Буває... Майже весь світ її знає, українські газети про неї писали і пишуть, волинські – залюбки друкували її роботи. А хтось і не здогадувався про талант цієї жінки. І зовсім недалеко вона живе, у селі Древині, раніше Іваничівського району, тепер уже Володимир-Волинського. Звичайна поїздка у села дала можливість зробити у своєму житті «відкриття Америки». Навіть більше – великої планети всесвіту.
У руках книга як згадка на пам’ять про візит до жінки, образ якої виходить далеко за розуміння образу звичайної жінки, що народилася і все своє життя прожила у селі. Тверда палітурка жовто-пастельного кольору із зображенням натюрморту (квітів, грибів і полуниць) та з написом: «Валентина Протопоп “Пори року”». Книга побачила світ у 2012 році в Нововолинську у видавництві «Формат». За час, коли ця книга у редакції (днів десять), хто б її не взяв до рук, не лишила нікого байдужим. На кожному окремому аркуші розміщено 217 графічних робіт, які ілюструють чотири пори року. Важко описати те, що же важче збагнути очима і розумом: кожна робота – це надзвичайна гра кольору та світла. Наша уява дуже багата і, завдяки витонченим, надточним і ритмічним штрихам, покладеним на папір рукою майстрині у чорно-білі графічні зображення, дає нам відчуття повноколірності та барвистості.
Ці роботи не мальовані, вони писані з уяви, без попередніх промальовок чи ескізів. Кожен штрих – як імпульс жіночої, можливо, згорьованої, але мужньої душі. Чому згорьованої? Бо переконаний, що багато хто, опинившись на місці Валентини Ростиславівни, своє життя (у фізичному сенсі) назвав би суцільним горем.
А вона вистояла, навчилася приймати і бачити життя як дарунок Господа і стала непорушним прикладом життєлюбності не тільки для подібних до неї, але і для всіх нас – двоногих і дворуких.
Дитинство є далеким відгомоном маминої ласки і великої родини
«Валя, Валечка», – гукала мама свою меншу донечку, яка любила бавитися в себе на подвір’ї разом із дітьми, що приходили з усієї вулиці. І серед них була донька старшої сестри Віри Михайлівни – Світлана. Жили великою родиною в хаті, яку називають тепер історики лісяною. Вона збереглася і стоїть поряд з новозбудованою сестриною хатою на одному подвір’ї до сьогоднішнього дня. Цю маленьку, на дві половини, лісяну хату купив дідусь, який, хоч і не був багатим, але був хазяйновитим. До цього мав гарний дерев’яний великий будинок, але змушений був його продати, для того щоб прикупити наділ землі, аби можна було годувати родину і бути господарем. За гроші, виручені за дерев’яну хату, зміг придбати лісяну, як казала його дочка (мама Валентини), коня-клячу і дрібний реманент на те, що лишилося. У лісяній хаті, яку на зиму утепляли загатою з кукурудзи і всякої висушеної польової рослинності, у правій половині була кухня, де спали дідусь із бабусею, а в наступній кімнаті, яка служила одночасно за світлицю, спали мама Анна Олексіївна, Віра з чоловіком і двома дітками і Валентина. Звісно, було сутужно з місцем та не дуже тепло взимку, але жили дружно і не кривдили одне одного. Мама Валентини гарувала все життя на полі. Мусила весь час працювати, щоб додому копійчину принести чи якийсь харч. Більше з дітьми час проводила старша сестра Віра. Саме вона перша і побачила, як її маленька трирічна сестричка стишувала хід, коли інші дітки бігли, як почала опиратися ручками на колінця, коли потрібно було піднятися з присядок у весь ріст. Стала помічати, як сестричка не змогла щось важче притримати чи підняти. Одразу забили тривогу. У п’ять років почали робити перші візити до лікарів, проводити перші обстеження. Тоді ж на порозі першого класу прозвучав страшний діагноз. Його озвучив після огляду і обстеження київський професор, до якого потрапила Валя у Луцьку. Віра, що супроводжувала сестру до професора, ніяк не могла збагнути того, що ця хвороба не лікується, а навпаки - має властивість прогресувати і зрештою вкласти людину в ліжко назавжди. Вона довго плакала, дивлячись на маленьку Валю і притискаючи своїх діток до грудей по приїзді з Луцька.
Валентина Ростиславівна не пам’ятає усіх подробиць того часу: ні якихось симптомів недуги, ні хворобливого стану. Ну не змогла швидко пробігти – то не змогла, не змогла підняти чогось – то не змогла. Єдине, що її засмутило, це те, що вона не змогла ходити з усіма дітками до школи. Унаслідок прогресуючого захворювання довелось оформити навчання вдома.
А ще «винесла» з дитинства спогади про історії, які розповідали дідусь і мама. Їх було багато, повчальних і веселих, сумних і потішних. Саме ці історії збагатили уяву маленької дівчинки про світ. Одна з них стала сімейною реліквією. Це розповідь про те, як дідусь за німців пішов захищати маму. Фашистська навала час від часу забирала українців у німецьке рабство, особливо молодих хлопців та дівчат. Потрапила до цього списку і Анна Олексіївна. Дідусь, щоб не забрали дочку, вирішив піти замість неї, бо розумів, що господарство багато в чому трималося на ній. Нарвав кропиви, побив себе нею, щоб німці побридили ним, та й пішов замість дочки. Але вони не побоялися і відправили на німецький відробіток. Отак Валина мама лишилася вдома господарством опікуватися.
Недуга долала дівчину швидше, ніж вона опановувала мистецтво малювати
Маленька Валя любила усі предмети, уроки з яких проводили вчителі вдома. Але одним із найскладніших і таких, що змусив дівчинку засмутитися, було образотворче мистецтво. Ще у першому класі вчителька Любов Зіновіївна Довгун дала завдання намалювати звичайний м’яч. Завдання просте, але Валя аж розплакалась, що не могла його виконати. Виручила сестра Віра, яка з допомогою перевернутої чашки допомогла розв’язати цю проблему. Виконати наступне завдання зі сніговою бабою допомогла мама. Але вчителька запідозрила руку дорослих у малюнку. І вже коли виконувала наступне завдання – намалювати лисичку, то совість не дозволила маленькій дівчинці просити допомоги у дорослих. Саме це завдання змусило її кілька разів перемальовувати, поки не здогадалася, що можна це зробити шляхом змальовування з іншого зображення.
Отак поступово Валентина захопилася малюванням. Але це було звичайним повторенням уже кимось створених малюнків. Після тринадцяти років, коли хвороба повністю забрала у Валиних ніг здатність рухатися, малюнок залишився одним з небагатьох занять. Найдоступнішими для цього були кольорові олівці. А малювання фарбами здавалося чимось надзвичайним і незбагненним. Дівчина все ж наважилася і попросила купити їй кольорові фарби. Це було цікаво, але через незнання техніки роботи з аквареллю фарби швидко закінчувалися. Та самостійні роботи не були надто правильними: часто порушувалася перспектива, передача світла і тіней. Валентина відчула, що їй необхідні знання з цих видів зображувальної діяльності. Але як позбутися цих прогалин?
Спілкування з багатьма умільцями дало зрозуміти, що роботи Валентини не позбавлені таланту, але майстрині не вистачає певних знань. Адам Михалик, який подивився ранні роботи Валентини, допоміг із підказкою закладу, який навчає дистанційно. Правда, не задаремно, але вчитися можна. А тому без зволікань усе було зроблено, щоб вона стала студенткою вишу.
Валентина Ростиславівна Протопоп була прийнята на перший курс дистанційної системи навчання за фахом «Образотворче мистецтво» Московського народного університету мистецтв. Три роки змогла навчатися на факультеті, після чого було видано свідоцтво про закінчення трьох курсів цього закладу. Хоча навчання було не надто тривалим, але з допомогою розробленої системи дистанційного навчання, проведених консультацій і контрольних завдань (і звісно, завдяки наполегливості та великому бажанню) Валентина Ростиславівна набула глибоких теоретичних знань з основ зображувального мистецтва. Рукам було важко тримати будь-який інструмент, але розуміла, яка магія відбувається при передачі правильних форм, пропорцій і перспектив. У Валентини неначе виросли крила, що вона тепер може осилити в малюнку.
Саме в цей час до рук стали потрапляти малюнки, виконані іншими художниками у стилі графіки – чорно-білі. Валя почала братися виконувати роботи пером і чорною тушшю. Одні з перших, на яких вчилася малювати, були зображення Леоніда Неймарка, що тривалий час виконував графічні ілюстрації в обласній газеті «Волинь». Крок за кроком, робота за роботою – і стало виходити. Сестра Віра Михайлівна, яка в певні моменти слугувала Валі навіть живим мольбертом, згадує, що сестра дуже перепрацьовує, коли захоплюється малюнком. По кілька годин магічної роботи над сюжетом для неї нічого не значать. Правда, важко доводиться рукам та очам, а також їй. Але вони звикли разом, то і терплять усе, що відбувається навколо створення цих робіт.
«Тижневик «Сільські вісті» – моя мотивація до творчості, він дав мені віру в свої сили»
Свого часу газету «Сільські вісті» виписували в багатьох обійстях села. Приходила вона і до домівки Загорських-Протопоп. Валентина читала її від букви до букви. Саме до цього тижневика надіслала один із своїх графічних малюнків. У листі попросила надрукувати роботу й побажала усім доброго здоров’я. Яким же було здивування Валентини і Віри, коли надійшла відповідь з редакції про опублікування малюнка та виплату певної суми грошей. Сили і натхнення неначе збільшилося в десятки разів. Захотілося творити вже і одразу. Маса різних ідей і уява на початках не давали спокійно спати.
Уже чверть століття Валентина Ростиславівна співпрацює з редакцією газети «Сільські вісті». Редакційний колектив навіть подарував художниці електричний інвалідний візок. Він для Валентини – не просто засіб пересування, це вікно у світ. Коли настає тепла пора, жінка на ньому подорожує навколо тих місць, де живе. Знає за літо кожен кущик і деревину, де як каміння розкладене, де як горизонт сходиться із землею, усі кольори рідного села і навколишніх полів, квіти, а також птахів. Навіть у думках звучить спів пташок. Вона насичується усією природою і її дивовижними картинами. А потім усе це лягає через її очі і душу міліметровими штрихами, створюючи неповторні образи побаченого.
Графічні роботи – як діти. Над кожною треба добре подумати, а потім, затамувавши подих, покласти перший штрих, другий – і так до кінця. А закінчує малюнок за днів шість. Подивіться, усі штрихи маленькі, неначе поламані, немає жирних ліній, немає і чорних плям. Філігранні обриси зображених предметів і надзвичайна точність.
А коли стомляться очі, коли болить рука, Валентина Ростиславівна відпочиває. Але як каже про відпочинок сестра Віра, яка уже три десятки літ допомагає майстрині не тільки в творчості, а й у побуті, що це теж робота, а не відпочинок.
А відпочиває по-справжньому майстриня в іншій творчій роботі. Вона творить вишивку. Спочатку, коли ще слухалася ліва рука, сама створювала ескізи вишивок, сама й вишивала. Є з десяток робіт, вишитих рукою Валентини Ростиславівни, а ще багато таких шедеврів лежать в ескізах. Переконаний, що з часом із легкої руки якогось мецената вийде у світ ще одна книга із цим видом творчого доробку Валентини Ростиславівни.
Горді українці тим, що мають такі таланти. Шкода, що час летить, а ми не встигаємо їм віддати належне. Дуже хочеться, щоб із такими талантами знайомилися за їхнього життя. Багато вдячних було б, якби виставки робіт художниці відбувалися не тільки в Києві чи Луцьку, а й у нашому древньому Володимирі.
Сергій Залуський
Коментарі