«Якби довелося ще раз пережити той відрізок життя у вісім «заробітчанських» років, то ніколи б не лишила своїх дітей»

Цілий день на вулиці йшов дощ: то лив, мов із відра, то вщухав до мряки. До редакції рідко в таку погоду заходять відвідувачі. Неочікувано і обережно прочинилися двері, на порозі стояла жінка. Її обличчя було закрите  захисною маскою, тому вік відразу й не визначити. Але на мене дивилися жваві та напрочуд добрі очі. Жінка принесла подяку від імені жителів однієї з вулиць міста місцевому депутату, розмова про якого переросла в розповідь про її поневіряння на чужині як заробітчанки. Відчувалося, що дуже боляче бринить струна цих спогадів. Добрі очі наповнилися слізьми, а інтонація виказувала надзвичайне душевне хвилювання.

Перша Коляда на чужині

- Країни Європи у 2000 році тільки починали дозовано впускати на свої терени громадян з колишніх республік Радянського Союзу. Люди правдами і неправдами виробляли візи, здебільшого туристичні, і їхали на заробітки. В Україні як таких візових центрів не було. Туристичні компанії напівлегально, під виглядом туристичних поїздок везли людей на захід. Ми візу до Португалії  виробляли аж у Чернівцях.. Завжди, як задумаюся над тим, чи поїхала б ще раз, якщо потрібно було б обирати, знаю точно – не поїхала б ні за які гроші. Впродовж восьми років багато чого пройшло у моєму житті повз. Хоча тоді, в 2000 році, вважала рішення їхати від родини, від дітей єдиним правильним. Працювала на двох роботах і бухгалтером, і секретарем, і касиром. А чи на багато цього вистачало, якщо на той час мінімальна зарплата була 118 гривень? Чоловік і я трудилися не покладаючи рук, щоб одягти дітей, підтримати власне здоров’я і здоров’я батьків. Старша донька вступила на архітектора, треба було вчити дитину. А тут сусідка, яка  їхала в Португалію, бо у неї там були певні домовленості та обізнаність про ту місцевість, стала тим каталізатором до рішення «їхати». Добре, що маю куму Валентину Василівну, яка з чоловіком (нині покійним) не раз виручала грошима (власними мозолями людям вдалося зібрати невеликі заощадження), навіть у свій час допомогла першим внеском квартиру придбати нашій родині. От вони і позичили мені на всі витрати кошти, а це майже 750 доларів. Вдячна їм довіку.
Дві доби від Володимира, де сіла в мікроавтобус (і таких як я ще 11 осіб), їхали ми через Польщу, Австрію, Німеччину, Францію та Іспанію до місця призначення – селища Пардільо округу Естережа. Добре, що нас там чекав  син знайомого з Володимира-Волинського, який допоміг поселитися і знайти потрібну роботу. Він це все зробив безкоштовно. Там за кордоном українці стають єдиною сім’єю, в якій стараються турбуватися один про одного.
До речі, потрапили ми до Португалії якраз на нашу Коляду. Вперше в житті я готувала кутю не вдома і не своїм рідним. Мали зібратися невеличким «заробітчанським» колективом: хлопці з Івано-Франківська, дівчата з Тернополя і нас – пара волинян. Трапився ще один  випадок, який розчулив мене до сліз. У цей самий день постукала до нас у двері сусідка-португалка, яка довгий час була на заробітках в Америці. Вона дуже співчувала нам, знаючи той гіркий заробітчанський хліб, прийшла з вітаннями і цілою упаковкою півторалітрової солодкої води.

Трудові будні

Відсвяткували ми Коляду і Різдво, якщо можна назвати це святкуванням, і почалися трудові будні. Я влаштувалася працівницею забійного цеху курятини. Моє завдання, або ж технологічна операція, було відділяти печінку від тушки. Одна з найважчих робіт у розробці тушки птиці. Працювати доводилося на конвеєрі з третьої ночі майже до четвертої дня. 
О восьмій ранку був легкий сніданок, який складався з великої кількості бутербродів, чаю або ж кави. На сніданок усі працівники мали хвилин п’ятнадцять. А о першій дня всі мали обідню перерву тривалістю до 45 хвилин. У цей час можна було пообідати. Обіди були смачними, порції великі. Як і сніданки, так і обіди були безкоштовні. Хоч працівників, які харчувалися, було чимало, але враховували усі побажання в харчуванні: було дієтичне харчування, а також спеціальне для тих, хто не їв м’яса. Власники фабрики (а це сам власник, його двоє синів, дружина і невістки) харчувалися разом з усіма працівниками. В Україні такого не побачиш.
Заробітну плату на початках давали за португальськими мірками невелику, в межах 400-500 євро на місяць. Це така оплата була жінкам, бо чоловіки отримували трохи більше. Пізніше, десь через рік, платили уже 500-700 євро. Але ніхто не знав конкретно, хто скільки отримував. Також, крім зарплати,  щотижня видавали кожному по 10 кілограмів м’яса як компенсацію за відсутність харчування за рахунок підприємства на вихідних. А загалом заробітчани помітно менше отримували, ніж португальці, що з нами працювали. Я не цуралася жодної роботи, чим і заслужила хороше ставлення власників сеньойра Іларіо та донни Кармінди. Вони зрозуміли: українці – добра нація і аж надто працелюбна. Також  дізналися, що ми маємо свої сім’ї, свою культуру, дотримуємося багатьох моральних принципів, уміємо працювати. А ще побачили, що вміємо і змістовно відпочивати.

Українці в далекій Португалії – ще більше українці

Трапилося так, що у сеньйора Іларіо був ювілейний день народження. На підприємстві була традиція: якщо у когось із власників якесь торжество чи святкова дата, то вітав їх увесь колектив. От вирішив і власник пригостити  усіх працівників на честь свого ювілею. Гарно пройшло святкування, а особливими моментами стали українські пісні й танці, які усім дуже сподобалися. І після цього, як відбувалося якесь святкування, то завжди нас старалися запросити, бо з українцями було весело і цікаво. Відтоді власники й ми стали зближуватися у стосунках, спілкуванні. Мене почали  запрошувати допомагати донні Кармінді по домашньому господарству, також доручали прибирати офіс. Відповідно, пригощали і запрошували завжди поїсти з ними, додали в розмірі оплати праці. Я старалася теж віддячити якісною роботою. Крім того, мені було дуже важливо виготовити  візу своєму чоловікові: дуже хотіла, щоб він приїхав і ми були разом. А без власників я б не змогла цього зробити. Рівно через рік роботи мені вдалося  все-таки зробити візу і викликати до себе в Португалію на заробітки чоловіка Миколу Павловича.
Окрім знайомства з нашими піснями і танцювальним запалом, власники підприємства мали змогу також долучитися до української кухні. Якось у наших хлопців-заробітчан теж був день народження і вони попросили допомогти їм накрити стіл наїдками власного приготування. Я і ще кілька дівчат стушкували голубці, зварили холодець, скомбінували різноманітні  салати. Ці страви спробували португальці. От і слава розійшлася по всій окрузі про наші кулінарні здібності. З часом чого тільки ми не готували: вареники, пельмені, червоний борщ, млинчики, навіть примудрилися робити копчення: ковбасу, бочок, полядвицю. На подвір’ї  обійстя, де ми проживали, мій чоловік з хлопцями знайшли і вкопали металеву бочку для коптіння м’ясних виробів. Португальці дуже прагнули потрапити до нашої компанії, коли організовували якісь домашні вечорниці із застіллям, їм смакувала наша кухня.

Португалія – гостинна і екзотична країна

Вісім років перебуваючи на заробітках, навіть при максимальному завантаженні  ми мали трохи часу для відпочинку. В більшості українці на вихідні старалися якось скооперуватися, винайняти транспорт і поїхати  куди-небудь на екскурсію. Вдалося побувати в багатьох містах: столиці Португалії Лісабоні, світовій історичній перлині Порту і в Авейро, також відвідали навіть міста сусідньої країни Іспанії. Я дуже люблю фотографуватися і фотографувати. Тільки найцікавіших вибраних світлин у мене більше десяти альбомів.
А ще я закохалася в їхній вид прикладного мистецтва – в’язання спицями. У них від бабусь переходить з роду в рід таке ремесло. Ажурним плетивом прикрашають португалки свої помешкання. Хоч магазини наповнені  різноманітними тюлевими тканинами, але вважається найвишуканішим, коли вікна португальської господині прикрашають ажурні фіранки з квітами, різноманітними орнаментами, метеликами, птахами і знаковими предметами.
Після повернення з  Португалії я спробувала себе  в цій справі. Уже власними руками зв’язала фіранки на кухню і у ванну кімнату. Всім подобаються мої роботи. Для виготовлення будь-якого виробу беруть тільки бавовняні  нитки та спеціальні гачки, а самі зображення чи малюнки плетива є у схемах-ескізах спеціалізованих видань. Чимало таких схем я привезла з собою із Португалії. Правда, часу на кожну роботу потрібно дуже багато, але краса  цього варта.

Туга за рідною домівкою

Свята святами, але дуже добре завжди пам’ятала, для чого я в Португалії і що слід робити, щоб наблизитися до своєї мети. Щоночі, коли доводилося до сходу сонця вставати на роботу, я тішила себе думкою, що настане час і зможу повернутися  додому.
Була переконана, що приїде чоловік і морально стане легше. Ностальгічні  відчуття стали ще сильнішими, бо чоловік приїхав, а діти ж лишилися в Україні.
Доньки уже підросли, за ними приглядали мої батьки і сестра. Підростали діти, і зростали потреби. Старша донька вийшла заміж і вже готувалася стати мамою. Звісно, я картала себе, що не поряд, не можу бодай порадою  допомогти чи зігріти материнським серцем. Але матеріальна безвихідь  змушувала гарувати на чужині. Сьогодні точно знаю: якби довелося ще раз пережити той відрізок життя у вісім «заробітчанських» років, то ніколи б не лишила своїх дітей, навіть з доглядом за ними рідних людей.
Не один Великдень, Різдво та дні народження святкувалися не в колі  родини. Сам Бог знає і мої подушки, скільки я сліз виплакала вечорами від безпорадності та розлуки.
А ще душу краяли мої тато і мама. Вони дуже бідкалися з того, що я на заробітках. Тато під час кожної телефонної розмови не втомлювався нагадувати, щоб верталася додому, бо дуже тужать за мною. Щороку адміністрація мені надавала оплачувану місячну відпустку. І коли поверталася назад на роботу в Португалію, то змушена була непомітно зникати з дому, щоб не викликати сильних хвилювань у батьків.
Татові, коли я була в Португалії, виповнювалося 70 років. Він дуже хотів, щоб я приїхала, але мене не відпустили з роботи, бо велике навантаження було на підприємстві. Дуже переживала за тата, за те, щоб він не гнівався на мене. В таких переживаннях, на емоціях, я навіть почала писати вірші. І мені вдалося записати татові віршоване привітання. Я надіслала йому в Україну, він дуже тішився, коли його прочитав.
Батьки кликали додому, діти сумували за нами. І восьмеро онуків, які народилися у нашу відсутність, потребували уваги. Змушені були з чоловіком прийняти рішення повернутися додому.
Звичайно, не завадило б ще заробити якусь копійку, але ми зрозуміли, що життя проходить повз нас, ми втрачаємо те, що не можна компенсувати ніякими коштами чи ж купити. Повернулися, бо рідна земля, Україна, чекала на нас. Як кажуть у народі: «Хоч болото, але – добре, бо своє».
Сергій Залуський, м. Володимир-Волинський
 

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: