Свою відпустку науковий співробітник Інституту історії України НАН України Віталій Скальський провів на малій батьківщині. З його ініціативи
29-30 липня у місті тривала вікіекспедиція, завдання якої полягало у структуруванні інформації з історії Володимира та написання статей у «Вікіпедію». Розмова кореспондента з науковцем відбулася під час самої експедиції, перший день якої Віталій пройшов на Ладомирському кладовищі. Уродженець Володимира розповів про користь віртуальної енциклопедії для навчального процесу, про сприйняття історії рідного міста і про пам’ять.
ПРО ЕКСПЕДИЦІЮ
-У «Вікіпедії» є такий проект як Вікіекспедиції, долучитися до якого може кожен охочий. Я запропонував свою ідею і отримав підтримку. Мета цієї експедиції – впорядкувати наявну інформацію з історії міста, а не зібрати нову. Тому сьогодні я на Ладомирському кладовищі фотографую для майбутньої статті. Словом, це суто мої амбіції, щоб про Володимир з’явилося більше статей у відомій «Вікіпедії». Проект чудовий, маю бажання, щоб до нього долучалися учні нашого міста. У школі задають реферати, які діти скачують з Інтернету. Інноваційне завдання ж може полягати у дослідженні історії рідного краю, тієї ж самої вулиці, де дитина народилася. Дехто з учнів думає, що бруківка на вул.Шевченка – стара. Насправді її поклали у 60-их рр. минулого століття. Відкриттям для школяра може стати будь-який історичний факт. Головне – прив’язка до місця проживання, тоді з’являється більше натхнення. Перевага навчання з «Вікіпедією» в тому, що діти бачать результат своєї роботи, викладають його у Мережу, тим самим ділячись своїми реальними здобутками з іншими людьми. Тому очевидною є користь для громади. Вікіфонд активно пропагує діяльність такого роду, однак насамперед необхідно щире бажання самих дітей. Я вважаю, що педагогічним технологіям залучення до цього міжнародного ресурсу піде на користь. Написання статей у «Вікіпедію» може стати формою контролю з історії, географії, української мови. Одна стаття – немов цілий міждисциплінарний проект.
ПРО КОНЦЕНТРАЦІЮ ЛЮБОВІ НА КЛАДОВИЩІ
-Кладовище – своєрідна територія, я би назвав його місцем найвищої концентрації невираженої любові. Сюди люди приходять у скорботі й зі спогадами. Але Ладомирський цвинтар цікавий ще тим, що тут можна “покопатися” в історичних фактах. Наприклад, знайшов сьогодні могилу, на якій дата смерті 22 січня 1919 року – День соборності України. Того дня був бій, можливо, цей чоловік брав у ньому участь, а ми цього не знаємо. Хоча не виключаю варіанту, що смерть настала з інших причин. Близько 16 років тому, ще будучи студентом, я купив фотоапарат і зробив знімки окремих могил на цьому кладовищі. Своєрідне хобі підтримую, як бачите, і надалі. Наприклад, разом із дружиною Світланою побував на кладовищі «Ольшани», що у Празі. Там поховано багато українців. Екскурсовод тоді дуже здивувався моєму незвичному бажанню побачити кладовище. Також побував на варшавському кладовищі «Воля». Ці екскурсії зрештою вилилися у написання статей.
ПРО НЕСПРАВЕДЛИВО ЗАБУТИХ
-Я заздалегідь підготував список могил історичних персоналій, які фотографуватиму. Але зізнаюсь відверто, що трохи збентежений тим, що чимало могил так і не вдалося знайти, хоча років десять тому вони ще були. Вочевидь, деякі з них уже зруйновані. На жаль, багато сторінок забуто, перегорнуто, стерто з історії цілого міста. Тому я говорю про необхідність укласти путівник. Для чого? Наприклад, існують організації, які займаються відновленням історичної спадщини. Так, «Героїка» відновлює могили бійців УНР. Можливо, на історичному кладовищі нашого міста потрібно облагородити пам’ятник поручнику Армії УНР Іванові Франковському? Серед втрачених могил цього кладовища – місця захоронення перших цивільних жертв Другої світової війни. Тут похований Герой Радянського Союзу Григорій Олійник, який, управляючи літаком, не дав йому впасти на місто, а відвів за межі Володимира-Волинського. Досі невідомо, де похований священик, громадський діяч Волині, член Держдуми Російської імперії 2-го скликання від Волинської губернії Даміан Герштанський. Серед гіпотез - цвинтар Василівської церкви або те ж Ладомирське кладовище.
ПРО ВІДЧУТТЯ ІСТОРІЇ
-Звідки почалася моя любов до історії? Можливо, злукавлю, якщо скажу, що з самого малку. Зате можу відверто сказати, що значний інтерес до цієї науки виник завдяки вчителю – Наталії Руденко. Знання історії допомагає пережити незгоди сучасності, вхопити уроки. Тільки ж треба - ту історію берегти. Українська – не така трагічна, якою її постійно змальовують. Швидше така, що розвивалася за закономірним сценарієм. Хоча деякі моменти історії України унікальні. Наприклад, Голодомор 1932-33 рр. Думаю, жоден правитель не винищував своїх людей так жорстоко. Той же самий Голокост в Україні... А взагалі знання історії – це не просто висмикування окремих фактів, а своєрідне відчуття єдності з тими процесами, які мали місце колись і продовжують впливати на наше життя зараз. Біля автостанції колись був ринок, там влада стратила воїнів УПА. Кілька днів трупи пробули на ринку і зі страху ніхто їх не чіпав. Цю картину бачила моя бабуся. Цікаво, чи всі таксисти, які зараз стоять біля автостанції, знають цей факт? А ми ходимо по цій же землі.
ПРО НІМЦІВ, ЄВРЕЇВ…
-В історії нашого Володимира були німці, євреї, але зараз чомусь намагаються виокремити тільки українців. Таким чином, історія стає дещо неприродною й викривленою. Німці мали тут школи, магазини. Дуже шкода, що молоде покоління такі факти дивують. Значить, історію треба переосмислювати, викриваючи наші глибинні комплекси. Євреї до Другої світової складали ледь не половину населення міста, однак ми залишили на спомин про них два пам’ятники. А старші люди і любителі історії знають, що чимало будівель у місті, які досі збереглися, є єврейськими. Наприклад, червоний млин на вул.Луцькій, колишній пологовий будинок по вул. І.Франка. Але немає меморіальних табличок, щоб кожен міг прочитати і уявити, що було на цьому місці сто років тому. Може, хтось боїться нашестя хасидів чи ще чогось, але, на мою думку, приїзди, іноземців, у будь-якому разі, представлять Володимир як привабливе туристичне місто. Якщо говорити про міжнаціональні зв’язки, то варто згадати і про польські, російські сліди. В історії бувають різні періоди переходу з одного боку на інший бік, тому бажано залишатися безпристрасним. Один чоловік 39 років працював у міській управі. Коли прийшли німці, то змусили його возити євреїв на розстріл у П’ятидні. Окрім природного людського страху, тоді в моді були антисемітські настрої. А ось потім мотив пісні змінився: із приходом радянської влади чоловіка засудили на 25 років. Те, що було прийнятним у певний період, в інший – стало шокуючим. Інколи “скелети в шафі” потрібно діставати і просушувати. Не кожен тоді був спроможний врятувати єврея: хтось боявся, а комусь промили мозок.
ПРО ШКОЛИ
-Усі історії володимирських шкіл беруть свій початок з 1939-го року. Але якщо підняти адресні й телефонні книги початку 30-х, то вони вже містили дані кількох шкіл. Так, здебільшого це були школи з польською мовою викладання. На той час це було прийнятним фактом, тільки чому його намагаються уникнути сьогодні – невідомо. У 1916-1918 рр. у Володимирі діяла українська школа ім. Тараса Шевченка. На жаль, будівлі не збереглося, але вона розташовувалася на вул.Островецькій (нинішня 20-го липня – ред.). Сьогодні будь-яка школа в місті повною мірою може використати цю сторінку минулого. Погодьтеся, звучатиме солідно. До речі, така школа цьогоріч святкувала би своє сторіччя. Звісно, школи на території міста існували й у ХІХ ст. У 1863-64 рр. у Володимирі функціонували російські гімназії. Як на мене, несправедливо, що ці факти вперто ігноруються. Випускники щороку йдуть у доросле життя, і школа майже обриває з ними зв’язки. Але людські долі різноманітні, і кожна – павутиною лягає на суспільні процеси. Не так давно ось знайшов інформацію, що у ЗОШ №3 навчалася людина, які у 1991 році, коли Литва здобувала незалежність, перебувала у гущі тих подій, щоправда на боці, так би мовити, Росії. Зараз - це політв’язень. Так, все настільки непередбачувано.
ПРО УПРАВИТЕЛІВ ВОЛОДИМИРА
-Ще одна несправедливо забута тема – міські голови нашого міста. Навіть деякі старші люди знизують плечима, хто ж був при владі до Петра Саганюка. Краєзнавець Ярослав Царук дає перелік мерів до 1945-го року. Але ж знову таки, історія бере відлік набагато раніше. Міська рада як орган влади почала функціонувати у 1918 році. Таке нешанобливе ставлення до минулого мене трішки дивує. Не кажу про встановлення статуй колишнім очільникам міста, але інформація про те, ким були ці люди, є доречною. Міській раді це додало б ваги.
Записала Аліна Зай, м. Володимир-Волинський
Коментарі