Різдво Христове – одне із найвеличніших свят християн, яке має багато звичаїв і традицій в українців. Ці звичаї були цікавими й оригінальними й на Волині.
Напередодні Різдва (Святвечір, Вілія) господар приносив до хати сніп хліба (дідух) та трохи сіна. Господар вітався з присутніми у хаті людьми словами «Будьте здорові з Різдвом Христовим!». Господар ставив сніп на покуті перед іконами, господиня клала грудочку солі та книш (пиріг). Згодом виймала з печі два горщики – з кутею й узваром і ставила на сіні біля дідуха. Усі присутні при цьому сідали, щоби «кури добре на яйцях сиділи». Письменник Сергій Цюриць зазначає, що добрі господарі готувалися до різдвяного Свят вечора ще улітку. Жнучи жито на полі, вони вибирали кращий сніп, прикрашали його вінками та квітами та зберігали в коморі до зимових свят. Такий сніп називали Колядою чи Дідухом. Дідуха у деяких селах прикрашали сосною з шишками або ж барвінком. Узагалі ж до свята готувалися за тиждень чи два. Діти приносили дрова, жінки підмазували глиною піч і стіни. Готували дванадцять святкових страв – кожна з них символізувала 12 апостолів, або ж 12 місяців.
Увечері господар із родиною, як тільки з'явилася на небі перша зірка, умивалися і сідали до святкового столу. Вечеря розпочиналася із молитви «Отче наш». Хазяїн ховався за купою пирогів і запитував рідню: «Чи бачите Ви мене?». Родичі казали, що не бачать, а він відповідав : «Дай Боже, щоб і наступного року не бачили мене із-за хліба». Це символізувало гарний врожай. Вечеря у селян продовжувалася довго – дві години, тому що готували багато страв: риба варена і смажена, холодець, борщ, каша, вареники з капустою, квасолею, горохом, родзинками, локшина. Але вечеря, як завжди, розпочиналася з куті, яку приправляли медом, маком. Вся сім'я - від малого до великого повинна була скуштувати куті. Тоді господар брав ложку куті та підкидав її до стелі зі словами: «Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!». Цей звичай робили для того, щоб бджоли добре роїлися.
На Святвечір похресники носили хрещеним батькам вечерю, як правило, один чи два пироги, трохи хліба і смаженої риби. Діти отримували за це гостинці – цукерки, горіхи чи печиво.
Волиняни вірили, якщо напередодні Різдва ніч зоряна – то це до хорошого приплоду худоби та врожаю ягід, якщо ж на Різдво завірюха – то це до хорошого роїння бджіл.
Якщо під час святкової вечері хтось пчихне, то та людина щаслива і присутні повинні їй подарувати щось. На святковому столі залишали миски з ложками, щоб душі померлих могли з'їсти куті. У святу ніч не дозволялося спати, світили вогні, «бо хто в таку ніч спить, той і спасіння проспить».
Кутю їли кожного дня впродовж різдвяних свят. Колядувати ходили хлопці окремо, а дорослі господарі окремо. Також колядники водили із собою козу – одягнутого у кожух хлопця чи дівчину. «Го-го-го коза, го-го сіра! Ой розходися, розвеселися. Де коза ходить – там жито родить, де не буває – там вилягає», - співали колядники. Цей звичай також символізував родючість.
Звісно колядники, особливо молодь, навчалися колядування кожного вечора, для цього збиралися у спеціальній хаті. Співали колядок, веселилися, спілкувалися.
Вечори від Різдва і до Нового Року вважалися святими, тому в той час нічого не робили, а лише святкували та співали. Святі вечори у народі називали ще Свічками – у цей час хлопці спілкувалися з дівчатами, щоб ближче познайомитися, вибирали собі пару.
Вважалося, що в такі святкові вечори худоба може говорити, а закопані у землю скарби світяться синім полум'ям. Історик Микола Теодорович зазначав, що у різдвяні вечори молодь часто займалася гаданням. Дівчата годували півня, слухали попід вікнами, якщо господар скаже до сина: «Піди, то це означало, що в наступному році дівчина вийде заміж».
На різдвяні свята волиняни одягалися по-святковому. Молодиці та жінки одягали ситцеві сорочки із вишитими рукавами та комірцями, а також червоні чи блакитні спідниці. На голову жінки одягали червоні чи чорні хустки з квітами, а дівчата прикрашали голову вінками зі штучних квітів.
У перший день Різдва селяни ходили до церкви, а згодом колядувати, або ж у гості до родичів і сусідів. Колядники підійшовши до вікна, просили дозволу у господаря, щоб заколядувати. Коли отримали дозвіл, то говорили такі слова: «Поздоровляю, пане-господарю, зі всіма святками. Дай Боже, ці свята провести, Нового Року дочекатися, від Нового Року до Богоявлення, а від Богоявлення до Воскресіння – до ста літ, поки Бог благословить миром, спокоєм і добрим здоров'ям. Вечір добрий!». Господарі приносили колядникам пироги чи гроші, якими колядники ділилися порівну, а частину віддавали для місцевої церкви.
Як бачимо, волиняни мали свої цікаві різдвяні звичаї та традиції, які прийшли до нас від дідів-прадідів і символізували народження Ісуса Христа, перемогу світла над темрявою. При цьому ці вірування поєднали у собі як християнські, так і дохристиянські вірування українців.
Тож шануймо наші різдвяні традиції, бо вони є неоціненним скарбом українського народу. Саме наші звичаї слід передавати від покоління до покоління, адже вони є могутньою силою, яка не дозволяє забути нам, що ми – українці та українському роду немає переводу. Зі святом Вас, шановні земляки!
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею імені Омеляна Дверницького.
Коментарі