Людська пам'ять має унікальну властивість – зберігати й відтворювати факти й події, які давно минули, але оживають у наших спогадах. У моєму домашньому архіві зберігається фотографія батька – Степана Яновича. Його життя – це фрагмент історії України.
На західному кордоні України, неподалік річки Західний Буг розташувалося село Вишнівка Любомльського району. Саме там 27 січня 1927 року народився мій батько – Степан Євстафійович Янович. У часи його дитинства то було містечко Опалин. Історик Олександр Цинкаловський писав, що містечко засноване в 1638 році грубешівським старостою Лукашом Опалинським з дозволу польського короля. Водночас Опалин отримав магдебурзьке право - право на самоврядування. Батько розповідав, що в його рідному містечку мирно проживали українці, поляки, євреї. Краєзнавець Юрій Фініковський зазначає, що в 1640 році в Опалині був збудований мурований костел святої Катерини. Значною була і єврейська громада.
З батькових розповідей я дізнався про те, що колись в Опалині була православна церква, збудована ще у 17 столітті козаками Богдана Хмельницького. Батьків батько (мій дід) – Євстафій Янович, походив із міщан. У 20 роках минулого 20 століття дідусь захопився лівими ідеями та став членом КПЗУ. На той час ця організація виступала з прогресивними ідеями – доступна освіта українською мовою для простих людей (у 1921-1939 роках Волинь була під Польщею і викладання велося польською мовою), соціальні гарантії для трудового люду. За участь в цій організації дідуся арештували, певний час він був ув'язнений, у тюрмі навчився читати, плести шкарпетки. Татова мама (моя бабуся) Катерина-Вікта Янович (Копобея) займалася господарством, у вільний час ходила молитися до костелу. Були у батька брати Констянтин і Федір, але вони померли у дитинстві.
У 1944 році Степана Яновича, як і тисячі його однолітків, 17 річними юнаками призвали на строкову службу до Радянської Армії. Спочатку їх скерували до Саратова – там хлопці з України проживали у надзвичайно важких умовах.
Батько розповідав, що вони не мали що їсти, його товариші їли риб'ячі голови і вмирали від кишкових інфекцій. Тато вижив тільки тому, що варив з тих голів юшку… Згодом мені довелося почути інтерв'ю з головою Волинської обласної організації воїнів останнього воєнного призову, який розповідав, що тогочасна влада спеціально спотворювала у документах прізвища цих хлопців, щоб не показати, що то були люди з України.
Трохи легше стало, коли їх перевели до Кенігсбергу (Калінінграду). Строкову службу батько проходив 7(!) років. «Уся молодість була втрачена!», - з сумом говорив батько. Дехто з істориків припускає, що Сталін навмисно тримав цих молодиків із Західної України, аби вони не пішли до лав УПА.
У 1951 році Степан Янович повернувся додому. Він пішов навчатися на учителя. У 1951-1955 роках навчався у Володимир-Волинському педагогічному училищі, яке в той час мало фізкультурний профіль. З приємністю він згадував викладачів Євгена Шишкіна, Дмитра Яворського та ін. Понад 30 років батько працював учителем фізкультури у школах сіл Гуща та Рівне на Любомильщині. Оскільки вмів гарно малювати і креслити, то викладав малювання і креслення.
Часто захищав честь школи на обласних виставках в Луцьку, малював плакати.
Багато з батькових учнів стали відомими людьми, зокрема генерал Олександр Скіпальський.
Добрим другом Степана Євстафійовича був учитель з Гущі Анатолій Іщук, який викладав трудове навчання і за своє життя виростив сотні дерев.
Тато виріс серед поліських лісів, тому дуже любив збирати гриби, чорниці, суниці, ловити рибу і пригощав нас з мамою. Вже на пенсії ще до 72 років трудився технічним працівником у міській школі № 4.
У вільну хвилину він любив почитати, бесідував зі мною про зорі і планети, цитував вірші видатних польських поетів (бо вчився у дитинстві у польській школі). А ще захоплювався лозоплетінням: виготовлені ним кошики, вази, абажури роз'їхалися по всій Україні і за кордон.
Часто згадую батька і на згадку приходять слова письменника Моріса Метерлінка: «Наші рідні і близькі, які померли, є живими доти, поки ми їх згадуємо»
Його не стало в той час, коли цвітуть рожеві і білі півонії.
«Думай, як жити, синку!». Це був його батьківський заповіт.
Богдан Янович
Коментарі