Господар і пес зустрілися через сім років

Господар і пес зустрілися через сім років
Господар і пес зустрілися через сім років

На перший погляд ця історія може здатися фантастичною, але кінолог, який поділився розповіддю, стверджує, що пригода цілком правдива. 
Батько Тараса був мисливцем-любителем. Часто на полювання він брав із собою сина. Зазвичай їх супроводжував мисливський пес, а тому з раннього дитинства Тарас любив цих відданих чотирилапих друзів. Нещастя підкралося несподівано. Важка раптова хвороба обірвала життя батька. Тарасові було всього 15 років. А через рік на 16-річчя друг подарував Тарасові маленького  сірого песика.
-Він буде великим, - запевнив товариш. – Правда, він не мисливський, але без тата ти все одно не виявляєш особливої пристрасті до полювання. 
Тарас дуже зрадів такому подарунку. Миле симпатичне цуценя стало головною втіхою хлопчини. Тарас назвав його Графом. За якихось пів року Граф перетворився на справжнього «аристократа». Він став великим гарним псом із довгою сірою шерстю. Тарас і Граф дуже любили один одного. Собака був мирним, дружелюбним. У невеликому селищі, де мешкав хлопець, Графа всі добре знали і симпатизували йому. Але йшов час. Тарас мав подбати не тільки про своє майбутнє, але й про маму і молодшу сестричку. Він перевівся на заочне відділення вишу, в якому навчався, і став їздити на заробітки. Граф вірно і терпляче чекав господаря. Та якось, повернувшись додому, Тарас не почув знайомого гавкоту. Порожньою була будка. Назустріч синові вийшла мама.
-А Граф де? – запитав Тарас.
-Немає Графа, синку, - потупила очі мати. – Віддала його. Тут один чоловік гостював, побачив Графа, попросив про… віддати. Сам розумієш. Собака великий, а з харчами у нас туго. Корови немає змоги тримати. А там господарство велике. Буде стерегти – буде ситий.
Нічого не сказав син матері, розумів її вчинок. Та туга за улюбленим собакою ще довго краяла серце. Минули роки. Тарас одружився, переїхав до сусіднього районного центру, де знайшов хорошу роботу, житло. Разом із коханою дружиною Любою вже тішилися маленьким Русланчиком. Так минуло сім років.
   Якось Тарас повертався з відрядження. Він не встиг на автобус, а тому їхав електричкою. Із вокзалу додому потрібно було пройти ще зо два кілометри. Молодий чоловік не дуже добре знав цей район, а тому пішов околичною вулицею. Тут стояли будинки приватного сектору. Зачувши запізнілого перехожого, рвалися з ланцюга собаки. Раптом Тарас відчув, що за ним хтось безшумно йде. Слабке світло вуличного ліхтаря на мить вихопило невелику тінь. Це була не людина. Тарас зупинився, оглянувся. Навпроти нього стояв великий пес. Із довгої шерсті звисали реп’яхи. Запали від голоду боки. 
-Що, вигнали тебе? Непотрібним став? – співчутливо запитав Тарас. 
Зачувши голос, собака раптом радісно заскавчав і, підбігши до Тараса, поклав йому на плечі великі лапи. При тьмяному світлі Тарас побачив знайомі очі. Він не повірив сам собі…
-Графе! Графе! Це ти? Невже це ти? 
Собака вже лизав його обличчя. Тарас обіймав його схудле тіло.
-Графе! Друже мій дорогий! Як же ти тут опинився? Ти почув мене, так? Ти впізнав мене? Ну ходімо, ходімо зі мною!
Граф радісно біг попереду, наче сам знав дорогу. А Тарас усе ще не міг повірити, що за стільки років собака його не тільки не забув, а й відчув. Біля під’їзду будинку чоловік велів Графові чекати.  У квартирі все розповів Любі. Як і чекав, вона зрозуміла його, та все ж зауважила:
-Ми повинні порадитися із сусідами. Це все-таки пес. Він звик до волі, хоч голодної та холодної, але волі.
-Я все влаштую сам. І з сусідами переговорю. Вони у нас люди хороші. І з дільничним домовлюсь. Купимо Графові повідок, намордник. Він пес тямущий, довго вчити не доведеться. Ти зрозумій, що сама доля звела мене з ним. Він, виявляється, саме в цьому місті жив. Він не забув мене, відчував, що я десь тут, шукав. Тепер я з ним нізащо не розлучусь.
 Незабаром Граф, помитий, оброблений від шкідливих комах, зайняв своє місце у вітальні на теплому килимку. Правда, ветеринар, який оглядав пса, зауважив:
-Собака багато страждав, голодував, не отримував достатньо поживних речовин та вітамінів. Організм дуже ослаблений, а тому старість настає передчасно. Боюсь, він довго не протягне.
Та ветеринар помилився. Завдяки турботі господаря та його сім’ї, Граф дуже швидко одужав і знову став міцним собакою. Він слухняно виходив на прогулянки, дотримуючись усіх правил поведінки домашньої тварини, терпляче очікував повернення господарів з роботи. Особливо Граф здружився з Русланом. 
Якось улітку Тарас із дружиною і сином вирішили провідати матір у селі. Взяли із собою і Графа. Пес спокійно сидів у машині, спостерігав за дорогою, та коли в’їхали в село і звернули на вулицю, почав гарчати. 
Мати, попереджена сином по телефону, вже чекала гостей біля воріт. Усі вийшли з машини, обняли стареньку, а Граф не вийшов і ще більше загарчав, коли жінка нахилилася до нього.
-Графе! Пробач мені. – заплакала жінка. – Пробач. Недобре я тоді вчинила, але нам так складно було жити. Якби знала, як ті люди обійдуться з тобою, нізащо б не віддала. 
Із очей собаки скотилися дві сльози, і він простягнув старій жінці лапу. 
Граф прожив зі своїм господарем ще 10 років. На старості він втратив зір і тільки за голосом впізнавав тих, хто до нього звертався. Того дня на світанку старий Граф розбудив сім’ю тихим гавкотом. Він стояв біля дверей і просився випустити його. Такого ще не було ніколи. Тарас, Люба і Руслан здивовано дивилися на собаку. Зрештою Тарас усе зрозумів і взяв у руки морду Графа.
-Що, Графе, тепер хочеш покинути нас назавжди? Настав твій час? Що ж, пішли, я проведу тебе.
Ранок тільки запалювався. Сонце ледве виглянуло з-за дальнього гаю. Старий сліпий пес вів господаря за собою. Вони вийшли на те місце, де крутий берег збігав до тихої ріки. Там і зупинилися. Граф підняв на господаря сліпі очі. «Усе. Далі не треба йти зі мною. І прощатися не будемо», - сказав цей погляд. Він підняв одну лапу, простягнув господареві, а коли той ніжно потиснув її, став повільно спускатися стежиною, що вела вниз. Тарас дивився йому вслід. Легкий туман покривав річку і стелився берегом. І раптом щось трапилось… Граф артистично викинув уперед передні лапи, наче у сповільненому кадрі  фільму, проплив у мареві туману і зник. Роман заворожено дивився, як у тумані розтанув його вірний друг. Напевно, він пішов у той вимір, у який не може потрапити жодна людина – ні жива, ні мертва. 
Антоніна Булавіна
 

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: