ЗАБУЖАНИ У ВОЛОДИМИРІ

   ЗАБУЖАНИ У ВОЛОДИМИРІ
ЗАБУЖАНИ У ВОЛОДИМИРІ

Так склалося історично, що на території Володимира –Волинського проживали представники різнних народів, етнічних груп і релігійних вірувань. Серед них – значна кількість українців переселених з Холмщини, Лемківщини, Підляшшя, Надсяння. У народі їх називають забужняки, забужани, холмщаки, холмщани. Ці люди зріднилися з Володимиром –Волинським, вносять свій вклад у розвиток нашого міста, тут живуть вони і їх нащадки.

 Професор-історик Володимир Сергійчук так пише про життя українців на Холмщині: « Розселення наших предків на захід до Вісли чітко простежується вже в часи Київської Русі. В період правління Ярослава Мудрого українці остаточно закріпилися в привіслянських територіях. Згодом ці землі відійшли до складу Волинсько-Галицького князівства,  яке визнавалося Європою як держава українського народу. Лише у 14 ст. ці землі потрапляють під владу Польщі.» Про заселення їх українцями писав відомий історик Михайло Грушевський, який і сам був уродженцем Холма.

Наприкінці ІІ Світової війни поляки поставили питання перед європейською спільнотою про повернення  Холмщини до Польщі. Англійський Прем'єр-міністр лорд Керзон підтримв їх: було оголошено про лінію Керзона – по ній нині проходить кордон України з Польщею по річці Західний Буг. Тому забужан ще називають українцями Закерзоння. У 1944 році Микита Хрущов ставив питання перед Сталіном про входження цих земель до складу України( дружина Микити Сергійовича – Ніна Кухарчук була забужанкою), але не склалося: поляків із Західної України переселили до Польщі, а українців з Закерзоння – до радянської України. Усього було  примусово переселено майже півмільйона українців, які залишили землі, майно, родичів, рідні села… Пртое вони,наче вирвані з коренем дерева , прижилися на Волині – стали успішними господарями, науковцями, бізнесменами.

Мої діди-прадіди по материнській лінії теж були переселенцями з Холмщини.

Щоб шановні читачі уявили масштаб цієї трагедії подаю спогади своїх родичів-переселенців:» Я народився у селі Турковичі Томашівського повіту Люблінського воєводства. Нас у батька було п'ятеро синів і дві дочки. Село наше велике , гарне, з церквою і монастирем Турковецької Божої Матері.

З дитинства ми з батьками працювали на землі, яка була в той час великою цінністю, тримали господарку. На Різдво –колядували, на Пасху йшли до церкви на всенічну. Ще тато розповідали про біженство холмщан-українців, яке їм довелося пережити у 1915 році. Їх виселили до Росії, в Орловську губернію. На Великдень вони ходили з кошиками по селі  і просили , хоч якусь поживу. Російські селяни розуміли їх, підтримували чим могли- хто дасть картоплі, хтось шматочок хліба… У 1918 році повернулися на Холмщину- там побачили свої спалені хати…А з поляками жили спочатку добре – женилися, заміж виходили, дітей хрестили. Щоправда, якщо хтось женився на польці, то мусив прийняти католицьку віру.Я оженився, став господарем, весело було працювати на своїй землі. Але коли у Польщі прийшов до влади Ридз Шмігли, то почали виганяти нас з рідних земель.

Уночі чоловіки-українці ходили і чергували по селу, бо польські збройні формування запалювали стріхи українських хат, вбивали людей…Потім нас переселяти стали. Ми спочатку потрапили на Дніпропетровщину. Нас запевняли, що в Україні жити добре. Приїхали, а там і їсти нічого…Голова колгоспу каже: « Ми по війні, нічого у нас немає, хіба що трохи кукурудзи…» А я йому : « У вас ідо війни нічого не було!» Розізлився він. Добре, що з Холмщини привезли трохи борошна і корову, то якось вижили…Багато хто закопував зерно, надіявся, що повернеться назад. Потім в брата Йосипа хотіли забарти корову до колгоспу, він вийшов з сокирою, не хотів віддавати годувальницю. Його арештували, то мати ходила, просила, щоб випустили. Якось мама пішла на базар купити хлібину і у неї вкрали гроші, а батько вмер від тифу. Особливо важко було після війни ,у 1945 році: як хто побачить машину, яка везе хліб, якщо перший добіжить, то купить хліба…»(записано зі слів Костюка Семена Івановича, 1911 року народження.,який помер у 2001р.)

А ось свідчення Шийко Євгенії Петрівни (1923-2009): « Гарним було наше село Чермно Томашівського повіту. З дитинства пам'ятаю, як я гуси пасла. Вони купаються в Гучві, а я з ними. Мій батько, Петро Шийко, був сином війта. Вони мали велику господарку: вісім корів, сад, землю, пасіку. Ми з поляками добре жили. У мене була полька-подружка. Її звали Аделька. Ми на Коляду до них ходили. То називалася вігілія. Я в польській школі навчалася. При Пілсудському добре було. А як прийшов Ридз Шмігли, то поляки нас стали виганяти. Ми вже мали свою господарку, корову, коня, хату…Все покинули. А ще ж війна була.Німці заставляли нас з сестрою Стефкою копати рови… А мама хлопцям у ліс їсти носила. Наші хлопці нас берегли(вояки УПА захищали цивільне населення Холмщини-авт). А потім нас виселили до Запоріжжя. Там вмерли мама і батько, їх поховали біля Азовського моря. Я ж повернулася до Володимира. Тяжко працювала у дорожному відділі. Після війни було важко, за хлібом три ночі я стояла. А тепер Вам гріх жалітися, є і хліб, і булочки… Я шістдесят років прожила у Володимирі-Волинському, але якби я залишилася вдома(на Холмщині), то усе  було би інакше. А так війна, евакуація…(плаче)»

  У 21 столітті Україна будує мирні стосунки з Польщею, так і має бути.

Але пам'ятаймо гіркі уроки спільної історії, бо війни і конфлікти, як правило, розвязують політики, а страждають від них прості люди.

Подані спогади  очевидців тих подій засвідчують , що історія України складна і трагічна, але і славна водночас.

А ще переконався: Володимир-Волинський став рідною домівкою для усіх, хто оселився на берегах Луги.

Бо ж ми люди!

                                    Богдан Янович,

                                 науковий співробітник історичного музею.

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: