Володимирський іконописець Андрій Гарголь створив багато християнських образів у храмах Києва і Володимирщини.
До потомственних художників Андрій Євгенович Гарголь не належить. Але талант до малювання у нього проявився ще в дитинстві. Народився він у місті Рівному в 1966 році, навчався в художній школі, а в 1981-1985 роках здобував освіту в Київському художньо-промисловому технікумі. Затим була служба в армії, і знову навчання. Із 1988 по 1993 рік Андрій навчався у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв) за спеціальністю «Інтер’єр і обладнання». Свою діяльність як художник розпочав у місті Лева, малював чудові львівські пейзажі, виставляв свої роботи на славнозвісному львівському вернісажі. Мистецьким іспитом для художника стала участь у численних республіканських та міжнародних виставках. Це, до речі, було обов’язковою умовою для членства у Національній спілці художників України, ряди якої Андрій Євгенович поповнив у 2008 році.
У 90-х роках Андрій Гарголь разом із дружиною та сином переїхав до Володимира. Тут він продовжив свою творчу діяльність. Одним з основних її видів став розпис храмів, зокрема іконостасів. Андрій Євгенович брав безпосередню участь у створенні портретів єпископів, які трудилися на духовній ниві Володимирщини у різні часи. У Тронній залі Успенського собору, єпархії УПЦ, реставрував іконостаси у Зимнівському монастирі. Деякий час працював на Київщині. Там доля звела з талановитим художником Владиславом Горецьким, у майстерні якого став працювати. Андрій Євгенович ще й досі трудиться у цій майстерні вахтовим методом. Разом друзі відновлювали ікони в Києво-Печерській лаврі, у церкві села Демидів на Київщині.
Ми зустрілися з Андрієм Гарголем на ошатному подвір’ї храму Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.
-Коли завершилося будівництво цієї церкви, усі прихожани щось дарували храму. За ініціативою дружини я також вирішив зробити подарунок, - розповідає Андрій Євгенович. – Якраз на Водохреща до нас завітав отець Євген. Побачивши мої роботи, він запропонував створити Волинську ікону Богородиці. Саме цю ікону я подарував для храму. Потім працював над іконами святого Володимира, Олени і Костянтина, княгині Ольги. А коли освячували написану мною ікону Христа Спасителя, був присутнім на обряді. Для мене велика честь працювати над створенням ікон у цьому храмі, прихожанином якого я є. Щиро вдячний отцю Євгену, який є нашим наставником, порадником та натхненником, і низько вклоняюся за його духовне подвижництво.
Нині Андрій Гарголь працює над написанням менших ікон на замовлення храму Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.
Із великою повагою розповідає художник про свого колегу і друга іконописця Сергія Омельченка. Ця людина стала для пана Андрія порадником і вчителем. У друзів відрізняється тільки стиль виконання робіт. Сергій Омельченко пише ікони у візантійському стилі, а Андрій Гарголь – у класичному. Він спробував пояснити відмінність цих стилів:
-Візантійський стиль більше нагадує картину, якщо хочете, напівказку. Класичний стиль – це «живе» зображення. Його завдання – правдиво відобразити життя святих. Це дуже важливо. Споглядач повинен зрозуміти, що святий дійсно страждав, дотримувався строгих постів, терпів голод і холод. Зображення вибираються в основному із грецьких ікон. Так взірець Волинської ікони Богородиці запропонував отець Євген.
Дійсно, зображення Діви Марії, Ісуса Христа і святих здаються нам дуже близькими. Таке враження, що це на мить завмерли живі, а не створені художниками люди. Вони дивляться на нас живими поглядами і наче готові заговорити з нами.
-Ось у цьому і суть ікони, – продовжує розмову Андрій Євгенович. – Ікона – це розмова з Богом. Це правдиве відображення життя святих і мучеників. Одного тільки естетичного споглядання тут замало. Потрібне осмислення того, за що страждали ці люди, яку жертву своїм життям вони принесли на вівтар віри задля всіх нас. Перед іконою ми віч-на-віч залишаємося з Богом.
Антоніна Булавіна, м. Володимир
Коментарі