Наприкінці серпня відійшов у вічність Ярослав Царук, який ще при житті заслужив повагу як об’єктивний дослідник історії Волині і Володимирщини, бо записував її з уст живих людей. Яким же був його життєвий шлях?
Царук Ярослав Васильович народився 6 березня 1934 року в селі Заболоття Володимир-Волинського району в селянській сім’ї Василя та Ірини Царуків. У 1944 році сім’я переїжджає у с. Стенжаричі.
Батько загинув на фронті. Із трьох дітей Ярослав залишився найстаршим у сім’ї. Тож мрії здобути належну освіту так і не реалізувалися. Важким тягарем на його плечі лягло домашнє господарство. У свої 11 років Ярослав допомагав матері як міг: рубав дрова, орав, косив сіно, пас вівців, не маючи при цьому ні теплого взуття, ні одягу.
Після закінчення у 1953 році школи у с. Стенжаричі влаштувався працювати завідувачем сільського клубу.
Із 1954 по 1957 роки проходив військову службу в радянській армії у м.Кам’янець-Подільський. Під час служби провів шість місяців на цілинних землях у Казахстані, у Краснокутському районі Павлодарської області. Після закінчення служби певний час працював у Нововолинську на шахті, та за станом здоров’я змушений був звільнитися.
Опісля навчався у Львівській школі майстрів хлібопечення.
Із 1959 року проживав у Володимирі-Волинському.
1 вересня 1959 року влаштувався майстром-бригадиром на Володимир-Волинський хлібозавод. 12 січня 1960 року призначений директором військового механізованого хлібозаводу, де пропрацював 10 років.
17 січня 1963 року одружився. Разом із дружиною виховав двох синів, дочекався онуків і правнуків.
У кінці червня 1973 року Ярослава Царука відправили на збір врожаю у Харківську область інспектором військової автоінспекції. Саме там Ярослав Васильович уперше почув від місцевих жителів про голод у 1932-1933 та 1947 роках. Маючи, відповідно до посади, певні повноваження, Ярослав Царук почав їздити по селах, збираючи інформацію від місцевих жителів про ці жахливі діяння радянської влади. А уже 6 червня 1977 року Ярослава Васильовича (не без допомоги КДБ) звільнено з посади.
У 44 роки вийшов на військову пенсію, проте вдома сидіти не хотів, тож протягом 1977-1987 років працював на птахофабриці: узимку – кочегаром, улітку – слюсарем. Саме у ці роки почав писати свої статті.
6 червня 1987 року за власним бажанням звільнився з роботи.
Був одним з організаторів Народного Руху України.
У 1991 році призначений завідувачем Державного районного архіву, де пропрацював аж до виходу на пенсію (грудень 1994 р.).
Саме тоді Ярослав Царук повністю віддається улюбленій справі – дослідженням історії рідного міста, Володимир-Волинського, Іваничівського та Любомльського районів, частково досліджує Турійський, Локачинський, Шацький та окремі села інших районів. Ярослав Царук – перший на Волині краєзнавець, який об’єктивно досліджував складну тему історії – польсько-українське протистояння на Волині у роки Другої світової війни. Його дослідженням у цій галузі користуються навіть відомі професори і науковці. А розпочалося все з того, що Ярослав Васильович прочитав книжку польських дослідників Єви і Владислава Сємашків, у якій автори описують українців як кривавих убивць польського населення на Волині в 1943 році. Царук не міг миритися з неправдою, бо сам у дитинстві був свідком тих трагічних подій, чув розповіді рідних і односельців. Тому, щоб відновити історичну правду, історичну справедливість, вирішив записати спогади старожилів-волинян, які бачили все на свої очі. Не маючи жодної матеріальної підтримки від владних чи наукових інституцій, краєзнавець сів на велосипед і став їздити від села до села, спілкувався зі старшими людьми, дослівно записував їхні спогади про польсько-українське протистояння. Завдяки його неймовірній та наполегливій праці у 2003 році у Львові в Інституті українознавства Національної академії наук вийшла друком книга Я. Царука «Трагедія волинських сіл 1943-1944рр.». Там поіменно, зі спогадів свідків, записані імена і прізвища українців і поляків – жителів усіх сіл Володимир-Волинського району, які загинули у 1943-1944 роках унаслідок міжнаціонального протистояння. Із дослідження добре видно, що саме українці стали численними жертвами конфлікту на своїй рідній землі… Передмову до цієї книги написав академік Ярослав Ісаєвич. Ярослав Царук не побоявся написати правду в той час, коли дипломовані професори і цілі наукові інститути намагалися обминути болючу тему польсько-українського конфлікту. Уже тільки за це він гідний поваги, тому і назвали його народним професором.
Він вивчав історію ОУН-УПА на Волині, досліджував долі жертв політичних репресій епохи сталінського режиму, є упорядником картотеки «Реабілітовані історією», яку передав до Володимир-Волинського історичного музею.
Усі роки після виходу на пенсію теж присвятив дослідницькій діяльності.
Ярослав Царук – лауреат багатьох премій у сфері журналістики та історії, має 22 медалі і орден «За заслуги перед Україною» від Президента України Віктора Ющенка. Дослідник був удостоєний статусу почесного громадянина міста Володимира-Волинського і району і почесного громадянина Волинської області.
Видав книги «Трагедія волинських сіл», «Відбудова кафедрального собору Різдва Христового», «Володимир-Волинський у боротьбі за незалежність», «Володимирщина у боротьбі за незалежність».
При житті краєзнавець частенько заходив до історичного музею, любив поспілкуватися, почитати свої вірші, пожартувати. Мені як молодому краєзнавцю особливо запам’яталися його слова: «Богдане, не втрачай часу, щоденно працюй, пиши, вивчай історію, хто б що не казав… А ти працюй!»
Одного дня я прийшов додому до Ярослава Царука. Ми пили чай, спілкувалися, переглядали його записи. «Ярославе Васильовичу, - звернувся я, - а чому вулиця, на якій ви живете, ще й досі носить ім’я російського письменника?» А він відповів: «Мабуть, чекають, коли я помру…» Краєзнавець мав надію, що рідна вулиця носитиме його ім’я…
Думаю, що Ярослав Царук на це заслужив як людина, яка завжди шукала правду історії.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Реклама
ЯРОСЛАВ ЦАРУК – ЧОЛОВІК, ЯКИЙ ШУКАВ ПРАВДУ
Розділ новин:
Коментарі