У перші дні листопада православні християни мають батьківську поминальну суботу. У цей час прийнято молитися за померлих рідних і згадувати про них добрим словом.
Влучно підмітила Ліна Костенко: «На старих фотографіях всі молоді, на старих фотографіях мертві сміються…» Я беру до рук фотографію свого батька Степана Яновича. Цій світлині 74 роки, у той час тато служив в армії. Я пригадую його розповіді…
На західному кордоні України, неподалік річки Західний Буг, розташувалося село Вишнівка Любомльського району Волинської області. Саме там 27 січня 1927 року народився мій батько Степан Євстафійович Янович. У часи його дитинства то було містечко Опалин. Історик Олександр Цинкаловський писав, що містечко було засноване 1638 року грубешівським старостою Лукашом Опалинським із дозволу польського короля. У той же час отримало магдебурзьке право. Батько розповідав, що в його рідному містечку проживали мирно українці, поляки, євреї. Краєзнавець Юрій Фініковський зазначає, що 1640 року в Опалині був збудований мурований костел святої Катерини. Значною була і єврейська громада.
Із батькових розповідей я дізнався про те, що колись в Опалині була православна церква, збудована ще у 17 ст. козаками Богдана Хмельницького.
Батьків батько (мій дід) Євстафій Янович походив із міщан. У 20-х роках 20 ст. він захопився лівими ідеями і став членом Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). На той час ця організація виступала з прогресивними ідеями: доступна освіта українською мовою для простих людей (у 1921-1939 роках Волинь була під Польщею і викладання велося польською), соціальні гарантії для трудящого люду. За участь у цій організації дідуся арештували, певний час він був ув’язнений, у тюрмі навчився читати, писати і плести шкарпетки. Татова мама (моя бабуся) Катерина-Вікта Янович (у дівоцтві Копобея) займалася господарством, у вільний час ходила молитися до костелу. Були у батька брати Федір і Костянтин, але вони померли ще в дитинстві.
У 1944 році Степана Яновича, як і тисячі його однолітків, 17-річними юнаками призвали на строкову службу до Червоної Армії. Спочатку їх скерували до Саратова, там молоді хлопці з України проживали у надзвичайно важких умовах. Батько розповідав, що вони не мали що їсти, його колеги їли риб’ячі голови і вмирали від кишкових інфекцій. Тато вижив тільки тому, що варив із цих голів юшку… Згодом мені довелося почути інтерв’ю з головою Волинської обласної організації воїнів останнього воєнного призову, який розповідав, що тогочасна влада спеціально спотворювала у документах прізвища цих хлопців, аби не показати, що то загинули люди з України… Трохи легше стало, коли їх перевели до Кенігсберга (Калінінграда). Строкову службу тато проходив 7(!) років. «Уся молодість була втрачена», - із сумом говорив він. Дехто з істориків припускає, що Сталін навмисно тримав цих молодиків із Західної України, аби вони не пішли до лав УПА.
У 1951 році Степан Янович повернувся додому. Він вирішив піти вчитися на вчителя. У 1951-1955 роках батько навчався у Володимир-Волинському педагогічному училищі, яке на той час мало фізкультурний профіль. Із приємністю він згадував викладачів Євгена Шишкіна, Дмитра Яворського та інших.
Понад 30 років батько працював учителем фізкультури у школах сіл Гуща і Рівне на Любомльщині. Оскільки вмів гарно малювати і креслити, то викладав також малювання і креслення. Часто захищав честь школи на обласних виставках у Луцьку, малював плакати. На стіні школи у селі Гуща він намалював великий портрет Володимира Леніна (за дорученням директора школи), якого вшановували в той уже далекий час. За незалежної України портрет замінили на синьо-жовтий прапор. Багато батькових учнів стали відомими людьми, зокрема генерал Олександр Скіпальський.
Добрим другом Степана Євстафійовича в Гущі був учитель трудового навчання Анатолій Іщук, який посадив і виростив за своє життя сотні дерев.
Тато виріс серед поліських лісів, тому дуже любив збирати гриби, чорниці, суниці, ловити рибу і частував усім цим нас із мамою.
Уже будучи на пенсії, ще до 72-х років трудився технічним працівником у міській школі №4. У вільну хвилину він любив почитати, бесідував зі мною про зорі та планети, цитував вірші видатних польських поетів (бо навчався в дитинстві у польській школі). А ще захоплювався лозоплетінням: виготовлені ним кошики з лози, вази, абажури роз’їхалися по Україні і за кордон.
Уже 18 років минуло з того часу, як батько відійшов у Вічність. Часто його згадую, і на думку приходять слова письменника Моріса Метерлінка: «Наші рідні, які померли, живі доти, допоки ми їх згадуємо».
Його не стало в той час, коли цвітуть рожеві і білі півонії.
«Думай, як жити, синку!» - то були останні батькові слова, його заповіт.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі