Наближався вечір. Несміливо запалювалися на небі зірки. На західному обрії рожевим морем розлилося сонце, а зі сходу наповзали сутінки. Олег любив цей час доби. Чимось він асоціювався для нього із рідним селом, із батьківською хатою, із сімейним затишком.
Олег повертався з відрядження, вів машину не поспішаючи, хоч знав, що дружина з Наталочкою чекали на нього. Та проїхати повз рідне село, не провідавши маму, не міг. Тому зателефонував Ірині, що приїде вранці.
Рідна хата зустріла його тишею, шелестом старої черешні, що росла біля воріт. У вікнах було темно, і Олег вирішив, що мама готується відпочивати. Це взагалі було їй не властиво – рано лягати спати. За вчительською звичкою любила засиджуватися до пізньої години. Можливо, захворіла?
Кудлатий пес Нестерко зустрів Олега непривітним гавкотом, але, впізнавши молодого господаря, винувато поліз у свою буду.
Над сходами враз спалахнуло світло, і на порозі з’явилася Наталія Василівна.
- Я так і відчувала, що це ти, синку, за звуком автомобіля відчула.
- Хитра ти у мене, мамусю, виглянула у віконце і побачила авто, - засміявся Олег, обіймаючи матір.
У затишній вітальні він сів у своє улюблене крісло біля журнального столика, обвів кімнату поглядом. Колись давно його батьки, одружившись ще під час навчання в педінституті, приїхали до цього села, де і залишились на все життя. Батько згодом став директором школи, а мама до кінця педагогічної діяльності навчала молодших школяриків. Для багатьох вона залишилась першою вчителькою. Збудували батьки цю скромну хатину, посадили садок. Ніколи не прагнули до новизни, а тому меблі в хаті не вражали сучасним дизайном. На стінах висіли в обрамленні чисельні фото, на яких батьки зображені в колі учнів та колег. Мама дуже цінувала ці світлини.
Оглянувши знайому обстановку, Олег мимоволі глянув на столик, на якому стояв старий телефон із диском. Він знав, що апарат давно не працює. Та все ж зняв слухавку, яка, як і слід було чекати, відповіла глухою тишею. Але мама чомусь тримала цей телефон на столику.
Думки сина перебила Наталія Василівна. Вона увійшла з тацею, на якій парували грінки і ароматно пахнув чай.
- Сідай вечеряти! Твої улюблені грінки і чай з м’ятою.
Олег швидко пересів до столу.
- Матусю! Ти ніяк не позбудешся телефону! Для чого він тут? Маєш же мобільний.
- По цьому телефону зі мною ще довгі роки «нафталін» розмовляв.
Олег злегка почервонів. Це слово «нафталін» він часто вживав стосовно старшого покоління. Маму ж воно ображало.
- Мамуню, не сердься! Я жартома. Ти надто близько все сприймаєш до серця.
- Для мене це не жарти, сину! Це моє життя! Із цим «нафталіном» я разом працювала, дружила, а потім ще довго підтримувала зв’язки. Вони до мене дзвонили, я – до них, розмовляли, поринали у спогади. Уже майже нікого немає, синку. Давно відійшли Тамара Леонтіївна, Алла Костянтинівна, Борис Григорович. Рік тому не стало Ольги Макарівни. Найчастіше телефонувала Марія Пилипівна, скаржилася на хвороби, а потім перестала, і не знаю, жива вона чи ні… Напевно, ні, - із сумом промовила Наталія Василівна.
- Мамо! Час невблаганний. Ми нічого не можемо вдіяти. А телефон нікого не воскресить, - не знайшов кращого способу заспокоїти матір Олег.
- Не будь цинічним, синку! Ти просто не розумієш мене! Є таке поняття як очікування, очікування навіть того, що вже ніколи не трапиться. Але навіть від цього людина почувається щасливою. Гаразд, вечеряй і лягай спати. Ти ж на світанку поїдеш, так?
- Так, мамо, заїду поцілувати Наталочку і – на роботу!
Олег із насолодою розтягнувся на свіжій постелі, але сон, незважаючи на втому, чомусь не йшов до нього. У вікно кидав примарне світло місяць, надаючи предметам химерних форм. Дивний неспокій оселився на душі в Олега. І цей неспокій чимось асоціювався зі старим телефоном. Олег встав, вийшов у вітальню, де також усе було залите місячним сяйвом, і сів біля столика з телефоном. Засвітилися лампада пам’яті, і Олег поринув у далекі роки свого дитинства. Він побачив батьків у колі колег. Вони завжди відзначали День учителя, свято Першого і Останнього дзвоника у їхній світлиці. Батько не допускав бенкетів на території школи і з радістю пропонував колективу свій дім. Олег, сховавшись за шторою, спостерігав за вчителями. Він бачив їх зовсім іншими людьми. Ось розтягує баян учитель музики Микола Пантелеймонович. Свої веселі пісні пересипає частівками Зоя Михайлівна, викладачка хімії. У ці хвилини вона зовсім не схожа на суху і вимогливу «зануду». Анекдоти розповідає поважний учитель літератури Борис Вікторович. Мама разом із Марією Пилипівною, обійнявшись, гарним дуетом співають українську «Стоїть гора високая».
І Олег тільки тепер починає розуміти, що це був не просто колектив, а дружна згуртована родина. Батько як очільник цієї сім’ї вчив відповідати одне за одного. І вдома, і на роботі, і серед учнів він казав:
- У одній сім’ї всі відповідають одне за одного. Один припустився помилки – відповідають усі. Значить, десь не додивилися, щось не врахували, десь проявили байдужість, а щось переоцінили, когось занадто хвалили, а когось обділили увагою.
Він сам намагався дотримуватися цього принципу, не терпів підлабузництва, наклепів, інтриганства. Коли його хоронили, плакало все село…
Спогади Олега перебило дивне дзенькання. Чоловік оглянувся, прислухався і не повірив своїм вухам. Дзенькав ледь чутно телефон. Він не був містиком, а тому знав, що будь-які «дива» легко пояснюються певними законами фізики, але в цьому випадку важко було підібрати хоч один із них, адже телефон відключений. Тремтячою рукою Олег зняв слухавку, але вона мовчала.
- Що тобі не спиться? – пролунав голос матері.
Наталія Василівна підходила до сина. Мабуть, вона теж почула дзенькіт, тому що при місячному сяйві обличчя здавалося стурбованим.
Нахилившись до сина, вона запитала:
- Що, хтось дзвонив?
- Мамо, тільки без містичних вигадок, будь ласка. Ніхто не дзвонив, але пояснення знайти важко.
- Та все-таки воно має бути.
- Має, але його слід знайти. Ну, напевно, діє якийсь енергетичний зв’язок. Ти згадала своїх колег, я – дитинство, і ось результат.
- Значить, спрацювала пам’ять. А вона така ж, можливо, матеріальна, як і думка.
- Усе, усе можливе, мамо. Між людьми втрачається суспільний, родинний, природний зв’язок, але енергетичний триває.
- Тобто, ми чуємо одне одного серцями, - мрійливо сказала Наталія Василівна. – Це гарно. Але до чого тут телефон?
- Мамо, ідемо спати, – Олег піднявся, обійняв матір. – Усе добре. Ті, хто вже не може нам зателефонувати, чують нас серцями.
На світанку Олег зібрався в дорогу. На прощання пообіцяв матері, що наступного разу вони приїдуть разом на декілька днів, привезуть бабусі внучку. Уже за кермом, ведучи машину сільськими вулицями, подумав:
«Як добре, коли в людини залишається світла пам’ять про минуле. Недаремно вона втілює її не лише у світлинах, а й у різних предметах. Коли проб’є мамина година, заберу телефон до себе. Він мені нагадуватиме про дитинство».
Антоніна Булавіна
Коментарі