Ця історія у сприйнятті молодих людей може виглядати неймовірною і незрозумілою. Проте вона цілком реальна. У літописі нашої країни були часи, коли пересічним людям у прямому сенсі доводилося думати, як вижити. В умовах суцільного дефіциту на все, в тому числі на речі першої необхідності, щодня поставала болюча проблема: чим нагодувати сім’ю, у що вдягнути дітей. Саме у такий складний період проходило дитинство героя нашої розповіді Анатолія Приступи.
Коли Обман – на благо
…Народився хлопчина 25 березня 1944 року в с.Овадне тодішнього Оваднівського, нині Володимир-Волинського району. На території Волині тоді ще тривала війна, село знаходилося у фашистській окупації.
Запис, що підтверджував факт народження дитини, був зроблений у метричній книзі парафіян оваднівської Свято-Вознесенської церкви, де хрестили немовля. Але через декілька років з невідомої причини храм згорів, вогонь знищив і всі документи.
Повторний запис про народження був зроблений органами РАЦС у вересні 1950 року. Тоді ж у свідоцтві про народження зазначили, що народився Анатолій Приступа не у 1944-му, а в 1945 році, тобто на рік пізніше. Це не було помилкою працівників РАЦСу, а свідомим кроком батьків хлопчика, які назвали неправильну дату народження сина.
Про причину такого вчинку йдеться у листі-поясненні мами Анатолія Приступи, який вона написала через багато літ, у грудні 2013 року, незадовго до своєї смерті. Виявляється, вони з чоловіком вирішили «омолодити» сина, адже на той час батькам, які мали дітей віком до п’яти років, давали довідки на право купівлі 10-ти метрів дуже дефіцитного ситцю, а шестирічний Толік уже не підпадав під цю категорію. Тоді тяжко було з одягом, а той ситець давав шанс пошити дітям хоч якусь одежину. На цей момент у подружжя Приступ було вже двоє хлопчиків – молодший син В’ячеслав народився у 1950 році. Саме так «піклувався» у ті часи про діток радянський уряд. По-перше, жодної матеріальної допомоги не давали, пільговий товар треба було купити за гроші, яких не вистачало, ще й пред’являти відповідний документ. По-друге, влада, мабуть, вважала, що старшеньким дітям вдягатися вже не треба… За таких умов батьки були змушені вдаватися до всіляких хитрощів.
Найяскравіші
дитячі спогади
Волинь звільнили від фашистських загарбників у липні 1944 року. Вигнали німців – прийшли «совєти», але життя від цього не стало кращим. Толік ще був занадто маленьким, щоб це пам’ятати – так йому розповідали батьки.
Одразу після визволення села тато Степан Платонович пішов працювати на станцію. Він і до війни був залізничником, а людям цієї професії давали броню від мобілізації на фронт. Під час окупації змушений був сидіти вдома. Тримав господарство – з нього і виживали. Справжньою рятівницею-годувальницею сім’ї була корова.
Після повернення в Овадне радянських порядків нова влада молоду матусю Галину Денисівну з немовлям на руках вигнала із власної хати у хлів, бо в помешканні треба було щось розмістити. Там і жили разом з худобою, поки не дозволили повернутися у дім. Розповідала мама й про якогось тодішнього командира, який казав: «Мы вас всех будем пропускать через сито». Недовіра влади до місцевого населення тривала і в наступні роки. Анатолію Степановичу чомусь закарбувався у пам’яті епізод з далекого 1948 року:
-Тато захворів, у Володимирі йому зробили операцію. Ми з мамою поїхали до міста його провідати. А коли поверталися назад, на вокзалі, поки чекали потяга, я бешкетував разом з іншими дітьми, упав і розбив коліно. То замість того, щоб надати медичну допомогу, нас з мамою схопили і повезли у Ковель перевіряти, чи часом ми не «вороги народу». Перевірили і відпустили.
Трудове життя хлопчика розпочалося дуже рано. Пам’ятає Анатолій Степанович, як він із сусідськими хлопчаками у малолітстві пас корів.
-У повоєнні роки жилося дуже бідно. На пасовиську швидко забувалося, чи був зранку сніданок, бо дуже хотілося їсти. То ми з друзями вигадали спосіб, як можна підкріпитися. Лазили на дерева, діставали з гнізд пташині яйця і смажили їх на бляшанках від снарядів – у лісі після війни того добра валялося багато. У хід також ішли смажені на багатті ворони, якщо вдавалося їх підбити з рогатки. А одного разу бажання поїсти ледь не коштувало мені життя. У пошуку здобичі поліз я на високу ялину. Незважаючи на колючки, підніматися вгору по таких деревах дуже легко, бо на стовбурі багато гілочок. Ось дістався я мало не на верхівку дерева, засунув руку у гніздо – а там миша! Від несподіванки страшенно злякався, зірвався і полетів вниз. Гілляки трохи амортизували моє падіння, тож вдарився не дуже. І ось лежу я на спині й бачу, що між моїм тулубом і рукою стирчить дуже гострий зруб якогось дерева, сантиметрів з вісім у діаметрі… Тож мою долю вирішили якихось декілька сантиметрів, що могли стати фатальними.
Перший раз у перший клас Толік пішов в Оваднівську школу. Із ним в одному класі вчилися діти різного віку, було багато переростків, яким вчасно навчатися завадила війна. Просто вчителька всім давала різні завдання.
Так і жили. А у 1953 році родина Приступ переїхала у Володимир.
Чоловіки не бояться бути старшими…
Звісно, у молоді роки Анатолій Степанович особливо не переймався невідповідністю документів справжній даті свого народження. Задуматися над цим довелося тоді, коли його однолітки законно йшли на заслужений відпочинок або ж продовжували працювати, при цьому отримуючи пенсію. А йому аж надто дорого обійшовся той дитячий ситець, за який довелося розрахуватися, подарувавши державному бюджету пенсійні виплати за цілий рік.
…У пошуках документів, які б могли підтвердити справжню дату народження, Анатолій Степанович звертався у Володимир-Волинський районний архів, однак це не дало позитивного результату, бо архіви, як і церковні книги, також не збереглися. Видали чоловікові лише архівну довідку про те, що, згідно з погосподарською книгою за 1948-49рр., у с.Овадне значиться господарство його батька Приступи Степана Платоновича, з яким жили дружина Галина Денисівна і їхній син Анатолій, 1944 року народження. Справжню дату народження також підтверджував атестат зрілості, який Анатолій Приступа отримав по закінченні Володимир-Волинської середньої школи №2 у 1961 році.
У зазначеному вище листі-поясненні до суду мама Галина Денисівна попросила повернути синові справжню дату народження. Аналогічне пояснення написав і дядько Анатолія Степановича Пилип Приступа, який нині проживає за кордоном.
Отже, зібравши усі наявні документи, пенсіонер подав заяву до суду із проханням відновити справедливість. Засідання відбулося 24 червня минулого року, коли чоловік уже відзначив свій 70-річний ювілей. Отже, взявши до уваги всі обставини справи, Володимир-Волинський міський суд виніс рішення задовольнити заяву позивача і встановити факт, що Приступа Анатолій Степанович, за паспортом 1945 року народження, насправді прийшов у цей світ на рік раніше.
Міла Сергєєва, м.Володимир-Волинський
Коментарі