Вже маючи 15-літню доньку, син колишнього радянського військового і правнучка вояка УПА відсвяткували весілля

Антон Павлович Чехов писав, що «щастя завжди щастя, навіть якщо воно різне». Ні погоджуватися, ні сперечатися з класиком не будемо, адже у нас кожного своє бачення і розуміння щастя. Буває так, що люди роками чекають щастя і не помічають, що воно поруч. Щось подібне трапилося з героями цієї розповіді – Анатолієм та Оксаною - які, виростивши доньку, лише 6 серпня цього року вступили в законний шлюб. 
Але спочатку, звичайно, передісторія. Батько Анатолія (з етичних міркувань ім’я змінене), залишившись сиротою, виховувався у суворовському училищі, де його вихованням займалися не педагоги, а офіцери запасу, які не ставилися до підлітків, як до солдата. Отож, особливого призвання до подальшої військової служби Олег не відчував, але оскільки мав певні переваги (сирітство та військовий заклад), продовжив навчання у військовому училищі. У 1982 році він отримав направлення у місто Пружани Брестської області Білорусії. Там він зустрів симпатичну чорнявку Галину, яка торгувала морозивом. Галина виросла у простій родині, де батько надто захоплювався спиртним. Уже тоді Галина сказала майбутньому обранцеві, що ладна вийти заміж за кого завгодно, аби вирватися з пекла, в яке перетворив сім’ю її батько. Олег і Галина побралися і винаймали квартиру. У 1983 році на світ з’явився їх син Анатолій, якому судилося стати єдиною дитиною подружжя. Через два роки Олег Васильович пішов в Афганістан, звідки весною 1987 року його перевели на Західну Україну в місто Володимир-Волинський. Згодом він забрав сім’ю, хоч Галина Антонівна покидала рідні Пружани з недобрими передчуттями. Життя не котилося, як по маслу. Офіцеру довго не представляли квартиру і доводилося знову микатися по чужим домівкам. У цей час офіцерам пропонували їхати в африканську країну. Олег Васильович погодився і, як зізнавався чесно, заради довгого карбованця. 
Галина Антонівна жила з сином сама. Дуже спокійна характером, вона мало спілкувалася з сусідами, але справжніх подруг дуже цінувала. Її найбільшою турботою був єдиний син, за якого вона буквально тремтіла. Вона спостерігала, коли він грався з дітьми у дворі, впадала у відчай, коли Толя хворів. Ось чому батько, повернувшись з Африки, дуже роздратувався, побачивши, що Анатолій росте кволим матусиним синочком, а не загартованим майбутнім чоловіком. 
Закінчивши школу, Анатолій вступив до Львівської політехніки. Там він познайомився з чарівною Оксаною, як була родом з Червонограда. Молоді люди покохали один одного. Та батько вибором сина не був задоволеним. Щось не подобалося йому в невістці, хоч Оксана була приємною і привітною. 
Коли ж дівчина познайомила коханого зі своєю родиною, її батьки також насторожилися. Вони відверто зауважили Анатолієві, що він розмовляє російською мовою, хоч багато літ живе і навчається в Україні. Тоді молоді люди вирішили жити окремо і самим розв'язувати свої проблеми. Правда, одружуватися вони не поспішали. А потім виникли серйозні проблеми. Оксана все ж була прихильницею УПА, в складі якої воював її прадід, а Анатолій був вихований в іншому дусі. Таке протистояння у поглядах провокувало суперечки. Молодята часто сварилися та Анатолій тоді на довго зникав з дому, не зважаючи на вагітність Оксани. Він їздив додому, де батько лише підливав масла у вогонь, і тільки мати закликала сина порозумітися з коханою. 
Галина Антонівна вже була на той час дуже хвора. Їй були відпущені лічені дні життя. 
Народження онуки Олесі вона сприйняла з великою радістю, хоч між сином і невісткою відносини зовсім розірвалися. Анатолій їздив на заробітки в Польщу, Чехію, навіть побував у Швеції. Провівши у 2001 році в останню путь маму, він мав намір зовсім виїхати за кордон. Та все ж рідна кров кликала до себе. Забути доньку він не зміг та й не хотів, щоб Олеся назвала батьком іншого чоловіка. Навідувався до внуки й дідусь Олег. 
Не поспішала створювати іншу сім’ю й Оксана. Кожного разу, коли в її житті траплявся інший чоловік, щось зупиняло її. Намагалася сама себе переконати, що з Анатолієм життя не складеться, що вони різні, зовсім різні й навіть чужі. І все ж терпляче чекала, що щось зміниться. 
Чекала жінка недаремно. Все частіше Анатолій почав з’являтися у квартирі дружини, привозив доньці подарунки, Возив до дідуся у Володимир, показував всі цікаві місця і чудові краєвиди міста на Лузі. Оксана знала, що Анатолій не безгрішний, що за весь цей час у нього були інші жінки, та готова була все йому простити. 
Кажуть, що іноді, якщо нема щастя, то допомагає нещастя. Війна за один день змінила думки Анатолія. Так, він росіянин по батькові, білорус по матері, але його дитинство, юність, все життя пройшло в Україні. Тут спить вічним сном його незабутня мама.  Тут народилась і вже майже виросла його єдина донечка. 
Рішення було прийнято в червні цього року на день народження Олесі. Підіймаючи тост, Анатолій сказав:
- Так, я росіянин, але готовий взяти в руки зброю, щоб захистити цю землю, на якій живу, захистити життя і майбутнє своєї донечки. Я піду на фронт, але спочатку, Оксано, ми зіграємо весілля, скромне, не гомінке. Але ти одягнеш весільну сукню і фату. Доньці нарешті дам своє прізвище. Хай вона його не соромиться, а сприймає, як підтвердження того, що нащадки росіян, які живуть в Україні, захищали українську землю.
Він промовив це чистою українською мовою. 6 серпня вони відсвяткували своє скромне весілля у невеликому ресторані Червонограда. А незабаром Анатолій стане в лави захисників України. Зовсім скоро. Хай повертається живим!
Алла Фісенко. м. Володимир