З того дня, коли почалася війна, я стала боятися телефонних дзвінків. Лише інтуїція часто підказувала, що дзвонить хтось інший, а не син. Та того ранку серце таки підказало, що так рано може телефонувати тільки він або хтось із його побратимів. Випередивши мене, телефон узяв чоловік, який є нині моєю підтримкою, надійним плечем (батька моїх дітей втратила давно). Мені вдалося почути голос сина:
-Івановичу! Дядьку Віталію! Це я! Телефоную з госпіталю! Здається, цього разу мене серйозно п….о!
Іншого часу і за інших умов я б задала йому жару за вживання ненормативної лексики, яку завжди називала «солдафонською». Але зараз не звернула на це уваги. Зараз це не мало ніякого значення, а означало тільки одне: мій син серйозно поранений.
-Я поїду до нього! – сказала, щойно чоловік вимкнув телефон.
-Ти при своєму розумі? Куди поїдеш? Це ж неблизько.
-Поїду! Автобусом, потягом, автостопом, але поїду.
-Сама ти не поїдеш! Поїдемо разом! Поїдемо своїм ходом! А бензин… Та викрутимось.
Довго тягнулися наші західноукраїнські ліси, зеленіла на полях озимина. Але майже всюди, де були населені пункти, стояли блокпости, і саме вони нагадували про те, що мирний день ще не настав.
І ось нарешті ми в невеликому містечку. Госпіталь знайшли без проблем. Правда, лікарі кривилися, дізнавшись, хто ми і чому приїхали, але Іванович як колишній військовий знайшов спільну мову. Нам дозволили зайти до палати. Найпершими кинулися у вічі бинти, просочені кров’ю, йодом, запахом ліків. А далі вже почала крізь сльози розглядати обличчя, ще такі молоді, а вже стомлені, зі слідами страждань. Але ці обличчя посміхалися мені. Я ще не бачила сина, та вже механічно стала біля найближчого ліжка розбирати свою сумку з продуктами, адже всі, хто тут є, це і мої діти, дарма що ще не знаю їхніх імен і прізвищ. Вони мої, бо українські.
Коли всі продукти були викладені на дві тумбочки, прозвучав бадьорий жартівливий голос:
-Оце і все? Ви нічого не забули, пані?
Я не відразу збагнула суть цього питання. Виручив чоловік:
-Хлопці мої дорогі! «Все» буде після перемоги! Приїдете до нас на Волинь! У нас там такі гаї, озера, луги. Такі пікніки вам влаштуємо…
Палата наповнилася веселим сміхом. І тільки тоді я побачила сина. Він лежав під вікном. На грудях – рука в гіпсі. Він дуже блідий, але посміхається. Підходжу до нього, тремтливими руками беру в руки його голову і чую:
-Мамо, не підмочи сльозами мені гіпс!
Господи! Вони ще жартують! Пекло пройшли, смерті у вічі дивилися і ще жартують! Тож з якого тіста ви зліплені, діти мої?
І чомусь пригадалася історія десятилітньої давності. Старий учитель історії, самовпевнений русофіл, запевняв, що війни з Росією ніколи не буде.
-Хіба ці теперішні шмаркачі вистоять проти такої армії? Вони ж драпануть під мамині спідниці від першого пострілу.
Жаль, що цієї людини вже немає в живих. Довелося б йому забрати свої слова назад.
Трішки заспокоївшись, запитую хлопців:
-А де ж вас поранило?
-А це вже, матусю, військова таємниця. На своїй землі. За неї, рідну, і життя не шкода віддати.
Переломи, опіки, гнійні рани… У одного, котрого звати Олегом, здається, починається гангрена. Його вже попередили про можливу ампутацію.
-І безногий буду воювати! – впевнено каже Олег.
За розмовами тихо опускається вечір. Чергова медсестра нагадує про вечірні процедури. Час іти…
Цілую не тільки сина, а й усіх, хто є в палаті. Вони всі – мої сини.
Уже в машині промовляю:
-Яка ж я, виявляється, багата і щаслива мати!
Записала Антоніна Булавіна
Коментарі