Володимирчанка досліджує походження старовинних звичаїв

Публікації

Володимирчанка досліджує походження старовинних звичаїв
Володимирчанка досліджує походження старовинних звичаїв

Чи вас ніколи не цікавило, звідки прийшли в нашу культуру ті чи інші звичаї? Чи не хотіли б ви дізнатися, чому, прощаючись з людьми, ми махаємо їм услід рукою, чому  сідаємо перед тим, як рушити в далеку дорогу? А є люди, які дослідження походження звичаїв перетворили на цікаве хобі. Зінаїда Климівна Осипчук – одна з таких людей.
Народилася Зінаїда Климівна в 1950 році в невеликому містечку Обухів під Києвом. Навчалася в сусідньому місті Васильків, де і познайомилася з курсантом військового училища Михайлом Осипчуком. Молоді люди одружилися. Після тривалих переїздів по колишньому Союзу опинилися у Володимирі-Волинському. Через 5 років Михайла перевели до Львова. Там і довелося зупинитися. А життя важким плугом по-своєму переорювало ниву долі. У 1999 році Зінаїда Климівна овдовіла і, оскільки старша донька мешкала в Луцьку, переїхала до неї. Та нині у Володимирі живе онук Олександр і Зінаїда Климівна допомагає у вихованні маленького правнука. Знову доля повернула її до міста, яке колись полюбила, в якому відчула подих історії.

- Історію я любила завжди, - розповідає пані Зінаїда. – Учителем історії був мій тато. Він мріяв зайнятися археологією, але не склалося. У нашій квартирі завжди були дуже цікаві історичні книги – як художні, так і публіцистичні. Я також хотіла навчати дітей історії, а згодом – стати науковцем, та татусь рано помер. При вступі не пройшла за конкурсом. Довелося обмежитися професійним училищем, де здобула диплом швачки-мотористки. Але лише коли жили під Ленінградом, працювала за фахом у військовому ательє. А за історичні джерела хапалася всюди, де тільки могла. 

- А чому зупинилися на дослідженні звичаїв?
- Я ж зростала на Київщині, у колисці нашої нації. Там що не село, то цікаві звичаї, легенди. До речі, багато східнослов’янських звичаїв запозичили інші народи Європи. Так майже всюди, проводжаючи близьких у далеку путь, махають  рукою. А знаєте чому? Чи звертали ви увагу, що ми зазвичай махаємо, роблячи рух рукою зі сторони в сторону? Такий рух нагадує заперечення. Це пов’язано з тим, що на зорі Київської Русі верховним божеством у наших предків був Ярило – втілення Сонця. Коли сонце сідало, слов’яни проводжали його саме таким помахом руки, ніби нагадували, що не прощаються надовго. Вранці, навпаки, вітали світило легким помахом руки зверху вниз. Таким чином наші предки заряджалися позитивною енергією. І саме так ми вітаємо одне  одного, коли зустрічаємося на певній відстані. 
А чому ми сідаємо перед дорогою, знаєте? Це досить мудрий звичай. Перед тим, як вирушити в дорогу, слід зосередитися, обміркувати, чи нічого не забули. Саме з цією метою люди й сідали на декілька хвилин. У нас на Київщині є ще звичай просити гостя щось залишити на згадку. Тоді він ще раз повернеться. На Волині вважають, що гість сам повинен щось залишити або забути. Що ж, у  процесі віків багато що змінювалося, набувало іншого значення. 

- А чи запозичували слов’яни звичаї від інших народів?
- Я думаю, що так, хоч давно вважають їх своїми. У інших народів є багато хороших і мудрих звичаїв. Коли ми проживали в Середній Азії, мені дуже сподобався їхній звичай стосовно могил. Там ніхто не зачепить навіть дуже старе захоронення (поки його не знищить час), не зачепить, навіть якщо це могила ворога. Узагалі азіати вважають, що мертва людина перестає бути ворогом. Тут є переклик із нашими старовинними вченнями. Пам’ятаєте слова князя Святослава: «Мертві сорому не мають»? Узагалі азіати дуже обережні у ставленні до минулого. Вони його шанують, але намагаються не зачіпати. На одному старовинному мавзолеї в Самарканді написані слова: «Не будіть минулого! Ви розбудите страшні примари!» Там про минуле говорять з повагою, дуже шанують людей похилого віку. 

- Чи не вважаєте ви, що в українських школах мали би ввести предмет, який  вивчав би звичаї?
- Чесно кажучи, не вважаю. Для цього є етнографи. А кожна людина, якщо їй цікава тема, може досліджувати її сама. У звичаях – наша історія.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський 

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: