У рамках адмінреформи Володимир-Волинський район був укрупнений і до його юрисдикції потрапили території колишніх Локачинського, Затурцівського, частково Турійського та Іваничівського районів. Ширшою стала географія сіл, у поштовій адресі яких змінилася назва району на Володимир-Волинський, а з часом буде Володимирський. Наприклад, читаємо у вікіпедії, що такі села, як Мишів і Древині (назва, яка навіює давні часи історії і нагадує про походження усього живого від Матінки-Землі) раніше були в Іваничівському районі, тепер вони – «наші». Цікава і багата історія обох сіл, теж описана в цій же інтернет-енциклопедії. Але примітним є те, що в Мишеві проживає чоловік, який займається давнім і самобутнім ремеслом – плетінням із лози. А в Древинях жінка творить графічні шедеври.
Два рейси автобуса на день є у розкладі з Володимира до Мишева, і так само два рейси, для того щоб повернутися назад. Для села, яке налічує більше 800 жителів, цілком достатньо, щоб вирішити справи у районі.
Перший автобус вас привезе до першого села за маршрутом – у Мишів о пів на сьому ранку. Потім же, щоб дістатися села Древині, слід проїхати ще одну зупинку або ж пройти пішки два кілометри.
Мишів після шостої ще спить
Тепер села не просинаються рано, як траплялося раніше. Худобу зараз мало хто вигодовує. У більшості – дрібна живність. Та й роботи в лютому на полях немає, в обійстях – обмаль, а тому село спить. На весь Мишів у двох хатах підсліпувато горіли лампочки.
Інформацію про чоловіка, про якого прочитав у цій же вікіпедії, підтвердила заступниця голови Іваничівської ТГ Оксана Рубан. Отож зранечку Іван Михайлович далеко не новим, але доглянутим «жигулем» зустрів журналіста нашої газети.
Упорядковане обійстя, що починалося великою аркою з розкладеними і обрізаними виноградними лозами, свідчило, що у ньому живе немала та хазяйновита родина. Окрім того, було очевидним, що усі домашні, за винятком дітей, уже давно в такій порі не сплять.
Плетіння лозою привезли з Карпат
Домашнє горище у Івана Михайловича закладене багатьма уже готовими виробами з лози. Різні за кольором і формою, вони – неначе відблиск сонячного проміння в цю холодну пору, радували око і піднімали настрій. Лозинка до лозинки, підв’язані також лозинкою, далі закручені і обвиті, заплетені в косу і в пояси, а потім додано темнішого кольору лозинки – ну справжнісінька мережка. Список буде чималим, якщо перераховувати, які за призначенням у побуті є вироби з лози: кошики і кошички, вази малі та великі, тарелі, скриньки для хліба і білизни, коробки й підноси, кріселка і крісла, столи і стільці, підставки під квіти і навіть дитячі люльки та візочки.
Іван Михайлович Щербан у Мишеві уже четвертий десяток років займається лозоплетінням. Знають чоловіка і його вироби у школах, клубах, у владних кабінетах, і особливо знайомі з ним та його ремеслом односельці.
Виріс і народився Іван Михайлович у селі Іза Хустського району, що на Закарпатті. Звідти родом і його дружина. Село славилося на увесь Радянський Союз, звідки вагонними нормами відправляли в усі куточки країни плетені вироби. У селі навіть була організована артіль, у яку за трудодні усі жителі, хто мав бажання заробити трудовий стаж, здавали свої вироби. Усім селом не тільки виготовляли вироби, але й робили заготівлю лози, яку виварювали у величезних чанах, що стояли в полі за селом.
Частинка такої артілі була і вдома у Щербанів. Батьки багато виробів плели, а біля них бавилися діти. Спочатку бавилися, а з часом їхній інтерес переріс у бажання плести. Хоч робота була нескладна, але дітям ще не давалася, тому батьки синові та дочці залишали доплітати верхи кошиків. І діти справлялися: за один вечір Іванко міг доплести два кошики, пізніше – три, чотири і п’ять. Щоб було цікавіше для дітей, батько пообіцяв платити спочатку по 20 копійок за кошик. То за вечір можна було заробити 80 копійок, а то й карбованець. Як згадує Іван Михайлович, то були великі гроші, за які можна було придбати чимало пиріжків із повидлом, які продавалися у шкільній їдальні по 5 копійок за один. Звісно, що не всі зароблені гроші в такий спосіб витрачалися. Навчився відкладати ці гроші й накопичувати, щоб можна було придбати щось цінне – м’яч чи якусь вартіснішу річ.
Згодом сам міг робити уже закінчені вироби з лози. Починав практикуватися із найпростіших кошиків. Із кожним готовим виробом досвід та вміння зростали. Почав приглядатися до того, як виготовляються різноманітні предмети побуту. Технологія виготовлення, виявляється, однакова для всіх виробів, тільки автентичний дизайн, який залежить від уяви і кмітливості майстра, вирізняє навіть однойменні вироби за зовнішнім виглядом. Естетичність сплетеного з лози виробу також багато в чому залежить від правильно заготовленої лози.
Для якісного виробу потрібне не тільки вміння плести, але й заготовляти якісну лозу
Для найпростішого кошика потрібно щонайменше шістдесят галузок довжиною під два метри. Як у Карпатах, так і тут у нас, на Волині сировина для плетіння заготовлюється в теплу пору року – від весни до ранньої осені.
Рубати або нарізати лозу слід не довшу за 2 метри у теплу погоду. Обов’язковим є зняття кори з кожної лозинки, навіть якщо вона дуже тонка. Знімається ця кора спеціальними дротяними скрібками, які ще називають щемілками. Усе це робиться вручну, від кори руки стають чорними і дуже втомлюються.
Та лоза, яка заготовлюється в другій половині літа і осінню, має бути виварена у великому чані чи котлі, після чого потрібно зняти кору.
Уся заготовлена лоза має бути добре висушена і зберігатися у сухому місці, бо якщо буде волого, вона може змінити колір або ж вкритися цвіллю. Для плетіння заготовлюють вербу, також ліщину і верболіз.
Коли майстер приступає до роботи, то суху вербу для слухняності слід добре намочити. Вона вбирає воду і стає більш пластичною та не ламкою. У роботі також використовуються нескладні інструменти ніж-горбач, секатор, колунка, молоточки, круглогубці, шмоль, хрустики та ізер.
Доброму роду немає переводу
Кожен виріб, який сьогодні виходить з-під рук майстра Івана Михайловича, є окремим витвором мистецтва. Чоловіком і його родиною плетені кошики, підставки, вази поїхали до багатьох іноземних країн: у Канаду, США, Німеччину, Польщу й інші. Як каже митець, сьогодні немає жодної речі (у рамках допустимого), яку він не зумів би втілити у плетення з лози. Орнаменти і вид плетіння виринають в уяві Івана Михайловича. А ще він має чудову музу – дружину Марію Михайлівну (до речі, Марія Михайлівна і їхня доця Марія в переддень і день опісля нашої зустрічі мали дні народження, вітаємо). Але дружина, діти й онуки не тільки надихають майстра, вони усі разом і допомагають при потребі плести. Кожен член родини знає це ремесло: дочка Марія з чоловіком Вадимом, син Михайло з дружиною Діною. Навіть найстарший онук Іванко уже теж приглядається до тонкощів плетіння і часто допомагає посильною участю. А ще родина тішиться тим, що Господь дарує їм надзвичайний час спілкування із мамою Івана Михайловича – Марією Дмитрівною, теж великою вмілицею лозоплетіння. Забрали її із Закарпаття на Волинь, щоб у 79 років їй не було самотньо. При синові та онуках усе ж веселіше. Та й моментами радіє, що може ще вплести лозу у плетиво, обв’язати лозиною. Завдяки їй і татові Іван Михайлович навчився плести з лози.
Господь покликає умільців на службу Божу для людей
Хоч Іван Михайлович і продуктивний майстер, багато має виробів із лози, але в будинку, де мешкає родина, їх майже не побачиш: усі вони акуратно складені на горищі. А хата прикрашена родинними фотографіями і образами Ісуса та Богоматері. Незвично бачити стільки ікон і картин із зображеннями святих. Чому?
- Ми всі прийшли до Бога, і я, і уся моя родина, дуже давно. Тому зображення Спасителя, Святої Богородиці й інших святих у моїй домівці – це ні в якому разі не картинна галерея. Це наша віра, а, крім того, моя і моєї дружини особиста відданість служінню Богу. Четвертий десяток років я здійснюю служіння у сані священника в Мишівській парафії. Служить зі мною і моя матінка Марія регентом у церкві п’ятнадцятий рік, - пояснює священник Іван наявність у хаті таких зображень.
Ці зображення є символами нашої віри. І йшов Іван Михайлович в миру та священник Іван у вірі досить довгий шлях. Яскравим прикладом вірності та відданості служінню церкві, вірі і Христу було життя близьких та рідних священника Івана: три його дядьки, брати матері, були священниками. Окрім того, в селі Іза народився святий Йов Угольський, відомий цілитель, монах, архімандрит, канонізований у 2007-2008 роках після того, як його мощі були знайдені нетлінними.
Але історія прадідуся Максима була повчальною для молодого Івана, який на початку свого життєвого шляху готувався, а пізніше працював учителем фізкультури на Закарпатті.
Можливо, прийде час і прадідусь Максим стане оголошеним святомучеником
Історія прадідуся сягає того часу, коли на Закарпатті була встановлена угорська влада і людей заганяли до угорської церкви. Прадід Максим, його рідний брат і ще один товариш навідріз відмовилися від виконання вимоги угорців ходити до їхньої церкви. Він твердо був переконаний, що не можна змінювати віри, якщо ти у ній отримав спасіння.
Сталося це задовго до цього моменту. Ще колись прадід Максим не надто переймався питаннями віри, був звичайним селянином. Одного разу захворів його син Василько. Недуга не піддавалася тодішньому лікуванню, і місцевий священник преподобний Олексій Карпаторуський порадив Максиму поїхати до Югославії до дуже знаменитого монаха по молитву і поміч. Швидко спорядилися з дружиною і сином та поїхали. Шість днів їхали вони до призначеного місця. І яким було здивування Максима від докорів цього монаха, коли він тільки став на його порозі.
- Ти – грішний, незбагненно грішний, і їдь звідси, мені важко вам допомогти. Але все ж монах взявся у молитві просити Бога про заступництво для Максимового сина Василька. Кілька днів вичитки та святої молитви – і за вказівкою монаха вони мали повернутися додому. Але по дорозі Максим мав читати Святе Письмо і псалтир над головою сина, а дружина – керувати підводою. Шість днів безперестанку читав він молитви. О чудо! Син зцілився. Відтак у родині ще народилося двійко здорових дітей. Після цієї історії Максим покаявся і пішов у віру.
За таке переконання і відмову від чужинської віри прадід отримав 5 років і один день (такі були вироки в Угорському королівстві) ув’язнення у темниці. Перебуваючи в казематах, Максим захворів багатьма недугами, зокрема й туберкульозом. За тиждень після звільнення з в’язниці прадід Максим помер. Уже в наш час церква розглядає клопотання місцевих служителів церкви про долучення вірянина Максима до лику священномучеників.
«Лишаюся вірний своїй вірі, вірі своєї родини, вірі прадіда Максима»
- До церкви я ходив змалечку, як і всі наші домашні. Дуже любив, коли всі, хто був у храмі, співали і молитви, і Символ віри, і «Отче наш...». У такі моменти відчував особливе піднесення. Перед школою почав ходити до церковного хору. За кілька років я вивчив усі служби, усі пісні, що виконувалися хором. Також пильно завжди спостерігав, як править священник, знав і його молитви, і порядок служби. Але після школи пішов навчатися до університету. Як тільки я закінчив Львівський університет, мене направили на роботу тренером у спортивну школу міста Хуст. Працював, але випала можливість перейти до іншої школи, про що і написав заяву до райво. Але комуністичні начальники перед призначенням викликали до кабінету і поставили умову успішного переходу на нову роботу: зняти хрест, який був встановлений на причілку нашої хати, зняти ікони у хаті і взагалі «зменшити» мою набожність. Вибирати не довелося, бо я давно вибрав віру і вірність Богу. Тож довелося шукати заспокоєння у Бозі. Незабаром, після ретельних перевірок духовними наставниками, у Луцьку я був рукопокладений у сан священника. На нове місце призначення у парафію села Дроздні, що у Ковельському районі, поїхав зі своєю дружиною – матінкою Марією. Пізніше – рік служіння в Устилузькій парафії, і ось уже 33 роки служу в Мишеві. Люди мене знають дуже добре. Я їм вдячний за шану і поміч у справах церковних. Ніколи і ні в чому не відмовляв: у служінні для Господа Бога нашого, та й ніколи не відмовляв, якщо хтось просив сплести якусь річ додому.
У тому і є зміст життя священника – служити людям і Богу.
Сергій Залуський
Коментарі