Навіть не постукавши, Світлана зайшла в оселю. Ганна прасувала. Андрій грався з пухкеньким малюком. Побачивши Світлану, Ганна відставила праску і з тривогою подивилася на Андрія. Він відчув її погляд і повернув голову.
-Татусю! – не стримуючи сліз, закричала Світлана. – Йдемо додому! Йдемо, тату!
-А що сталося, доню?
-Тату! Ти тільки мій тато! Ти маєш бути тільки зі мною! Ця жінка хоче розлучити нас із тобою. Невже ти цього не розумієш? Вона хитра і підступна!
Андрій поклав малюка в ліжечко і, звівши брови, підійшов до доньки.
-Ти вже не маленька, Світлано, дорослішаєш і повинна відповідати за свої слова. Не можна безпідставно ображати людей.
-Вона підступна, підступна! Це справжня підла відьма!
Важкий ляпас обпік Світлані щоку і збив з ніг. Дівчинка впала на підлогу, не ймучи віри в те, що її вдарив батько, який ще ніколи не підіймав на доньку руки. Світлана гірко заридала.
- Що ти накоїв?! – пролунав голос Ганни.
-Їй уже давно слід дати урок! Занадто багато собі дозволяє! – гнівно проговорив Андрій.
Ганна опустилась на коліна поряд зі Світланою, пригорнула до себе дівчинку і звела на Андрія гнівний погляд:
-Виявляється, я тебе зовсім не знала. Ти – жорстока людина. Ти підняв руку на дитину. Як ти міг? Вона ж у тебе сирота. Забирайся геть із мого дому і ніколи сюди не приходь! Я не хочу тебе бачити.
-Ось навіть як! – спалахнули очі Андрія. – Що ж, біс із вами! Ви вже мені обридли зі своїми примхами. Живіть як знаєте.
Він схопив куртку і вийшов з дому. Надворі сердито заревів автомобіль.
У Світлани різко піднялася температура. Ганна викликала «швидку». Лікар, який добре знав її, виписав рецепт і діагностував ангіну. Дівчинка хворіла майже тиждень. Температура то падала, то знову підвищувалась. Ганна турботливо доглядала хвору, купувала ліки, вітаміни і фрукти. Вона також зателефонувала в школу, і однокласники передавали Світлані домашні завдання. Якось вечірньої пори вони розговорилися, і Ганна розповіла про себе.
-Пробачте мені, пані Ганно. Пробачте за все. Я така нерозумна, – сказала Світлана.
-Я тебе розумію, моя дівчинко! Я знаю, як важко втратити маму. І називай мене просто Ганною, навіть можеш звертатися на «ти».
-Але через мене ви посварилися з татом.
-Я не пробачаю жорстокості, моя дівчинко, – нахмурилась Ганна.
А Андрій уже й сам карався тим, що так вчинив, дав волю емоціям. Та просити пробачення у доньки і Ганни не збирався. Пізно ввечері він підводив машину до дорогого серцю будинку, дивився на темні вікна, але гордість змушувала повернути назад. А він був потрібний, дуже потрібний…
Педіатр, послухавши Миколку, запідозрив бронхіт. Та Ганна не хотіла їхати в лікарню і запевнила, що лікуватиме сина сама. Але коли вона відкрила гаманець, обличчя її пополотніло. Світлана все зрозуміла: жінка витратила гроші на її лікування.
-Ганно, – обняла вона жінку . – Я поїду до батька. Він – наш батько. Його обов’язок – дбати про нас.
-У мене ще залишився антибіотик, – ніби вибачалася Ганна.
Зробивши укол малюкові, який швидко заснув, вона наказала і Світлані лягати спати, а сама так і заснула, сидячи за столом біля ліжечка сина. Раненько Світлана прокинулась, тихо, щоб нікого не розбудити, зібралась. Батько вже був в офісі.
-Тату, я прошу вибачення. Я все зрозуміла. Я хворіла, і Ганна турбувалася про мене. Я дуже її полюбила. Зараз захворів мій братик. Потрібні ліки.
Підвівши машину до будинку, Андрій навантажив доньку пакетами.
-По-твоєму, тату, я все це сама донесу?
-Я туди не піду, - сухо сказав Андрій, - і ти побудь, доки не видужає Миколка, та повертайся додому. Це моя вимога. Ця жінка вже нам чужа.
Світлана повернулася, але щодня провідувала братика, який тягнув до неї рученята. Це стало відомо батькові, і одного разу, коли донька була в Ганни, він зателефонував жінці:
-Не смій привчати до себе мою доньку! Ти забрала в мене сина. Забрати доньку тобі не вдасться. Ти ніхто їй.
Батько говорив голосно, і Світлана чула кожне слово. Ганна підійшла до вікна, обійняла саму себе руками.
-Я поїду звідси, Світланко, повернуся на Північ, туди, де жила, де похований мій чоловік. Тут я не зможу жити спокійно, - і вона глухо заридала. – Господи! Чому мені так не щастить? Із самого дитинства… Що я кому поганого зробила? Хто мене прокляв?
Світлана втратила спокій. Вона повинна помирити батька з Ганною. Якось увечері, коли батько байдуже перемикав пультом канали, Світлана відважилася сказати:
-Ганна хоче виїжджати звідси, тату. Це ж ні ти, ні я більше не побачимо Миколки. Ганна ще може вийти заміж. Ти з нею не одружений, а тому її чоловік всиновить Миколку, і хлопчик буде називати татом не тебе, а зовсім іншу людину.
Батько не відповів нічого, але по тому, як міцно його рука стиснула поручень крісла, Світлана зрозуміла, що її стріла вцілила.
Наступного дня дівчинка поверталася зі школи. Вона вже була біля дому, коли задзвонив мобільний.
-Доню, ти вже вдома. Дуже добре. Ти мені дуже потрібна. Я вже теж під’їжджаю.
Коли Світлана зайшла на подвір’я, в’їхало і батькове авто. Андрій виніс дитину, і Світлана впізнала Миколку.
-Швидко внеси його в дім! Він, здається, мокрий!
Світлана вже закінчувала переодягати братика, коли з речами увійшов Андрій. У нього було дуже бліде обличчя.
-Що сталося, тату? Чому Миколка з тобою?
Андрій втомлено сів біля столу.
-Ганна в лікарні. У неї менінгіт. Я вранці поїхав до неї, щоб поговорити. Вона довго не відчиняла, а коли відчинила, відразу впала мені на руки. Я викликав «швидку» і забрав Миколку та її речі. Зараз вип’ю кави і знову в лікарню. Буду біля неї. А тобі, доню, доведеться бути з братиком.
-Але ж мені в школу, тату.
-Я телефонував Дарині Тимофіївні. Вона буде з малюком, поки ти повернешся зі школи.
Потягнулися тривожні дні. Ганна важко переносила хворобу. Андрій лише вранці на кілька хвилин заїжджав у офіс, віддавав розпорядження і мчав до коханої. Світлана сама бавила Миколку, годувала його, купала, гралася і тільки тоді, коли малюк засинав, бралася до уроків. Нерідко вона і сама засинала над підручниками.
І ось настав довгоочікуваний день, коли Ганні полегшало. Світлана з Миколкою прийшли у її палату. Малюк уже призабув маму, а тому тулився до Світлани.
-Ти подорослішала, моя дівчинко, завчасно подорослішала, – лагідно сказала Ганна.
-Тепер усе добре, матусю. Тепер ми завжди будемо разом. Найгірше вже позаду, – запевнила Світлана.
У день виписки, зустрічаючи Ганну на східцях лікарні, Андрій подарував їй великий букет троянд. Вона ніжно поцілувала його в щоку, а дітей міцно обійняла і палко розцілувала обличчя.
-Ми тобі торт спекли, – похвалилася Світлана. – Влаштуємо бенкет.
-Тоді поспішаймо, – і Ганна з дітьми рушила до машини.
-Отакої! А речі на мене покинули? І як ви збираєтеся вести без мене автомобіль? – з удаваним обуренням гукнув їм услід Андрій.
Вони оглянулися і голосно засміялися.
Антоніна Булавіна
Коментарі