Євдокія Дудко народилася 15 лютого 1916 року в селі Золотий Колодязь Добропільського району Донецької області. У місцевому переказі розповідається, що у давні часи через село проходив з військом відомий полководець Олександр Македонський. Він дуже хотів напитися води, але не міг знайти джерело. Аж раптом в одному місці побачив безодню, а в ній – колодязь. І Македонський, і його військо втамували спрагу. "О, то золотий колодязь, бо вода в ньому не вичерпується!" – вигукнув полководець і вкинув до води золоту монету. Відтоді село стали називати Золотий Колодязь.
Батько Євдокії, Яким Собко, був майстром із золотими руками: здібним столяром, муляром, бондарем і ковалем, доглядав за великою пасікою, яка налічувала понад 40 вуликів. Мати, Оксана Петрівна Ніколаєнко, походила із заможної сім'ї, була княгинею. Вона закінчила Харківську гімназію, була освіченою людиною, дуже набожною. Мати рано померла, але встигла виховати своїх дітей у релігійному дусі. У сім'ї було п'ятеро дітей. Євдокія рано навчилася читати. Із шести років вона стала жити у чужій сім'ї: добрий друг батька, Михайло Петрович Коваліхін, працював директором Торезького машинобудівного заводу. Він очолював комуністичну організацію "Друзі дітей" і взяв в опіку Євдокію. Вона жила у його сім'ї, далеко від рідного дому, сумувала за батьками, але там не зазнала голоду, який лютував в Україні у 1921-1922 та 1932-1933 роках. Згодом Михайло Коваліхін став жертвою репресій, які проводив Єжов. Євдокія вже не мала де жити, коли навчалася.
У 1932 році репресували її батьків, які були заможними людьми. Їх переселили жити в землянці у село Сергівка. Щоб не загинути від голоду, Євдокія брала два глечики і ходила до колгоспної кухні брати хоча б якусь їжу. Одного дня, коли вона йшла з цими глечиками, на неї напали двоє хлопців, відібрали посудини з їжею. Але Євдокія була рада, що хоч їй не заподіяли ніякого зла. Активісти дуже знущалися із селян: вони навіть ходили і перевіряли, чи з комина селянської хати не виходить дим, чи хтось не готує їжу. Ось так знущалися з українських хліборобів.
Війна застала Євдокію в Краматорську в 1941 році. Один із її братів, Іван Собко, який працював вантажником на Краматорському ливарному заводі імені Куйбишева, допоміг їй закінчити сім класів. Євдокія навчалася на вчительських курсах, згодом закінчила Слов'янське педучилище на Донеччині. Два роки провчилася на фізико-математичному факультеті, а потім стала працювати вчителькою, бо після війни дуже не вистачало педагогічних кадрів. Євдокія працювала вчителькою з 17 років, любила дітей, а вони любили її. У 1936 році вона вийшла заміж за Андрія Івановича Дудка. У 1937 році у них народилася донька Алла.
Її чоловік був дуже доброю, талановитою, освіченою людиною. Він закінчив Київський дворічний педагогічний інститут, працював учителем української мови та літератури, гарно співав народні пісні. Чоловік був уродженцем містечка Лохвиця на Полтавщині, бачив голодомор, бачив, як умирали від голоду маленькі діти.
22 червня 1941 року о 5:00 ранку їх розбудили стуком у двері. Андрію принесли повістку як військовозобов'язаному. Євдокія з трирічною донечкою залишилися вдома самі. Андрія та інших молодих чоловіків посадили у вагони-теплушки та повезли до Черкас. Згодом його перевели до Ставрополя, а потім він потрапив аж за Волгу. Був лейтенантом-артилеристом, пройшов усю радянсько-німецьку війну. Брав участь у Сталінградській битві, але пораненим не був. У складі Першого українського фронту брав участь у визволенні Західної України (Ковель, Поворськ).
У 1947 році Євдокія з чоловіком Андрієм Івановичем у складі 217-го артилерійського полку прибули до Володимира-Волинського. Отже, в цьому місті вона живе вже 70 років. Тут минули її кращі молоді і зрілі роки, які вона віддала служінню дітям і педагогічній роботі. Вони прибули до Володимира-Волинського, і вже на залізничному вокзалі зареєстрували, якими професіями володіють. Їх поселили у готелі для офіцерів, адже її чоловік був капітаном-артилеристом. Готель той знаходився у двоповерховому будинку на нинішній вулиці Привокзальній. Згодом до Володимира приїхали її сестри Оля (працювала фармацевтом) і Надя (жила в Сибіру) та батько. Оскільки у повоєнний час не вистачало вчителів, то їм з чоловіком одразу дали роботу. Андрій Іванович викладав українську мову та літературу, добре володів ними. Навіть коли вони з'їздили до Москви у гості до доньки Алли, яка закінчила Московський університет, знала п'ять мов і працювала на атомній станції, то Андрій і в Москві розмовляв лише українською мовою. Одного разу вони пішли до Большого театру в Москві, і коли адміністратор почув українську мову, то був дуже задоволений і дав їм кращі місця. Тому Євдокія не розуміє, для чого розв'язали нинішню війну між Україною і Росією.
У Володимирі Євдокія навчала дітей у початкових класах, спочатку в четвертій школі. Згодом стала працювати в російській школі. За учительським столом вона з 17 років, а всього педагогічного стажу має 53 роки.
Євдокія добре пам'ятає, яким був Володимир-Волинський після Другої світової війни: дуже зеленим, повсюди квітнули кущі бузку, жасмину, барбарису. Місцеві жителі розбирали завали, які залишилися після війни, працювали навіть у неділю, щоб прибрати місто, зробити його затишним і гарним.
Місцеве населення ставилося до новоприбулих добре, прихильно, а діти і молодь хотіли навчатися, поважали вчителів. Євдокія старалася займатися самоосвітою, багато читала, вдосконалювала свою педагогічну майстерність, щоб дітям було цікаво.
Клас Євдокії, був базовий, закріплений за педагогічним училищем. До неї на уроки приходило 30 студентів-практикантів з педучилища і методист. Вона давала відкриті показові уроки. Одного разу до неї на урок прийшов директор школи №2, колишній фронтовик, полковник Артем Лукич Пальцун. Він уважно слухав, як вона проводить заняття, потім похвалив її і навіть запропонував поділитися досвідом з колегами на педраді. А якось на урок завітала комісія з Києва у складі 5 осіб, і ці люди теж гарно відгукнулися про почуте і побачене. Добрим словом згадувала своїх колег, світло пам'яті вчителів Лева Кашуцького, Ісаака Баренбойма, математика Жиромського, колишнього директора школи №2, уцілілого в'язня концтабору Норд-Офлаг 365, Демяна Федотовича Іщенка (його донька проживає у Москві). Від цих людей, вона прийняла багато корисного. Демян Іщенко був наділений літературним талантом, писав гарні етюди, один з них зберігається в її домашньому архіві.
Чоловік Євдокії, Андрій Іванович свого часу закінчив театральні курси при МХАТі (Московський художній академічний театр), де у нього був товариш. Тут, у Володимирі, він організував любительський театр, яким сам і керував. Театр знаходився у Будинку культури залізничників (на вулиці Привокзальній). Євдокія там зіграла 43 ролі. Вони ставили "Наталку Полтавку", "Сватання на Гончарівці", "Ой не ходи, Грицю", та й на вечорниці, "Сині роси" Зарудного та іншу українську і російську класику. Євдокія, ще зберігає афіші з тих вистав. Життя тоді було цікавим: люди любили театр, поезію, молодь хотіла вчитися на робітничих факультетах, у вечірніх школах.
Коли вона працювала у педучилищі, то любила грати на фортепіано, яке там знаходиться. Одного разу, Євдокія сіла за інструмент, граю. Коли оглянулася, побачила: за її спиною пів залу людей слухають!
Серед учнів Євдокії, є багато відомих у нашому краї людей. В неї вчився лікар районної лікарні Юрій Хиляк, Гана Шуріна, викладачка музичної школи Оксана Зай-Литовка, Галина Веремеєнко, інженер-реставратор Сергій Чапюк, священик Борис Гідзінський, альпініст-міжнародник Ігор Фок, кандидат хімічних наук Оксана Макогін, яка живе у Німеччині, лікар і колишній депутат міської ради Ігор Шевчук, вчителька Ірина Щурук, лікар-травматолог Андрій Веремеєнко, вчителка Алла Вовк (ЗОШ №2), хірург Олександр Васильчук та інші.
У 1947 році, викладала у школі №3, де директором працював Григорій Федорович Смикалюк. Його син Павло Смикалюк викладав німецьку мову у педагогічному коледжі. Обоє вже покійні. В класі Євдокії було 47 хлопчиків.
Вона жила на світі вже більше 100 років, пережила на своєму віку багато і доброго, і лихого. ЇЇ мама, Оксана Петрівна Ніколаєнко, княгиня, стала жертвою талінських репресій: вона загинула на каторжних роботах у Сибіру. Євдокія не знає, де вона й похована. Люди розповіли, що її мама померла, копаючи котлован. Було це 27 вересня 1933 року. Вже після ІІ Світово війни, живучи у Володимирі, Євдокія з чоловіком вшановували память мами: у цей день варили великі каструлі борщу, тушкували картоплю і варили компот. Усе це вони везли до Володимир-Волинсько вязниці НКВС, яка діяла за валами княжого замку до 1956 року. Цю поживу вони передавали тим увязненим, яких не було кому відвідати Охоронець казав: Приносьте їжу і на наступний день, вона так потрібна вязням!
На старість Євдокія залишилася сама. ЇЇ донька Алла, яка жила в Москві, знала іноземні мови, працювала на атомній станці, померла від радіоактивного опромінення у віці 49 років Похована на Хованському кладовищі у Москві. Онук Євдокії, Руслан Заварзін працював режисером на телеканалі Останкіно в Москві, зняв 33 фільми, бував у багатьох кранах світу. Помер у 54 роки від інфаркту. Похований у Москві. Правнуків вона не має. Але, у неї є племінник-генерал, який мешкає у місті Дніпро. Племінники живуть на Донеччині.
"Мені дуже прикро, що на мой батьківщині на Донеччині зараз триває ця безглузда війна. Там гарний край. Довкола степ, і здалеку видніється обрій А скільки промислових підприємств, які нині зруйновані", - розказувала Євдокія Дудко.
Усе своє життя, вона працювала з дітьми і молоддю. Євдокія з чоловіком зібрали велику бібліотеку. Все своє життя вона віддала дітям, їхньому вихованню і навчанню
На жаль, Євдокія Якимівна Дудко вже відійшла у Вічність, але память про не живе в серцях учнів, бо ж доля таких особистостей, як вона, це справжній відгомін історично епохи.
Коментарі