За чверть століття для болгар Україна стала другою батьківщиною

Погожого літного дня, зранку, редакційні двері відчинила темноволоса жінка поважного віку. Рухи її були впевненими, у вітаннях відчувалась самодостатність і людська відкритість. Очевидно, що жінка живе
з натхненням, тому і життя у неї багате різними подіями. А ще кажуть про таких людей - багато бачила
і знає багато. Ніна Пилипчук, батьківське прізвище Заболотна. Українка, за етнічним походженням -
болгарка. З її просторої долі найбільш важливим був період, коли вона, іноді жертвуючи власним здоров`ям, іноді побутом сім’ї, віддавала себе справі газифікації житлових будинків військових містечок.
Це її ідея 80-десятих років, пропозиція і втілення. Володимир-волинці мають пам’ятати таких людей.
Світова пошесть заставила людей заради власного порятунку вдатися до особливих заходів, і найголовнішого серед них - це карантину. Для людей незвично примушувати себе обмежувати, а іноді зовсім не контактувати з широким колом друзів і знайомих, колегами на роботі. Не виняток серед тих, хто надто важко переживає час карантину, - журналісти, які працюють у різних медійних структурах. Важко без реальних зустрічей і живого спілкування створити цікаву журналістську роботу чи зарядитися позитивними емоціями, які з рядків газети передаються читачам. Багато журналістів працює сьогодні дистанційно, тобто по телефону, скайпу чи вайберу.
У таких умовах поодинокі візити небайдужих людей до редакції є надзвичайною подією.
Редакційні двері відчинила темноволоса жінка поважного віку. Яким було здивування колег-журналістів, коли вона поклала перед ними на рушник духмяну округлу хлібину. Саме так завітала до редакції Ніна Порфирівна Пилипчук - багатьом володимир-волинцям добре знайома жінка, яка свого часу працювала в КЕЧ і здійснювала газифікацію військового містечка.
- Ви знаєте, не могла я сама з’їсти хліб, рецепт якого я прочитала у вашій газеті. Цим рецептом поділилася Ольга Міщан, жителька нашого міста в одному з номерів газети. Дякую їй за те, що поділилася не тільки рецептом, але і мені нагадала про благородну справу нашої родини. Правда, я трохи по-своєму замісила цей хлібчик, додавши як головний складник - сироватку - щиро посміхаючись і поринаючи спогадами у минуле, говорила гостя.
Чай і свіжоспечений хліб надавав розмові домашнього затишку і спонукав Ніну Порфирівну до спогадів, а ми були уважними слухачами про велику історію болгар в Україні.
Велике переселення болгар від турецької навали
[caption id="attachment_49633" align="aligncenter" width="600"]
Масове переселення болгар на територію сучасної України почалосяпісля захоплення території Болгарії Османською імперією і тривало до перемоги Російської імперії в російсько-турецькій війні 1878 року. Це переселення було вимушеним. Волелюбний народ шукав собі нового пристанища у зв’язку з посиленням турецького гніту на їхній рідній землі. Царський уряд заохочував болгар на заселення незайнятих земель півдня імперії: надавав земельні наділи і субсидії, звільняв від військової служби і оподаткування, гарантував свободу віросповідання.
Саме у 1774 році доля привела до села Вільшанка Кіровоградської області, що на річці Синюха, серед 400 болгарських сімей, вихідців із Сілістрії, Алфатар, Рушука і Добруджі прапрадідів Ніни Порфирівни.
Оселившись там, болгари одразу ж взялися за розбудову краю: заснували села Добре, Станкувате, Мала Вільшанка, Мала Мазниця, Лозувате, Вербова Балка (Чорний Ташлик), Оброчне, Доброіванівка, Кацика. Згодом частина болгар з цих сіл розселилася також на території сучасного Вільшанського району, що на Кіровоградщині.
Болгари принесли на ці землі власну культуру і поєднали її з місцевою. Це - традиційна болгарська кухня, народні ремесла. А головне, що в будь-якій галузі господарства і в побуті переселенці виявляли високу майстерність і працелюбство.
До початку 20 століття на усіх землях колишньої Російській імперії проживало понад 250 тисяч болгар.
Новим етапом в історії болгар України стало просування в УРСР в 20-х роках 20 ст. політики коренізації. Були створені болгарські національні райони. У болгарських населених пунктах діяли болгарські сільради і судово-слідчі камери (болгарські судові органи). Почали видаватися болгарські газети, журнали, художня і громадсько-політична література. У районах функціонували болгарські школи. Діяли театральні трупи.
У зв’язку зі згортанням коренізації в 1937 році адміністративні та територіальні одиниці і культурно-просвітницькі установи всіх національних меншин, в тому числі і болгар, були ліквідовані, видання преси та літератури болгарською мовою припинено. Хоча у Вільшанці викладання болгарською мовою відбувалося до 1949 року.
Коли в Україну прийшла війна, нащадки болгарських поселенців свідомо пішли на фронт, де героїчно захищали життя своїх родин і побратимів-українців. Понад 300 з них нагороджені орденами і медалями, а 149 героїв загинули в боях з нацистами. Болгари відкрито саботували розпорядження німецької влади, вливалися в партизанські загони, піклувалися про полонених червоноармійців, які знаходилися в таборі с. Добрянка.
Згідно з переписом населення 2001 року, в Україні проживає 204,6 тисяч болгар, переважно в Одеській (150,6 тисяч) і Запорізькій (27,4 тисячі) областях. Болгарські національні організації Запоріжжя, Києва, Одеси, Болграда, Білогірська, Миколаєва та багатьох селищ об’єднуються в Асоціацію болгарських національно-культурних організацій України (створена в 1993 році).
Болгарська мова вивчається в загальноосвітніх навчальних закладах у місцях компактного проживання болгар, вчителів болгарської мови та літератури готують в Одеському та Львівському університетах, Ізмаїльському та Бердянському педагогічних інститутах, Білгород-Дністровському педагогічному училищі. У школах працюють болгаромовні класи: за даними Міністерства освіти і науки України в 2010/2011 році в класах з болгарською мовою викладання навчалося 65 дітей.
В Одесі болгарською мовою видається тижневик «Роден край». Радіо- і телемовлення болгарською мовою здійснюється в Криму та Одесі.
І яка б біда не приходила в Україну (війна козаків проти турків, боротьба з царизмом, Друга світова війна, Чорнобильська катастрофа, боротьба за незалежність, «неоголошена» війна на Сході), вільшанські болгари завжди підтримували український народ, який за стільки років без сумніву став для них рідним.
«Ми жили у Вільшанці великою дружною сім’єю»
[caption id="attachment_49634" align="aligncenter" width="800"]
Родина Малкових-Заболотних була великою і дружною. Мама - Уляна Іванівна, невеликого зросту, але дуже енергійна, народила чотирнадцять діток. Правда, в доросле життя вступило десятеро. Тато - Порфирій Григорович, був кремезним, з серйозним виразом обличчя. Вдома розмовляли болгарською, хоча знали і українську, і російську.
Мама і тато Ніни Порфирівни були вимогливими, але дуже добрими. Кожному приділяли увагу і давали любов. Але хлопців, а їх було четверо, потрібно було тримати у дисципліні.
Тато раненько йшов до роботи - він мав золоті руки. Практично жодна робота, що вимагала майстерності у колгоспі, не обходилася без участі його рук і знань. Перекрити дах чи полагодити будь-яку техніку, зробити столярні вироби, вікна, двері, пошити взуття і зремонтувати навіть годинники - все йому було під силу.
Мама займалася дітьми, господарством і ще, до усіх хатніх турбот, працювала в ланці на полі, обробляючи посіви буряків. Дуже добре пам’ятає Ніна Порфирівна, як дотримувалися чистоти у хаті. Завжди було підметено, гладенько і начисто вимащена глиною долівка, на вікнах ідеально вибілені і напрасовані фіранки (занавіски). Мама ніколи спати не лягала, допоки не помиє усім діткам взуття і не поставить, щоб висохло. Піч чи будь-яка посудина після приготуванні їжі одразу милася, чистилася. Незалежно від того, чи мама мала здоров’я чи ні - в обов’язковому порядку хата два рази на рік білилася. Звісно, що привчала і діток до посильної участі в підтриманні чистоти у хаті.
Одягалися на повсякдень усі болгарські родини, як і українські, - особливостей не було ніяких. А от на свята вбрання помітно ставало різнобарвним і відрізнялося від українського. Майже усі свята болгар і українців, особливо релігійні, відзначалися в одні дати.
Особливо родинними були відзначення днів народження дітей, хрестини і, звичайно, весілля. Біля сотні людей збиралося по першій лінії родичання, коли збиралася родина Малкових-Заболотних. Співали болгарських пісень, танцювали болгарське хоро (це виконання танцю з одночасним співом).
Усі діти покінчали школу, дехто надбав вищу освіту. Роз’їхалися по усьому Радянському Союзу брати і сестри. Довелося і Ніні Порфирівні покинути рідну домівку на хвилі молодечого завзяття і романтики. Художня література того часу пропагувала приклади трудових звитяг комсомольців і молоді на виробництві, їх участі в ударній розбудові цілинних земель у Казахстані. Саме такі ідеї спонукали подруг і її саму до прийняття, попри заперечення мами і тата, після закінчення школи, поїхати на будівництво цукрового заводу в с.Новогригорівка на Кіровоградщині. А через рік сумлінної праці отримала путівку в будівельно-молодіжний загін на цілину до Казахстану. Станція Кенськоє Акмалінської (Цілиноградської області) приймала молодь з Кіровоградщини. Через рік Ніна Порфирівна в числі молоді, яка зарекомендувала себе як сумлінна і добросовісна робітниця, отримала направлення на навчання до Одеського будівельного інституту.
Швидко сплинув час студентських років. Ніна вийшла заміж за військового. Батьківщина в той час вимагала відданості у своїх громадян ідеалам держави і суспільства. Будучи людиною чесною і такою, що вірила в правильність і моральність збудованого ладу, Ніна Порфирівна, працюючи чи то в Забайкаллі начальником відділу цивільних будівель і споруд Могочинського відділку Забайкальської залізниці (у званні полковника залізничних служб), чи інженером в військово-експлуатаційній частині у Володимирі-Волинському, завжди на перше місце ставила інтереси громади, старалася до кінця і в повній мірі виконувати покладені на неї посадові обов’язки. Але разом з тим, ніколи не обділяла належною увагою чоловіка та двох своїх доньок - Світлану та Оксану. Тут нагодилася мамина наука. Добре пам’ятала і страви, що готувала мама, і порядок у домі як утримувати, але найбільше в серце запала болгарська пісня.
Любов і тяга у нашої гості до рідного коріння виявилися дуже міцними і глибокими. Де б не була вона упродовж життя, завжди подумки, та й час від часу реально навідувалася на свою Батьківщину, на Вільшанщину. Спочатку приїздила в батьківську хату, пізніше - до брата. Свої візити старалася приурочити до подій, які відбувалися в “Альфатарі” - громадському об’єднанні болгар - нащадків колишніх переселенців. Як правило, усі заходи, які проводилися цим об’єднанням (фестивалі, народні гуляння у свята, ювілейні концерти) були справжнім відтворенням багатих болгарських традицій. Чимало членів родини Малкович-Заболотних сьогодні беруть участь у самодіяльних болгарських творчих колективах, які становлять основу усіх таких святкових заходів Навіть донька Ніни Порфирівни Світлана, яка проживає в Краснодарському краї (Росія), підтримуючи власне прагнення до національної індетичності, сьогодні веде власну пошукову роботу в частині історичного минулого болгар-переселенців, знайомиться з подіями, що відбуваються на етнічній батьківщині у Болгарії, відслідковує усю громадську діяльність “Альфатару”, що на Кіровоградщині. Цікавим моментом є те, що пані Ніна виховувалася до 4-річного віку мамою і практично розуміла тільки болгарську мову. Напевно, ця обставина є однією із значних, що підсилюють її тягу до болгарських духовних цінностей.
[caption id="attachment_49635" align="aligncenter" width="800"]
Нещодавно відзначався 255-річний ювілей з часу переселення болгар до України. Ніна Порфирівна, в силу певних причин, не змогла відвідати Вільшанщину в цей час. Дякуючи мережі Інтернет, має змогу переглянути усі відеоматеріали з цих подій. Радіє, що земляки, не дивлячись ні на які виклики сьогодення, єднаються, підтримують один одного і зберігають вірність своєму родоводу і історії. Згадує Ніна Порфирівна ті радісні переживання, коли траплялося побувати на малій Батьківщині. Завжди радо її зустрічали земляки і кожна хвилина таких поїздок була “розписана” зустрічами за запрошеннями за старими добрими болгарськими традиціями - у якійсь хаті куштували мамалигу, у іншій - смакували плакету і челкаме, а дехто з господарів якогось дня пригощав пісмедами чи плачиндою. І, звісно, не головною була кулінарна страва, а особливими були душевні розмови, спілкування, болгарська пісня, а іноді і танок.
На вишитому рушнику біля хліба, яким з теплотою вгощала Ніна Порфирівна, лежали принесені нею, як сімейна реліквія, журнальна стаття болгарською мовою Стояна Петрова “Про Ольшанські тебелгари”, ксерокопія книги Михайла Гавазова “Альфатарські болгари в Ольшанці”, друкований журнал болгарською мовою і газета “Зорі над Синюхою”, в якій розповідається про об’єднання “Альфатар”. У підсумку зустрічі в редакції, наша гостя висловилавіру, що має наступити той час, і в Україні і на її етнічній Батьківщині, у якому не буде місця ніяким чварам - ні на політичному, ні на національному підґрунті - і люди будуть почувати себе захищеними і щасливими. Дай Боже.
Сергій Залуський
(Використані матеріали першої електронної газети Кіровоградщини і сайту Ради національних спільнот України)

Розділ новин: 

Коментарі