Тихий вересневий день плив над містом. Щедро гріло сонце. По парку бігали діти, ловили тонкі павутинки «бабиного літа». Мілана сиділа на лавочці в тіні старої липи, намагаючись приховати від перехожих сльози, але вони самі котилися з очей. Душу палила образа, хоч десь на рівні підсвідомості розуміла, що в першу чергу винна сама, але не хотіла цього визнавати. «Якщо вчинила несправедливо, то до цього мене змусило життя. Скільки несправедливості я витримала? Чому ж тільки я?» - виправдовувала себе жінка.
Мілана працювала в офісі однієї фірми. Саме там вона познайомилась і подружилася з Аллою. Кращої подруги, здавалося, не могло й бути, хоч колеги косо дивилися на цю дружбу. Мілану в колективі не любили. Була вона до жорсткості відвертою, не стриманою на язик, сама собі створила славу правдолюбки, що нерідко спричиняло нетактовність з її боку стосовно інших. Алла була її повною протилежністю. Мовчазна, спокійна, врівноважена, вона з усіма знаходила спільну мову, із розумінням ставилася до проблем інших. Можливо, їхня дружба будувалася на тому, що запальність Мілани компенсувалася розсудливістю Алли. Там, де Мілана давала волю емоціям, Алла вміла залагодити ситуацію.
На жаль, фірма закрилася. Обох жінок, як і весь колектив, звільнили. Проте Аллі пощастило знайти роботу, а Мілані довелося довгий час жити «за подачки з біржі», як казала вона сама. Мілана була надто амбіційною, щоб миритися з таким становищем. Вона готова була звинуватити весь світ, але, як правило, у таких випадках винуватцем залишається хтось один. Мілана вибрала Аллу. Вона довго не могла зізнатися собі в тому, що заздрить подрузі. При зустрічах і під час телефонних розмов у Мілани виникало нестримне бажання якимось чином уколоти подругу, сказати щось неприємне, навіть дошкульне, але Алла на все реагувала спокійно, і це ще більше дратувало Мілану. А тут ще одна подія трапилася, яка позбавила Мілану спокою. Якось, гортаючи свою хроніку в соцмережі, побачила фото, на якому Алла щасливо усміхалася, тримаючи в руках великий букет, а поруч чоловік моложавого вигляду по-дружньому обіймав її за плечі. Внизу було написано: «У нашого шефа – нова заступниця. Це наша люба Алла Костянтинівна Зінчук».
Тієї ночі Мілана не зімкнула очей. Вона не могла змиритися з успіхами подруги. Потрібно було щось робити, якось насолити новій заступниці, але хитрість підказувала Мілані, що зробити це треба під виглядом доброї справи.
Ідею подальшої «розправи» з незламною подругою Мілана запозичила із чергового телесеріалу. Того ж вечора вона зателефонувала Аллі.
- Слухай, Аллусю! Тут я знайомого зустріла. Правда, про це вже давно подейкують. Кажуть, що фірма, де ти працюєш, підставна і займається зовсім не тим, що афішує. Я не хотіла тобі цього казати, але знайомий – людина добре поінформована, а тому це підтвердив. Ти дивися, Аллусю! Може, краще тобі вшиватися звідти, поки не пізно.
- Ну, що ж, або мене вб’ють, або потраплю за ґрати! – спокійно відповіла Алла. – Не хвилюйся за мене, Мілано! Я дам собі раду. Привіт знайомому!
Алла вимкнула телефон, а Мілана аж підскочила від люті. Розуміла, робить дурницю, та зупинитися вже не могла. Надто сама повірила в те, про що щойно сказала подрузі.
Вранці наступного дня Мілана понуро крокувала вулицею, як раптом перед нею виникла тінь. Піднявши голову, побачила обличчя Ігоря, чоловіка Алли. Його погляд не віщував нічого доброго.
- Де той хмир, що тобі наговорив таку маячню? Веди мене до нього! – прогримів Ігор, навіть не вважаючи за потрібне привітатися.
-Я… я не маю права видавати людину, - ледве пробурмотіла Мілана.
- Ясно! Віртуальний знайомий, якого насправді не існує. Нормальна людина не стане поширювати таку інформацію. Ти мені баки не забивай, голубонько! Що, жаба душить, бо Алла роботу має, а ти – ні?!
- Неправда! Я просто їй сказала те, що почула!
- Ти за себе відповідай, а не за знайомих. Знайомі є у всіх, а відповідати треба за себе. Треба було взяти цього знайомого під ручку і піти з ним разом у прокуратуру.
- А воно мені треба? – уже перейшла на підвищений тон Мілана. – Та краще б мені язик відсох!
- Я тієї ж думки! – відрізав Ігор і пішов своєю дорогою.
Тепер Мілана сиділа в парку і ледве тамувала плач, що аж рвався з грудей.
- Ось і роби людям добро! Вони ж не цінують! Ще винною зроблять! – вона не помічала, що вимовила цю фразу вголос.
- Це ж яке добро і хто не цінує? – почувся поряд незнайомий голос.
Мілана різко повернулася. Поруч сидів сивочолий чоловік. Із співчуттям він оглядав заплакане обличчя жінки.
- Ну, зізнавайся, що накоїла?
- А чому ви вирішили, що я щось накоїла?
- Бо таку фразу, яку ти щойно вимовила, завжди кажуть люди, які самі спричинили проблему.
Мілана не знала, що казати. Визнавати свою провину було не в її характері, говорити правду не дозволяла гордість, і тоді чоловік продовжив сам.
- Жіночко, головне правило доброти – не завадити. Може, ти й керувалася добрими намірами, але чимось завадила. Можливо, ситуацію не вивчила, недостатньо розуміла її. Добро потрібно обережно робити. Амбіції, характер потрібно залишити. Тут такт потрібен, стриманість, розсудливість. Ти не плач. Сльози не допоможуть. І не поспішай когось звинувачувати. Краще в собі розберись.
- Та… знаєте. У мене подруга в престижній фірмі працює, на підвищення пішла, а один знайомий…
- Усе ясно! – посміхнувся чоловік. – Позаздрила подрузі. І знайомого вигадала, так? Та хочу тобі сказати одну істину. Хто має багато знайомих, той, як правило, не має друзів. Оті знайомі, а особливо вигадані, забирають справжніх друзів. Ти думаєш, подруга повірила тобі, не розгадала твою тактику, твій намір? Ти ж просто хотіла, щоб вона з роботи пішла. Правду кажу?
- Хто ви такий? Звідки ви все знаєте? – тихо запитала Мілана.
- Я життя прожив, золотце. Я зазнав усякого, і сам друзів втрачав із власної вини, і вони мене втрачали. Пізно, на жаль, зрозумів, що не людей потрібно змінювати, а себе. Ну, припустимо, послухала б тебе твоя подруга, пішла з роботи, а потім би нову знайшла. І знову б тебе завидки брали! І так би весь час. А полегшення б настало? Звичайно, ні. Усе зміниться для тебе тільки тоді, коли змінишся сама. Ось подумай: ти сама все накоїла, а звинувачуєш подругу. Ще й сама себе переконуєш, що добра їй хотіла. Ти собі неправду кажеш. Ти сама собі добра не робиш, а заважаєш… заважаєш своїй совісті, своєму сумлінню… Подруга не повірила, бо добре тебе знала. Просто вона добріша за тебе, більш чуйна, а тому поставилася спокійно. Ти подумай. Не така вже ти й погана, просто щось тебе зіпсувало: чи виховання, чи життя.
Старий піднявся і, не прощаючись, повільно, опираючись на палицю, пішов парковою алеєю. Мілана дивилася йому вслід, усе ще не могла збагнути, звідки так несподівано взявся цей чоловік.
Того ж вечора вона зателефонувала до Алли:
- Вибач мені, Аллусю. Я все вигадала. Ніякого знайомого не було.
- А я давно це зрозуміла! Приходь на каву, Міланко!
Антоніна Булавіна
Коментарі