Один з мудреців сказав: «Не можна судити про людину з першого погляду, як ми судимо про картину чи скульптуру, а слід проникнути у глибину її душі».
Любов Ростопчина, як і більшість українок, дуже енергійна, кмітлива, мудра і працьовита жінка, незважаючи на поважний вік. Її доля не була простою, але вона не зламалася, не впала духом, а боролася із труднощами і продовжує це робити й нині.
Вона народилася 21 березня 1943 року у Володимирі-Волинському у багатодітній сім’ї, окрім неї, тато з мамою мали ще 7 дітей! Коріння її мами – Віри Романівни Іваньохи – сягає українських етнічних земель – Холмщини, де вона побачила світ 1914 року в селі Лужків (тепер територія Польщі). Матуся у 10 років стала сиротою, її забрала на виховання тітка Тетяна. Уже будучи дорослою, пані Люба побувала у Лужкові на Холмщині і привезла з материнського села грудочку землі, аби покласти її на могилу неньки у Володимирі…
У 1934 році мама вийшла заміж за володимирчанина Михайла Мосійчука. Молодята їхали на бричці до Успенського собору, щоб повінчатися, а коні були прикрашені дзвіночками… Від цього шлюбу народилося восьмеро дітей – п’ятеро синів і три доньки: Надія, Володимир, Василь Любов, Микола, Григорій, Федір, Валентина. Згодом мама була нагороджена званням «Мати-героїня» і медалями.
Михайло Мосійчук народився 1913 року у Володимирі-Волинському в сім’ї робітника. Навчався у школі, згодом став учнем у механічний майстерні. Там працював три роки, також відвідував вечірню школу – навчався слюсарної справи. Працював самостійно.
Батьків батько, дідусь Василь, шив чоботи, цим і заробляв на життя, а бабуся Єлизавета мала дар лікувати людей.
У 1934 році Михайло був призваний у Польську армію і служив у першому залізничному саперному батальйоні у польському місті Краків. Із того часу у їхній родині зберігається свідоцтво, видане 23 жовтня 1935 року батькові Михайлу Мосійчуку про те, що він закінчив підофіцерську школу і отримав спеціальність старшого сапера. Свідоцтво прикрашене польським гербом (білий орел), а також символікою ордена «Virtuti militari» (цей орден є найвищою військовою нагородою Польщі і вручається Президентом за особливі військові заслуги). Пані Люба дуже пишається цим батьківським документом. Після ІІ Світової війни її батько працював інженером-сантехніком у КЕЧі і за сумлінну роботу був нагороджений багатьма грамотами. У Михайла Мосійчука були, як кажуть, золоті руки, він спорудив на власному обійсті кузню, там був ковальський міх, і Люба допомагала татові у ковальській роботі. Узагалі ж вона у спритності і мужності не поступалася своїм братам.
Із розповідей старшого брата Володимира жінка знає, як вели нацисти вулицею Млинарською (нині Княгині Ольги) в’язнів концтабору «Норд-офлаг», а малий Володя, як і інші володимирчани, намагався кинути нещасним та голодним полоненим хоча б картоплину і за це мало не загинув від рук розлюченого окупанта: чолов’яга біг за хлопцем аж до хати, але сина врятував батько, який вигукнув: «Кіндер, кіндер!» (дитина).
Із теплотою у душі жінка згадує навчання у «червоній школі» (нині на вулиці Драгоманова), де навчалася у 1950-1954 роках. Їхньою першою вчителькою була Ольга Миколаївна Гнатюк, назавжди залишилися у пам’яті пані Ростопчиної учителі Петро Петрович, Клара Анатоліївна, Дем’ян Федотович Іщенко.
Жінка пригадує, яким важким було повоєнне життя у Володимирі наприкінці 40-х на початку 50-х років 20ст., доводилося багато годин стояти у черзі за хлібом. Та й саме місто було іншим, на площі Героїв стояв пам’ятник Леніну, хоча сучасних будинків, як нині, не було. Але в часи її дитинства і юності Володимир був затишним: він потопав у квітах, зелені дерев і кущів, люди намагалися впорядкувати місто, зробити його гарним для себе і своїх нащадків.
Із далекого вже дитинства виринають у пам’яті пані Любові спогади про те, як ходила дивитися фільми у кінотеатр під відкритим небом, що діяв у військовій частині. Військові ставили екран на подвір’ї, і маленька Люба дуже дивувалася, як то на шматку білої тканини їдуть машини, ходять люди і триває рух життя…
Як і кожна жінка, вона старалася облаштувати міцне родинне гніздечко: разом із чоловіком Миколою виховала двох синів – Руслана та Сергія, які здобули освіту і працюють на хороших посадах. Тішиться Любов Михайлівна й онуками.
Зростаючи у багатодітній сім’ї, наша землячка зрозуміла важливу і одвічну істину: усе добре у житті досягається важкою та наполегливою щоденною працею і боротьбою.
Ще будучи дівчиною, неподалік батьківської хати вона звела хатину-тимчасівку, а вже у шлюбі з чоловіком Миколою збудували добротний будинок, у якому зростали їхні діти. Щоб побудуватися, разом із чоловіком багато працювали, їздила на заробітки до Грузії, Білорусії, Польщі. І нині усе намагається робити своїми руками, хоча це важко, бо стала вдовою і доводиться господарювати самій. Проте оптимізму і віри у себе їй не позичати. «Терпіння і праця усе подолають» - то девіз її життя, так виховали мама з татом, які були порядними працьовитими людьми, і ці риси жінка перейняла від них. Через 70 років пані Любов здійснила благородну місію: вона перепоховала останки свого дідуся Василя Мосійчука, який загинув у 1943 році на власному обійсті у Поничеві у важкий час польсько-українського конфлікту. Завдяки розповідям мами і пошуковій роботі Ярослава Царука, археолога Олексія Златогорського, жінці вдалося знайти місце на городі під яблунею, де у роки війни був закопаний дідусь…
Пані Люба поринає спогадами у далеку молодість: якраз побралися з чоловіком. Згодом Бог і дітей послав. Коли ще була у пологовому будинку, то прийшов брат чоловіка. Швагро саме готувався до свого весілля і забрав її білий весільний букет для своєї другої половинки. Чоловік не перечив, а її це зачепило за живе. Та час лікує усі рани. Любов Михайлівна догляділа чоловіка до смерті. Нещодавно, якраз незадовго перед днем його пам’яті, в її хаті розцвів кактус білими квітами. «Навіть вазон пам’ятає про мого чоловіка», – зворушливо каже жінка. На могилу чоловіка вона носить лише білі квіти.
Дозвілля жінка намагається проводити змістовно. Особливо запам’яталася їй екскурсія до православних монастирів Греції, ця країна вразила її квітами і зеленню. А ще залюбки пізнає нове, тому з натхненням навчалася у місцевому університеті третього віку при терцентрі.
Разом із пані Любою ми ходимо обійстям її батьків, жінка показує мені маленьку хатинку, але вона підтримує її як може, адже саме у ній жили її мама, тато, бабуся і зростала й вона разом із братами та сестрами. Мені важко й уявити, як у тій вбогій хатинці виросло 8 дітей. Та розумію, що в ті далекі часи люди були добрими, мудрими, працьовитими, поважали одне одного і з Божою допомогою давали собі раду. Недаремно Віктор Гюго сказав колись, що є одне в нашому житті, перед чим слід стати на коліна, – це людська доброта, тому прикро пані Любові терпіти образи від деяких сусідів.
«Подивіться, ось і комин ще від нашої хати залишився, колись ми тут пекли хліб, який допомагав українцям вижити у часи лихоліття», – розповідає Любов Ростопчина. Я слухаю цю жінку, яка пройшла крутими життєвими дорогами, і у мене на очі мало не навертаються сльози: людоньки, коли ж ми зрозуміємо, що лишень тоді, як будемо поважати одне одного, трудитися, як робить це героїня моєї розповіді, то лишень тоді Україна подолає труднощі, які вона нині переживає, бо тільки у єдності наша сила.
Богдан Янович
Коментарі