Олена Ковальчук народилася 5 травня 1923 року у м. Володимирі-Волинському. Її мама Надія Василівна Степнова (дівоче прізвище - Пацалович) була освіченою людиною, свого часу вона закінчила Київський політехнічний інститут, працювала на заводі у Києві. Там же познайомилася і одружилася з Олексієм Степновим і згодом народила три доньки. У Володимирі Олексій Степнов, який був інженером-електриком за освітою, працював над електрифікацією Успенського собору. Також цікавився політикою. Мама пані Олени – Надія Василівна - була дуже освіченою жінкою, любила багато читати. Вона знала багато віршів, пісень, старовинних романсів. Разом з Нонною - донькою Даміана Герштанського - священика з Василівської церкви, вона організувала школу у селі Острівок, де навчала дітей читати і писати. Надія Степнова читала і займалася самоосвітою до кінця своїх днів, вона і померла з книжкою у руках, а перед смертю сказала слова: « Для чого це вмирання?», маючи на увазі, що людське життя надто коротке, щоб вдосконалювати себе і працювати над собою…
У дитинстві пані Олена навчалася спочатку в початковій школі у с.Острівок ( з 1 по 4 клас), там її навчала учителька Ядвіга Курткєвіч. Вчителька жила у кімнаті при школі. Від 5 до 7 класу дівчина вчилася у польській школі у Володимирі-Волинському, яку закінчила на відмінно. Школа знаходилася у садку біля нинішньої гімназії імені О.Цинкаловського. У школі багато уваги надавалося музичному вихованню, вивчалася нотна грамота.
Жінка розповідає, що в польській школі до неї, українки, ставилися добре, прихильно, бо бачили її здібності і наполегливість у навчанні. Ще дитиною героїня нашої розповіді виступала в міському костелі Якима і Ганни, розповідала напам'ять вірш «11 листопада» присвячений дню незалежності Польщі і за це отримала від польського чиновника 1 злотий – цей факт назавжди закарбувався в дитячій пам'яті.
Від своїх батьків пані Олена перейняла любов до навчання, самовдосконалення, тому вчилася добре, знала багато поезій, вміло їх декламувала, що й робить дотепер, хоча має уже 98 років, але зберегла хорошу пам'ять..
Ще в молодості була знайома з Ніною Річинською –дружиною відомого лікаря і громадського діяча Арсена Річинського. Ніна Річинська очолювала в 30-х роках 20ст. міську організацію Союзу Українок, а пані Олена була активною учасницею цієї організації. Пані Ковальчук гарно декламувала вірші, грала на мандоліні. Тож її любили посестри - союзянки. Самі збори союзянок відбувалися в Домі Осаднічим ( по вулиці Ковельській), а згодом у будинку пана Савича – за Миколаївською церквою. Олена ходила разом до школи з Ярославою Річинською – донькою відомого лікаря і культурного діяча Арсена Річинського. Вони вчили вірші українських поетів, багато співали українських пісень, аж поляки їм заздрили.
У 1939 році вступила до Володимир-Волинського педагогічного училища, але навчанню перешкодила Друга Світова війна. Під час війни пані Олена працювала заступником начальника Володимир-Волинського залізничного вокзалу, оскільки була освіченою людиною вільно володіла українською, польською, російською мовами і азбукою Морзе. Вона навіть приймала і відправляла поїзди. У червні 1941 року начальник вокзалу сказав їй супроводжувати поїзд з Володимира-Волинського, у якому вивозилися з нашого міста документи державних установ, устаткування. Поїзд мав прямувати до Ковеля і далі на схід, але пані Олена попросила начальника, щоб піти додому і переодягнутися. Інтуїція підказала їй, щоб не повертатися до потягу. Згодом цей поїзд був ущент розгромлений нацистською авіацією, тож жінка дивом урятувалася.
У той час їх родина жила у селі Острівок поблизу Володимира. Олена працювала на макаронній фабриці, також носила їжу в'язням концтабору « Норд-офлаг-365». Доводилося Олені навіть і в болоті переховуватися, щоб врятуватися від вивозів молоді на примусові роботи до Німеччини, які здійснювали в той час нацисти. Її сестра працювала на таких роботах кілька років.
Одного дня у двері їх оселі постукав чоловік на прізвище Свідерський, який мав зв'язок з повстанським рухом. « Ми забираємо Вашу доньку Олену, бо вона освічена і розумна. Така молодь потрібна Україні.», - сказав пан Свідерський.
Хоча батьки боялися за доньку, але їх заспокоїли, що вона буде в надійному місці. Діяльність УПА була дуже законспірованою: Олена отримала псевдо Леся. Виконувала певні доручення. Одного разу лікар побачив, що вона вміло зробила перев'язки пораненому повстанцю і запросив її працювати медсестрою.
Одного дня їй довелося рятувати сильно пораненого бійця, якому вона зупинила кровотечу, хлопця звали Петро. Згодом Петро Мартинюк став головою міської організації вояків УПА і до кінця своїх днів був вдячний своїй рятівниці.
Пані Олена розповідає, що серед членів УПА були не тільки українці, але й поляки, росіяни, євреї. Євреї працювали лікарями і кравцями.
Проте були серед членів організації і зрадники.
У 1944 році Олена вийшла заміж за українця Василя Ковальчука і у шлюбі з чоловіком виховали синів Мирослава і Леоніда і доньок Ніну і Зою. Усі здобули освіту, знайшли своє місце в житті: Ніна, Мирослав і Зоя стали музикантами, а Леонід – моряком.
Вже під кінець війни багато її колег з повстанського руху разом зі своїми архівними армійськими документами емігрували за кордон – до Німеччини, Англії, Канади. Їй теж пропонували виїхати, але жінка залишилася на рідній українській землі, у милому серцю Володимирі.
У повоєнний час Олена Ковальчук потрапила на допит до КДБ, бо на неї донесли батьки її подруги, яка була в той час ув'язнена. Проте за відсутністю доказів слідчий закрив її справу.
У повстанській пісні є такі слова : « Нас не та весна зустріла і не ті пісні співала, ти стріляв із скоростріла , я набої подавала…» Цими словами можна сказати і про героїню нашої розповіді , бо її молоді роки припали на час війни.
Жінка таки дочекалася Незалежності України і вже навіть у старшому віці брала активну участь у діяльності міської філії вояків ОУН- УПА та відбудові Собору Різдва Христового, співала у цьому храмі. Вона нагороджена багатьма державними та церковними нагородами.
Усі випробовування пережила Олена Ковальчук і живе на світі вже майже 100 років, бо гріє її любов до рідної України, за яку вона боролася у часи своєї молодості.
Богдан Янович,
науковий співробітник історичного музею імені О. Дверницького
Коментарі