Петрусь і Валя дружили з самого дитинства. Були вони однолітками, навіть народилися одного місяця з різницею в чотири дні. Друзями були і їхні батьки, часто їздили одне до одного в місто і в село. Батько Петруся працював слідчим у правоохоронних органах, а батьки Валі – у сільській школі. Петрусеві дуже подобалося приїжджати в село. Тут було таке роздолля: і річка, і гай поблизу, і загадкове старовинне кладовище, що вже геть заросло бузком і де бродили тільки кози. Петрусь зазвичай верховодив. Не раз він, стискаючи в руці маленький іграшковий пістолетик, бродив по заростях забутого цвинтаря, розшукуючи невидимого ворога, а Валя покірно пробиралася слідом як вірна подруга-медсестра. Правда, допомогу не раз доводилося надавати їй, бо сухі гілки нещадно кололи рожеве личко дівчинки, залишаючи невеликі шрами. Це була світла дитяча дружба.
Та час ішов. Обоє, Петрусь і Валя, поволі ставали дорослими. Вони вже ніяковіли при зустрічі, сором’язливо опускали очі і не відразу знаходили спільну мову. Годі вже було й думати про «війну» в чагарниках кладовища. Тепер Валя запрошувала друга дитинства на прогулянку, і Петрусь без особливого задоволення плентався слідом за нею. Йому вже не подобалося село так, як раніше.
Того вечора Валя запросила його до школи. Що цікавого дівчина хотіла йому показати, Петрусь второпати не міг, а Валя підвела його до величезного дуба. Це було високе старе дерево. Між двома стволами, що росли з одного кореня, утворилася заглибина.
-Це наше дупло бажань, - сказала дівчина. – Наші старожили розказують, що під цим дубом похована закохана пара, яка загинула під час набігу турків. Вони виконують бажання.
Петрусь мовчки вислухав. Дерево мало густу крону, і дощова вода, що стікала з листя, збиралася у заглибині й випаровувалася повільно. По ній плавало сухе листя та гілки, які зламалися. Петрусь розумів, що з часом дупло бажань засмітиться.
Минуло ще три роки. Вони обоє стали студентами. Якось сім’я Петра знову навідалася в гості до друзів. Валя запропонувала другу дитинства прогулянку. І вони прийшли до заповітного дупла.
-Валю! – не стримався Петро. – Ми ж уже не діти! Ти справді віриш у ці дурниці?
-Не знаю, але мені тут добре. Я люблю сюди приходити. Тут дуже затишно і… пахне дитинством. Не хочеться розлучатися з ним.
Петро уважно дивився на дівчину. Він не міг назвати її вродливою, так собі, звичайна «сіра мишка». Його ж усі знайомі міські кралі вважають красенем. Ні, Валька не для нього. Та й, здається, вона трохи з «мухою», всіляка дитяча романтика в голові.
Коли молоді люди повернулися, батьки вже чекали на Петра біля машини. Тепло попрощавшись із господарями, рушили з місця. І Петро, полегшено зітхнувши, навіть не оглянувся. Він не міг знати, що тієї ночі Валя обливалася гіркими сльозами. «Так, він міський, син полковника міліції. А я, хоч і дочка директора школи, та все-таки селючка для нього. Ні, нам ніколи не бути разом. Немає мого Петруся, замість нього з’явився інший, чужий і незрозумілий». А Петро не знав, що розбив перше дівоче кохання, яке б для нього стало справжнім.
А йому не щастило. Батько помер, коли Петро був на останньому курсі. У випускника юридичного факультету вибору не було, потрібно було їхати за призначенням в інше місто. У матері, жінки примхливої і владної, не складалися стосунки зі старшим сином Володимиром, офіцером флоту. Зрештою Володимир просто перестав підтримувати з матір’ю і братом стосунки. А Петрові приглянулась чорнява Олеся. Декілька зустрічей – і вони вже в РАЦСі. Мати залишилася сама, писала, що часто їздить в село до друзів. Валя теж вийшла заміж, живе у районному центрі. «Знайшовся дурник і для цієї сірої миші!» - подумки кепкував Петро.
За рік він уже тримав на руках свою маленьку Сільвію. А через три роки дізнався, що в Олесі є коханець, досить заможна людина. Не став терпіти, подав на розлучення. Олеся не ставила вимог, навіть готова була віддати йому Сільвію.
-Влаштуюся – заберу! – пообіцяв він.
Петро повернувся до матері, зайнявся приватною практикою. Згодом в його житті з’явилася Ніна, але спільне життя з нею теж дало тріщину. Потім не стало матері. Петро залишився сам. Як це часто буває із самотніми людьми, його тягнуло в минуле. Згадував дитинство, село, друзів, яких уже теж не було в цьому світі. А як, цікаво, Валя?
Того дня він тихо підвів своє авто до знайомого будинку в селі. Там усе помітно змінилося. Замість гарного яблуневого саду росли нові насадження і буяли квітники. Петро стояв біля нових воріт, намагаючись знайти щось таке, що нагадувало б про колишніх господарів. У цю хвилину з дому з невеликим килимом в руці вийшла повненька жінка, здивовано глянула на незнайомця.
-Пробачте! – ввічливо почав Петро. – Я проїздом. Тут наші друзі жили. Я знаю, що вони померли. А… Валя, їхня донька? Де вона?
-Валентина Максимівна? – жінка привітно усміхнулася. – Та вона в районному центрі проживає, теж директором школи працює. Часто навідується на могили батьків і до нас заходить. Хороша вона жінка, і сім’я у неї чудова. Адресу і телефон можу дати.
-Ні, дякую. А… скажіть, старий дуб біля школи ще стоїть?
-Авжеж, стоїть. Валентина Максимівна теж любить до нього ходити.
Петро подякував, повернувся до машини. Незабаром він загальмував біля дуба. Старигань, здається, не збирався здаватися з роками. Усе так, як і колись, велично шуміла його крона. Але дупла бажань вже не було. Затягнулося воно гнилим листям і сухими гілками. Петро дивився на те, що залишилося замість дупла, і думав: точно таким же сміттям затягнулося і його життя. Дружини достойної не мав і доньку не виростив. Ось так пройшов пустоцвітом, перелесником пролетів по темному небу своєї долі, а був же в його житті світлий, добрий промінчик. Цим промінчиком була Валя, хороша і скромна сільська дівчинка. Не оцінив він її, не збагнув, що саме такі, як він тоді казав, «із мухою» приносять щастя. І страшенно захотілося повернутися в дитинство, до батьків, до Валюшки… Він знову уявно переживав їхню останню зустріч і бачив Валю зовсім іншою… ні, вже не «сірою мишкою». Він зрозумів, що біля дупла бажань загубилося справжнє кохання.
Антоніна Булавіна
Коментарі