«За свої вчинки і дії треба відповідати. Душа повинна спокутувати там, де робила зло»

Вона любила свої сни. Одні запам’ятовувалися, інші – ні. Одні будоражили, тримали у полоні не один день, інші зникали з пам’яті, як ранковий туман. Цей останній – з незабутніх.
Втомлена нездужанням, випивши ліки, заснула не відразу. Клопоти і проблеми останніх днів калейдоскопом крутились у голові. Було гірко від усвідомлення, що швидко спливає час, що невдоволення переважає радість, що так мало віддає любові, а життя таке коротке. З цими невеселими думками нарешті прийшов сон, а з ним – і сновидіння.
Усвідомила себе в якомусь незрозумілому стані й у дивному просторі. Навколо була сіра імла. І тіло, що, як мильна бульбашка, перевертається у ній, невпинно рухаючись у невідомому чи комусь відомому напрямку. Поступово навколо ставало світліше. Попереду висвітлювався простір. Не було думок, тривоги і страху, не було відчуття часу. Лише споглядання.
Тим часом перед очима неначе відкрилась невидима завіса – і вона потрапила у ніколи не бачений світ. Усе довкола було осяяне дуже гарним і приємним світлом. Не було у цьому просторі запахів, а, може, не чула, лише світло і кольори. Під ногами – м’яка зелень, навколо – квіти, кущі та дерева небаченої краси. Голубіло і золотилось над головою не небо, бо небо із землею творить горизонт, а тут якесь дивне враження від безкінечності та відкритості. Вражав спів пташок, що повільно літали у просторі, сиділи на кущах і деревах та були надзвичайно барвисті й гарні.
Раптом відчула чиюсь присутність. Поряд стояла істота у білому, але ніби безтілесна, і дивними, з невимовною добротою у погляді, очима дивилась їй в очі. Не було слів, але відразу стало зрозумілим, про що думає і що хоче донести до її свідомості ця істота. Спокій і доброзичливість струменіли з її очей. Чомусь промайнуло в голові, що, можливо, це ангел-охоронець, до якого не раз зверталась у щоденному житті.
-Не хвилюйся, не бійся. Зараз ти будеш відчувати припливи різних відчуттів. Це енергія, яку ти продукувала протягом життя своїми вчинками. Добрими і недобрими. В залежності від того, якими були вчинки і дії, твоїй душі буде або добре, або дуже некомфортно. Це треба гідно перенести. Не зламатись і не зганьбитись. Відпокутувати, як кажуть у вас.
-А яка спокута найтяжча?
-Зараз відчуєш і зрозумієш.
Перед її зором відкрилася галявинка чи лужок, де серед квітів сиділи маленькі діти і жебоніли між собою чи самі з собою. Дорослих поряд не було, лише дивне відчуття величезної любові ніби огортало цих діток звідусіль.
-Чиї діти, чому самі? – рвалося з душі питання, а відповідь чомусь наперед, без пояснення була зрозумілою.
-Так, правильно, це не народжені вами там, у вашому світі, малюки. Вам не потрібні, вами вбиті ще до народження, та, як бачиш, не покинуті Богом, захищені і полюблені. Але без матерів, назавжди.
У цей час уся її сутність відчула сильну вібрацію негативної енергії. Душа розривалася від сильного болю. Тіло волало про допомогу.
-Отже, ти все зрозуміла, - нечутний голос проник у знетямлений розум. – Повертайся назад. Можливо, ще комусь допоможе пережите тобою тут і зараз. Залишатися тобі тут ще зарано. Душа повинна спокутувати там, де робила зло.
Пробудження було важким. Розум повільно пристосовувався до реальності. А розчавлена душа боліла.
Лариса Прушинська, слухачка факультету журналістики Університету ІІІ віку

Розділ новин: 

Коментарі