Кожна серед пам'яток міста Володимира має свою неповторну ауру, свій стиль, свою історію.
Однією з таких пам'яток є єпископський замок, який ще називають Будинок із дзвіницею.
Професор Михайло Кучінко зазначав, «що в 1491 р. в результаті нападу на Володимир десятитисячної орди заволзьких татар було спалено церкву Пречистої Богородиці та місце муроване. Те саме джерело повідомляє, що 1494 р. єпископ Вассіан відновив церкву, обдарував її іконами, ризами, начинням і книгами та обвів міцним муром. На думку М. Теодоровича, відомого дослідника володимирських старожитностей у XIX ст., саме цього року Мстиславів храм другої половини XII ст., який знаходиться поруч, разом із прилеглими будівлями був обнесений валом, що власне й поклало початок існування єпископського замочка. Таким чином, 1494 рік із великою ймовірністю можна вважати часом зведення перших оборонних споруд на владичому подвір'ї».
Церковний історик Микола Теодорович писав, що правдиві писемні відомості про існування тут оборонних укріплень належать до XVI ст. У 1565 р. на замочок наїхав холмський єпископ Феодосій Лазовський, що претендував на Володимирську єпископію, яку тоді законно посідав владика Іона Борзобагатий-Красенський. Під час цієї міжусобиці, встановивши гармати на стінах сусіднього королівського замку, що знаходився на місці давньоруського дитинця, холмський владика почав обстріл єпископського замочка. Зазнавши внаслідок гарматного вогню великих руйнувань, він був захоплений нападниками. Заволодівши єпископією, її спорудами й майном, Феодосій Лазовський не поспішав ремонтувати замочок, і лише 1588 р., аж наприкінці життя, під тиском князя Костянтина Острозького розпочав ці роботи.
У 1588 році при єпископському замку у Володимирі князь Констянтин Острозький організував школу і за його фінансової підтримки утримували двох вчителів, один з них викладав грецьку мову, а інший – церковнослов'янську мову. Гроші на ці потреби збиралися з людей, які проживали в селах, підданих єпископії та соборній церкві.
Князь також настояв, щоб єпископ Феодосій Лозовський віддав під школу мурований будиночок в замочку, а для вчителів дерев'яну хату.
Школа почала особливо розвиватися за часів Іпатія Потія. Відразу після свого приходу на Володимирську єпархію, бувши ще православним єпископом, Потій випросив у 1595 році для школи для короля Сигізмунда III привілей – на неї призначалися доходи з монастиря Святого Спаса і його земель. Єпископ Потій записав у 1609 році на потреби школи 3.5 тисячі злотих щорічно і 350 злотих вчителеві. Після запровадження унії єпископи та митрополити докладали багато зусиль для розвитку школи. Жертвували гроші, віддавали доходи з монастирів, вишукували інші джерела фінансування, щоб утримувати хороших учителів. Іпатій Потій пожертвував для школи і її потреб у 1609 році 250 злотих. На той час школа була католицькою і там навчали дітей шляхти – верхівку суспільства того часу. Студенти школи святкували лише католицькі свята, співали на латині.
При королі Владиславові православні володимирські міщани повернули собі кілька церков і організували при них школи. Зокрема, така школа була при П'ятницькій церкві, при Василівській церкві.
У замку єпископа у період Першої Світової війни знаходився госпіталь для поранених солдатів і офіцерів. У цьому госпіталі служив капеланом отець Даміан Герштанський, який згодом був настоятелем Василівської церкви. Поранені військові лише тоді погоджувалися на операцію, коли отець Даміан молився за них, підтримував морально і духовно.
У 1988-1995 роках у замку єпископа знаходився історичний музей.
З погляду архітектури єпископський замок являє собою поєднання будівлі з рисами епохи Ренесансу і дзвіниці висотою 18 метрів, яка є найвищою будівлею сакральної архітектури міста Володимира.
Отже, будинок з дзвіницею є однією найдавніших споруд історії міста Володимира (зведена у 15 столітті), її вік налічує понад 600 років. За цей тривалий час у приміщенні були різні люди, відбувалися найрізноманітніші події, які залишили по собі слід в історії княжого Володимира.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею імені Омеляна Дверницького
Коментарі