Саме такого висновку дійшов ветеран бойових дій Ігор Малешко.
На східній околиці нашого міста завжди тихо. Здається, за високими огорожами та сучасними забудовами немає нікого, лише всюдисущі котики та песики підіймають голоси на перехожих, стверджуючи, що господарі тут – вони.
Саме історія з безпритульними песиками привела кореспондента до оселі, де давно ніхто не мешкав. Споруда потребує капітального ремонту. Відчувається, що нові господарі лише розпочали облаштовувати обійстя і справ попереду дуже багато.
Розмова з господарем – Ігорем Олеговичем Мелешко – несподівано розпочалася з іншої теми. А саме з особи самого респондента.
Ігор Олегович народився 4 листопада 1989 року у місті Володимирі, навчався в школі №2, затим у професійно - технічному училищі, і нарешті здобув вищу інженерну освіту у Тернопільському університеті.
Мирні плани перебила війна. Ігор Олегович розпочав бойовий шлях ще в АТО. На питання про те, як почувався у ті фатальні дні, відповів лаконічно: «Захищав Батьківщину». Воював наш герой в районах Донеччини та Луганщини. Савур-Могила, Іловайський котел, Маріуполь – ці назви навічно вплелися як в історію України, так і тих, хто там воював, у тому числі й Ігоря Мелешко. Говорити про ці події дуже важко, тому обминули цю драматичну тему без зайвих коментарів. На щастя, обійшлося без фатальних уражень. Поранення були легкими, але із-за контузії повністю втратив слух.
Та вже в тяжкій борні під час повномасштабного вторгнення довелося пройти великі випробування. Ігор отримав дуже важке поранення від міни, яка вибухнула поруч. Отож, довелося витримати серйозні та тривалі операції, лікувався в Норвегії.
- Я ніколи не шкодував, що пішов воювати, зробив це добровільно, згодом підписував контракт. Довелося лікуватися і Норвегії, саме там мене поставили на ноги, а згодом в Норвегії, на полігоні працював інструктором, а затим на базі в Польщі. Можу сказати, що ми більше вчили європейських військових, ніж вони нас. Все-таки інша психологія, інший менталітет. Норвегія особливо запам’яталася фіордами, а також зимами, які колись були у нас. Я об’їхав майже пів країни. Норвегія – країна, де нормальне відношення до людей, там немає багатих і бідних, але нам там важко звикати, хоч українців багато, багато зайнято в медицині. Лікування людей на першому місці. У людей є страховки. Це європейський стандарт. Лікування безоплатнене, але, якщо немає страховки, слід платити лікареві.
Нині наш герой, попри те, що доводиться ходити на милицях (нога майже нерухома), працює інженером по газу на птахофабриці. Правда, потрібно підліковуватись, але загалом самопочуття нормальне.
По державній програмі Ігор Мелешко придбав будинок, на подвір’ї якого ми зустрілися. Садиба була геть запущеною, довелося докласти рук, але територія вже розчищена, підведена вода, створені нові септики.
Вірна супутниця Ігоря Олеговича – його дружина Валентина, з якою він познайомився у 2018 році. Пані Валентина – з Донеччини, з Костянтинівки, але разом з коханим приїхала на Волинь, уже звикла, але все ж скучає за рідною землею.
Під час розмови виявилося, що пан Ігор дуже любить спорт, однак фізичний стан не дозволяє йому займатися рухливими видами спорту, тому добився дозволу в мерії відкрити секцію стрільби з лука. Секція лише розпочинає свою діяльність. Отож, запрошуються всі охочі, хоч акцент ставиться на ветеранах. Трішки пожартували, пригадавши слова одного американського мільйонера, який передрікав, що опісля війни з ракетами наступить знову ера війни з луками.
Моя знайома – пані Раїса Дмитрус, яка супроводжувала мене до пана Ігоря, не обійшла увагою ще одну болючу тему. Виявляється, після того, як будинок перепродали, на території знайшли собі притулок бездомні собаки. І ось тепер прийшли нові господарі.
- Ігор Олегович – це така душевна людина, яку і просити не треба. Я просила, щоб песики жили тут, і пан Ігор зробив їм будки. Ворота відчинені, вони бігають. Звичайно, як буде холодно, настане зима, будемо щось думати. Надіємося, відгукнуться добрі люди, бо ж не можна хвору людину перевантажувати такими проблемами. Собаки оброблені, небезпеки від них не слід чекати.
- Повірте, що це вже у генах військових людей, - посміхається пан Ігор. – Ми і там, на війні, підбирали безпритульних тварин. Саме там ми починаємо глибоко розуміти, як потрібно цінувати життя.
І ми своєю чергою маємо дбати про наших захисників, які боронять життя і не тільки людське.
Антоніна Булавіна. М. Володимир
Коментарі