред споруд, в самому серці,
Церквицю із Покровою в стіні.
Із волі Господа з’явилась ця місцина!
Ні містика, ні чари потойбіччя.
Хто із мечем прийде сюди – загине
І вічним сном поляже на узбіччі!
Юлія Ілінська-Драган
Коментарі