«Бо ти на землі – людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні», - писав поет, український класик Василь Симоненко.
Справді, життя кожної людини – це окрема історія. Розповім про свого батька Степана Яновича.
Він народився у маленькому селі Вишнівка на Любомильщині. Колись то було містечко Опалин, у якому мирно проживали українці, поляки, євреї. Містечко отримало назву від шляхтича Опалінського.
У Опалині здавна були православна церква, синагога і костел. Поблизу протікає велика річка Західний Буг.
Батькова мама була полькою за походженням, звалася Катерина-Вікта.
Вона була дуже працьовитою, займалася господарством, ходила до костелу, разом з чоловіком Євстафієм мали трьох синів – Констянтина, Федора і Степана. Костянтин помер ще маленьким, Федір – у віці 14 років, а вижив лише мій батько – Степан.
Батько навчався разом з польськими і єврейськими дітьми, добре володів польською мовою. Вже у старшому віці читав мені вірші польських поетів, які вивчав у дитинстві.
Молодість його була обпалена війною, у 1944 році, 17 річним юнаком його забрали до війська, разом зі своїми однолітками він багато перетерпів – не було чим харчуватися, вживали зіпсовану рибу, моркву. Служив у Саратові та Кенігсбергу. Багато хто з молодих хлопців померли з голоду. Батько вижив лише тому, що варив якусь юшку… «Уся молодість була втрачена», - зі смутком говорив батько. Ось так сталінський режим знущався з хлопців із Західної України.
У 1953 році батько став студентом Володимир-Волинського педагогічного училища імені Агатангела Кримського, яке в ті далекі часи мало фізкультурний профіль. Батько став учителем фізкультури. Також викладав трудове навчання, бо умів гарно малювати, креслити та в'язати з лози. Багато років працював учителем у школі села Гуща на Любомильщині. Захищав честь школи на обласних художніх виставках. Був нагороджений медалями. Був почесним донором. Серед його учнів – відомий генерал і депутат Олександр Скіпальський.
Пригадую як у ранньому дитинстві батько возив мене до свого рідного села Вишнівки, як ми ходили «на полосу» - так у селі називали прикордонну зону, поблизу річки Західний Буг. Прикордонники давали мені подивитися у бінокль, я бачив обриси якогось польського села. Зі спогадів далекого дитинства виринає батькова хата серед яблуневого саду, навпроти – сільський клуб… Прості хатки, як то було на Поліссі в той час.
Батько дуже любив ліс, умів збирати гриби і ягоди, привозив нам з мамою кошики з чорницями та суницями, білими грибами.
Кошики, зроблені батьковими руками, розійшлися по Україні та за кордоном.
Пригадую, колись у дитинстві ми з батьком ходили збирати лозу у лісок до озера Лісного і знайшли підстреленого мисливцем зайця. То було якраз під Новий Рік.
Батько любив читати, в'язати з лози, ми бесідували з ним про зорі та планети, на філософські теми.
«Думай як жити», – то були останні батькові слова.
Минуло багато років як батько відійшов у Вічність, але світлі спогади про нього живуть у моїй душі й нині.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею імені Омеляна Дверницького
Коментарі