Світлій пам’яті Володимира Кучерука – сина фронтовика, учасника бойових дій в Афганістані, ветерана Збройних сил, батька і діда захисників України
35 років тому, 25 грудня 1979-го, почалося введення радянських військ в Афганістан – сумна дата в історії нашої країни, як і країн всього пострадянського простору. Ухвалу про введення військ прийняло вузьке коло тодішніх політиків радянської держави. Формальною причиною ганебного рішення стала ідея підтримки новоствореного комуністичного уряду в цій країні. Насправді ж відстоювалися геополітичні інтереси. Війна в Афганістані стала повномасштабним збройним конфліктом-агресією СРСР проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з повстанськими групами моджахедів. Розпочалося військове протистояння із взяття спецпідрозділами КДБ СРСР президентського палацу в Кабулі, вбивства президента країни Хафізулли Аміна та його оточення і введення в країну «обмеженого контингенту» Радянської армії.
За десятилітній період жорстокої війни радянська армія охороняла стратегічні об’єкти, вела спільні з урядовими військами бойові дії проти моджахедів, постачала зброю та припаси у країну.
Людські втрати у цій війні вражаючі. Загинуло майже 15 тисяч солдатів та офіцерів Радянської армії, у тому числі й українські юнаки. Загалом 160 тисяч українців пройшли вогненними дорогами Афгану, 3360 не повернулися додому, більше 8 тисяч зазнали поранень, понад 100 тисяч перенесли складні захворювання. Залишились без синів 2729 матерів, 1982 батьків, стали вдовами 505 молодих жінок, сиротами – 711 дітей. Після війни померло від ран і захворювань вп’ятеро більше «афганців», ніж загинуло, кількість інвалідів збільшилася у кілька разів. Загарбницька політика владної верхівки Радянського Союзу не дала нічого, крім непоправних втрат для матерів, дружин, дітей воїнів-«афганців», їхніх друзів та в цілому для суспільства.
Напередодні 35-ї річниці введення радянських військ в Афганістан до нашої редакції завітав полковник у відставці Андрій Вітовщик, учасник бойових дій у цій країні, чоловік, який упродовж двох років на власні очі бачив жахіття тієї війни. За сумлінне виконання інтернаціонального обов’язку Андрій Васильович був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За бойові заслуги».
Андрій Вітовщик підтримує тісний зв’язок зі своїми бойовими товаришами, йому небайдужа їхня доля. Наш гість розповів, що на сьогоднішній день у місті та районі проживає 250 учасників бойових дій в Афганістані, більше тридцяти із них ступили на землю цієї ісламської країни у перші місяці війни. З Волинської області через військкомати для виконання «інтернаціонального обов’язку» було направлено 2330 молодих хлопців (без врахування кадрових офіцерів і прапорщиків Радянської Армії). Затрати Радянського Союзу на цю війну становили гігантську суму – 90 мільярдів доларів. На переконання Андрія Васильовича, афганська війна стала початком розпаду СРСР, адже її не прийняв іслам і через ряд інших причин.
Відтоді минуло багато літ. Південний схід нашої незалежної України опинився у вогні, розпочалася неоголошена війна. За цих умов досвідчений офіцер Андрій Вітовщик не міг стояти осторонь, просився добровольцем у зону АТО, але йому відмовили через пенсійний вік.
Цього буремного року загинуло багато молодих захисників Вітчизни на Донбасі, нещадний час і до учасників інших війн. Ми прощаємося із кращими синами нашої країни. Наприкінці листопада Володимир-Волинська міськрайонна організація ветеранів Афганістану зазнала важкої втрати – пішов з життя Володимир Кучерук. Світлій пам’яті друга і побратима Андрій Вітовщик присвятив свій матеріал «Його життя – як спалах зірки».
…Володимир Петрович народився на Житомирщині в місті Овруч в тяжкий післявоєнний час 13 серпня 1946 року в сім’ї старшини Червоної Армії Петра Павловича Кучерука, який пройшов кривавими дорогами Великої Вітчизняної війни до Берліна і в травні 1945 року залишив свій автограф на зруйнованій стіні Рейхстагу.
Почуття людської гідності виховували у Володимира Петровича з раннього дитинства. Зростання у сім’ї військового і суворе батьківське виховання ніколи не дозволяли йому забувати про честь, дисципліну і порядність.
Свою кохану дружину Надійку зустрів у мальовничому поліському селі Полохочі Житомирської області. Часто навідуючи її, він любив ту оселю, де вікна завжди задивлялися на мирну голубінь неба та ніжно всміхалися сонцю.
З дружиною Надією Володимирівною, яка дійсно була бойовою подругою, берегинею сімейного затишку і з честю витримала всі негаразди армійського життя, виростили двох доньок – Оксану та Наталю, допомагали виховувати онуків.
Старша дочка Володимира Петровича Оксана – військовослужбовець Військово-Морських сил України, має більше 17 років військового стажу. Зять – Олександр В’ячеславович Бойчук – легендарний старший мічман, командир рейдового тральщика «Генічеськ». До речі, сам родом з Володимира і починав службу в 44 мотострілецькому полку 51 МСД, 8 місяців під командуванням полковника А. Кравченка виконував миротворчу місію в Іраку, в 2009 році перейшов на флот, спочатку – старшиною команди бойового управління ракетно-артилерійської бойової частини корвета «Луцьк», а з січня 2012 року – командиром рейдового тральщика. Під час смутних кримських подій 2014р. екіпаж Олександра Бойчука тримався до останнього, але змушений був виконати команду комбрига – не стріляти. Тільки російський спецназ безцеремонно та зухвало захопив корабель.
Їм пропонували великі гроші за службу в Росії, квартири у Севастополі, але сім’я і весь екіпаж, крім 3-ох осіб, залишились вірними військовій присязі Україні. У даний час на своєму кораблі вони проходять службу в Очакові Миколаївської області, а у День Перемоги рейдовий тральщик брав участь у військовому морському параді в Одесі, який приймав Президент Петро Порошенко.
Молодша Наталя – приватний підприємець, проживає в Одесі. Її доця Богданка - учениця 4 класу української школи №2. На превеликий жаль, старший син Нікіта трагічно загинув.
Володимир Петрович ступив на афганську землю в лютому 1980 року начальником аптеки медичного пункту 28 армійського реактивно-артилерійського полку. Часто згадував тяжкі громові дороги Афганістану, середньовічний побут його мешканців та їхню волю до незалежності, вірності ісламу і люту ненависть до всіх «невірних», хто ступав на їхню випалену південним сонцем землю. Маючи добру професійну підготовку, він глибоко знав свою справу і був відданий їй. Не цурався ніякої медичної роботи і при нагоді міг замінити і медбрата, і фельдшера, і військового лікаря. А скільки врятував солдатських життів в Афганістані, та й за всю службу! Проходячи військову службу в далекому Забайкаллі, декілька років займав посаду начальника аптеки військового шпиталю гарнізону.
Сильний, вольовий, гордий, часом безкомпромісний, більше 10 років він був членом правління Володимир-Волинської міськрайонної організації ветеранів Афганістану. В 2001 році виступив з пропозицією про обрання мене (автора цих рядків) головою ради нашої організації. За 9 місяців ми встановили пам’ятник загиблим у локальних війнах «Забути не дано», розворушили хлопців: і рядових, і сержантів, і прапорщиків, і офіцерів, відродили традицію вшанування у День Перемоги ветеранів війни - і живих, і полеглих. З приходом Василя Сокола та Леоніда Бовсуновського створили кімнату-музей локальних війн.
Будучи тяжко хворим, Володимир Петрович щиро шкодував, що ідею вшанування пам’яті захисників Вітчизни – загиблих і передчасно померлих учасників бойових дій в Афганістані – не довели до кінця, не встановили меморіальних дошок у навчальних закладах, не викарбували імена учасників бойових дій, які померли чи загинули вже після війни, на тильній стороні пам’ятника «Забути не дано», а сам пам’ятник так і не був переданий автором-виконавцем ні організації, ні церкві, біля якої стоїть, ні міській владі.
Завжди переживав Володимир Петрович, що на долю кожного покоління українців випадають тяжкі випробування: то Велика Вітчизняна війна, то Афганістан, а отримавши незалежність, керівництво держави так і не зуміло повести Україну вперед до Європи, а потім Крим і кривавий Донбас… Як завжди, він безкомпромісно казав: «Ми самі винуваті, не тих вибирали до влади».
До останнього подиху його особливою гордістю був онук Славік – син старшої дочки Оксани і Олександра Бойчуків, нахімовець, який обов’язково закінчить військово-морську академію, стане офіцером суверенної України та виховуватиме своїх дітей і внуків на прикладі сімейних традицій і цінностей.
Володимир Петрович любив Полісся, міг довго розповідати про захопливі пригоди на полюванні з мисливськими собаками і без них на диких кабанів, про гриби та риболовлю. Був затятим автолюбителем. Вийшовши в запас, їздив у сусідню Польщу, допомагав дітям, облаштував на міському цвинтарі могили внука, дружини, батька, встановив на них дорогі пам’ятники з чорного каменю.
Яким його пам’ятають
Володимир Кучерук цінував насамперед простих і мудрих, чесних і самовідданих людей, готових стояти до кінця. Ось деякі вислови про нього:
Дочка Оксана: «Для мене батько – це моє життя, строгий, але справедливий, завдяки йому я досягла всього у своєму житті. Він поставив усіх нас на ноги».
Зять Олександр Бойчук: «Він людям бажав добра і сам був доброю і вихованою людиною. Спасибі за виховання дочки Оксани».
Дочка Наталія: «Він дуже добрий батько, щирий і справедливий».
Федір Повхан, полковник у відставці, який одним із перших увійшов в Афганістан: «Володя Кучерук – це боєць чесний, принциповий, справжній мужик».
Леонід Бовсуновський, підполковник у відставці: «Я – однополчанин Володі по афганському полку. Шкода, що рано відійшов з життя, він багато зробив для організації, в тому числі й із створення музею».
Олексій Станіславчук, ветеран Збройних сил: «Знав Володимира Кучерука як високоосвічену людину, у якої слова ніколи не розходилися з ділом».
Іван Жовнір: «Я часто провідував Володю, коли він хворів. Цей чоловік гаряче підтримував ідею встановлення пам’ятника вшанування учасників бойових дій і шкодував, що багато ідей не змогли реалізувати. Для мене Володя – символ військового братерства. Сам знаходжуся у шпиталі і шкодую, що не зміг провести його в останню дорогу».
Василь Рижак, підполковник у відставці, член правління Володимир-Волинської міськрайонної організації ветеранів Афганістану: «Володимир Петрович був активним учасником громадського життя, завжди мав свою позицію».
Володимир Сєдой, голова Володимир-Волинської міськрайонної організації ветеранів війни і праці: «Добре знав сім’ю Кучеруків старших, його батька Петра Павловича, який дійшов у рядах Червоної Армії до Берліна і розписався на стіні Рейхстагу. Володю знав з маленького віку та його родину, шкода, що так рано пішов з життя, але він залишив про себе добру пам’ять».
В останню дорогу Володимира Кучерука прийшли проводжати багато людей. Ніхто не говорив красивих слів, не давав обіцянок і клятв. Але, мабуть, кожен із нас подумки звіряв свій шлях, своє життя, вчинки і помисли з тією висотою, якої сягнув Володимир Петрович. Він прожив на землі всього 68 років. Та його біографія – як спалах зірки, яка довго зігріватиме серця рідних і близьких людей гарячим теплом мужності, відваги, порядності і патріотизму.
Андрій Вітовщик, полковник у відставці, учасник бойових дій в Афганістані та ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
Коментарі