Уважно прочитав обидві публікації «Мамо! Рятуй! Мені сниться, що вчителька мене топить» і «Чому дитина не хоче ходити до школи?» і вирішив поділитися своїми роздумами. Наскільки я зрозумів, у ситуацію втрутився телеканал «Інтер» і зробив це не тому, що прагнув втрутитися, а тому, що йому це дозволили. Мова, звичайно ж, йде про телепередачу «Стосується кожного», де надто люблять «смакувати» всілякими конфліктами. Особисто я всього декілька разів дивився цю передачу з моменту її виходу на екрани, але цього було достатньо, аби збагнути, що перегляд подібних передач – нижче моєї гідності. А тому не можу зрозуміти людей, які погоджуються на подібні телевізійні авантюри. Враження таке, що їх не запрошують на зйомку, а приводять під конвоєм. Привітний телеведучий перетворюється на прискіпливого слідчого чи безпристрасного прокурора. А що це там за експерти? Звідки вони беруться? Які експертизи вони проводили? Яке мають право вішати ярлики на людей, котрих бачать уперше? Крім того, слід згадати, що телеканал «Інтер» є явно проросійським, а тому його передачі бачать і у ворожій країні, де, напевно, потішаються над тим, що українці виставляють себе скандальною і сварливою нацією. Певна річ, мені можуть заперечити, що такі телешоу є і в Європі, і в Америці, але, даруйте, там інший рівень психології і культури.
Та зрештою Бог з ним, з «Інтером». Це їхній хліб, і вони нам нічим не допоможуть, якщо ми не розберемося самі між собою. Проблеми могло б і не бути, якби її мудро вирішили. Кожен заклад, кожна установа має керівника. Без відома директора школи вчитель навряд чи дозволить собі серйозний самочинний крок. Публікація журналіста також надходить до друку тільки за приписом редактора видання. Навряд чи директору школи сподобається, якщо редактор газети вступить у діалог з учителем, обминувши кабінет керівника навчального закладу. Та й редактор матиме рацію, якщо у вирішенні серйозного питання обійдуть його, а почнуть виясняти відносини з підлеглим журналістом. Є поняття виконавчої дисципліни, і керівники мають знати про це першими. Отож у першу чергу саме керівники мали б сісти за стіл перемовин для конструктивного вирішення питання. І якби цей діалог висвітлили в пресі, було б набагато цікавіше і корисніше, ніж безцільна зустріч у телестудії. На жаль, такого діалогу не було, а тільки сплеск емоцій, взаємні обвинувачення і нічого більше. А задуматися є над чим…
Ще з радянських часів чомусь повелося думати, що школа – це щось ідеальне, безгрішне, безпомилкове, і сказати щось погане на адресу школи – це майже вчинити злочин. Але ж давайте покладемо руку на серце і скажемо, чи всі ми, будучи учнями, так уже палко любили школу. Так, любили нашу учнівську спільність, шкільні свята, зустрічі після літніх канікул, а ось уроки, контрольні, екзамени залишалися найдошкульнішими моментами шкільного життя. Це вже з висоти літ ми стали іншими очима дивитися на шкільне минуле, але нелюбов до вчителя, який образив, принизив, усе ж залишається десь у глибині душі. Пригадую, як, зустрівшись зі своєю вже сивочолою однокласницею, почув від неї на адресу вчительки, котра вже відійшла у вічність:
- Царство їй небесне, але в душі пече, коли згадую, як вона називала мене білоручкою та тупицею.
Так, болить, дуже болить, бо навіть батьки настільки не принизять дитину, як це може собі дозволити вчитель. Спостерігалося у школах і ще одне явище. Як правило, діткам із малозабезпечених родин чи тим, чиї батьки зловживають спиртним, приділялося менше уваги, ніж дітям з видних сімей. Так було, є і буде. Вчителі наче не помічають зарозумілості та пихатості, що розвиваються у дітей солідних татусів. А що робити дитині, яка нічим не гірша, просто зростає в інших умовах? Звичайно, у неї повільно наростатиме протест проти такого ставлення. Вона мимоволі буде провокувати конфліктні ситуації.
Учитель має бути уважним до кожної дитини. Саме живе спілкування, а не холодна педагогіка створюють теплий мікроклімат у школі. Та чи має вчитель час для такого спілкування? Ви тільки подумайте, скільки начальників стоїть над одним педагогом: завуч із навчальної роботи, завуч із виховної роботи, начальник відділу освіти, методист за фахом, керівник методичного кабінету, нарешті обласний відділ освіти і міністерство. І всі щось від цього вчителя хочуть, і хочуть негайно. Коли ж той учитель має час спілкуватися з кожною дитиною, вивчати її? Висновок, я думаю, напрошується сам: систему освіти потрібно змінювати. Вчитель має працювати з дітьми, а не з чиновниками.
Не хочеться, щоб склалося враження, що критикую тільки освіту. Багато помилок та прорахунків допускають і наші ЗМІ. Так, у них своя система роботи. Тираж і популярність видання важать для них не менше, ніж репутація для школи. А тому часто-густо і з’являються поспішні публікації, які далеко не всіх задовольняють і навіть викликають обурення. Але ще раз повторюю, що все можна вирішити мирним шляхом взаєморозуміння.
І на завершення. Ще раз погортав Конституцію України і ніде, в жодній статті, не знайшов слово «репутація». Найвищою цінністю держави проголошено життя людини. Я думаю, що життя дитини важить ще більше. І саме вміння створити комфортні умови для дитини, поважати її гідність, зрозуміти її і направити на правильний шлях, а головне, зберегти її здоровою і живою – це і є головні складові репутації. І саме це СТОСУЄТЬСЯ КОЖНОГО! КОЖНОГО З НАС!
З повагою до всієї громади
Володимир Берестюк, м. Володимир-Волинський
Коментарі