У них є правило – жодної копійки не брати від людей. Усе придбане - за власні кошти.
Цих вродливих енергійних дівчаток поєднала школа, а, вірніше, їх дітки, котрі навчалися в одному класі, щойно стали першокласниками. Час йшов. Діти підростали, а мами весь час були поруч, вирішували класні справи. Допомагали дітям і педагогам. Тим більше, що пощастило їм і з класним керівником – Анжелікою Миколаївною Платаш. Ось саме тоді дівчатка і придумали назву своєму невеликому об’єднанню «Crazy Mums», що доцільно перекласти як «заповзяті матусі».
Дітки пішли в самостійне життя, але стосунки заповзятих матусь не переривалися. І ось з самого першого дня війни вони вирішили об’єднатися заради того, щоб допомогти армії. Це Оксана Гуменна, Катерина Пасось, Ірина Місюрко, Анжеліка Платаш, Тетяна Лупенко, Ірина Ліпорко, а також українці, які проживають в Польщі, Ірина та Юрій Лісковські.
Свою діяльність дівчата розпочали з того, що вирішили годувати та зігрівати людей, які юрмилися на кордоні з Польщею. Готували чай, рідкі страви, виїздили серед ночі, аби нагодувати жінок, особливо дітей. На другій стороні кордону на переселенців також чекали. Серед зустрічаючих була українка Ірина Лісковська, яка вже багато років мешкає у Варшаві і має свою фундацію. Двоє її синів нині боронять Україну. Люди приносили багато речей, у тому числі і для військових, харчі, ліки. Оскільки чоловіки не могли перетинати кордон, жінки сміливо сіли за кермо, опанувавши майстерність водія за короткий час. Доводилося самим фури розвантажувати, спати, як кажуть, де довелося. Траплялося, що нагадували про себе хвороби, тож доводилося лікуватися на ходу при любій погоді.
Організація маленького волонтерського колективу відбулася дуже швидко. Підприємець Святослав Гуменний надав для потреб волонтерок склади. Саме там зберігалися речі, які отримували і з Польщі, і з Англії для передачі військовим. Усе зібране передавалося в найгарячіші точки і саме туди, де в них була найбільша потреба. Поляки і англійці навіть приїжджають задля того, щоб відвідати наших бійців , їдуть на Харків, у Бучу бусами разом з чоловіками наших волонтерок. Польські друзі закупляли свиней, самі робили тушонки і привозили жінкам на відправку. Найбільшу частину передач складають ліки, особлива потреба в кровоспинних. І про це також дбають друзі-поляки.
-Ми готуємо все, що можемо, - розповідає Оксана Гуменна. – Самі ліпимо вареники, печемо смаколики. Ніяких коштів не збираємо, нічого не просимо. Ми відмовляємося брати гроші, бо часи нелегкі і всім складно. Навпаки, просимо людей при можливості купити продукти, а вже ми самі відправимо. Потім показуємо людям фото звіт, що все було доставлене за адресатами. Ми категорично не практикуємо карточок. Все вирішуємо власними силами і фінансами. Звичайно, приходять люди, діляться, чим можуть. Особливо зворушила одна бабуся, яка принесла олію, яка в неї залишилася. Ми відмовлялися, але бабуся навіть плакала, так просила. Ми передали нашим воїнам і підписали, тільки жаль, що не запитали прізвища старенької.
На подяки заповзяті дівчата не розраховують, так як їх діяльність – це поклик люблячих сердець. Звичайно, приємно, коли приходять подяки від наших бійців, але жінки сприймають це з дивовижною скромністю. І поневолі згадується пісня про дроздів, які співали задля душі, а не задля слави.
У наш час, вважають заповзяті матусі, навіть невелика допомога вартує багато. Для прикладу допоміг перехожий чоловік завантажити машину і вже йому низький уклін. Головне, ми розуміємо один одного, бо в кожного хтось є і на цій війні. А , якщо у когось і немає нікого на передовій, все одно ці люди розуміють, що чужі діти відстоюють їх спокій, мирний сон дітей, а тому поспішають допомогти.
Звичайно, у кожного є свої справи, свої родини. У кожної жінки своя професія: підприємництво, робота на підприємствах, на фірмах чи в ательє. Є ще власні родини, які потребують турботи та уваги. А тому навантаження як фізичне, так і моральне дуже велике. Спочатку, як пригадують волонтерки, був ентузіазм, потім з’явилася зневіра, а тепер дівчата не уявляють себе поза межами своєї діяльності. Однак самовідданості цих жіночок сприяє Господь і втоми вони не знають. Вони живуть мрією про перемогу і заради цього не шкодують ні часу, ні сил.
Допомогу волонтеркам у певних межах надає і міська рада, вирішує питання з пальним. Також допомагав з пальним підприємець Сергій Ковальчук. Овочами забезпечував Юрій Михалець.
Також заповзяті матусі піклуються про тимчасово переміщених осіб. До цієї турботи долучається відділення Червоного Хреста у Володимирі , яке очолює Лариса Миколаївна Подворнюк. Саме сюди волонтерки передають одяг, який Лариса Миколаївна розподіляє.
Катерина Пасось із захопленням розповідає про друзів-поляків, про їх непідкупну щирість :
- Ви уявляєте, що після перетину кордону вони несли наших діток на руках. І на очах у цих людей були сльози. Які привітні польські прикордонники, як чемно вони ставляться до людей! Вразив випадок, що одна полячка аж плакала від того, що у неї не поселилися українці. Вона так цього хотіла. Взагалі навіть люди старшого покоління, яке трішки пам’ятають неприємні моменти у відносинах українців і поляків, нині приємно вражені добротою і сердечністю наших сусідів.
Дружбу перевіряють випробування. Саме ці слова стосуються і наших матусь-волонтерок. Їх подружили власні діти. Турбота про своїх і чужих дітей поєднує їх і нині. Окремо хочеться сказати і про Анжеліку Платаш, яка , випустивши клас, долучилася до «Crazy Mums», але вже на іншому поприщі. Гіркий досвід дружини офіцера, який пройшов свого часу полон і в загибель якого родина не вірила, надає сил і нині Анжеліці Миколаївні наснаги і сил дбати про наших захисників, тим більше що чоловік і син знову у рядах бійців за Вітчизну.
Та й всі наші волонтерки – матусі, дружини, сестри, доньки – це уособлення самої стійкої незламної і одночасно лагідної і зворушливо ніжної України.
Антоніна Булавіна м. Володимир
Коментарі