Одна з понад двохсот вулиць міста Володимира названа на честь професора Євгена Бобка. Ким же він був?
Євген Васильович Бобко народився 12 травня 1890 року у селі Будятичі Іваничівського району. Ось як описував це село історик Олександр Цинкаловський: «Село Будятичі згадується у вітчизняних літописах ще з часів Великого князівства Литовського. Воно належало князям Чарторийським, потім – Чацькому, а у 19 ст. ним володіла Емілія Дверницька. Наприкінці 19 ст. сільський маєток належав Василю Бобку – батькові майбутнього професора.
Мати науковця Домна Григорівна походила із заможної родини Черановських, які мешкали у Володимирі-Волинському. То була поміщиця – жінка мудра, із сильним, вольовим характером. Батько нашого видатного земляка Василь Бобко був членом Волинського губернського зібрання. Отож обоє – освічені, заможні люди свого часу. Бобки збудували в Будятичах школу на власні кошти.
Здібного сина батьки відправили на навчання до Острога – містечка зі славними освітніми традиціями, де ще у 17 ст. князь Костянтин Острозький відкрив греко-слов’яно-латинську академію. В Острозі молодий Євген закінчив чоловічу гімназію. У 1907 році став студентом природничого факультету Київського університету Святого Володимира за спеціальністю «Хімія». У 1912 році Бобко закінчив виш і залишився на кафедрі приватного землеробства, де займався науковою роботою під керівництвом професора Прянишникова. Із 1918 р. до 1924 р. працював на цій кафедрі.
У 1924 р. Бобка призначають професором кафедри агрономічної хімії у Харкові. У 1925-1929 роках він – співробітник Сибірського сільськогосподарського інституту в Омську. Із 1929 р. працює завідувачем агрономічного відділу Центрального науково-дослідного інституту цукрової промисловості. Із 1935 р. – у Всесоюзному інституті добрив. Редагує наукові журнали Академії наук.
Але найбільша заслуга Євгена Бобка в тому, що він винайшов метод лікування цукрових буряків від хвороби, яка називається гниль сердечка. Застосовував при цьому фосфати. Досліджував вплив мікроелементів на ґрунти при вирощуванні рослин. Написав 150 наукових праць, виховав багатьох кандидатів наук.
Помер наш талановитий земляк у 1959 році. Похований у Москві. На Ладомирському кладовищі у Володимирі знайшов вічний спочинок його батько. У селі Хмелівка колись проживала племінниця професора – учителька Ірина Бобко-Яковина (нині покійна). Її донька Тетяна Кроленко мешкає у Володимирі. Усе життя працювала ветеринаром, таки далися взнаки гени славного родича.
Пані Тетяна – приємна співрозмовниця, щира порядна людина. Вона народилася у сім’ї педагогів, учителькою була і її тітка Галина Степанівна, котра з дитинства водила маленьку Тетяну на Ладомирське кладовище і розповідала про славний родовід сім’ї Бобків. «Ці мандрівки по цвинтарю були для мене дуже цікавими, - зізнається наша співрозмовниця. – Мені здавалося, що я потрапила до музею, де кожне поховання – то окрема історія».
У роки юності довелося дівчині поспілкуватися із сільським ветеринаром Василем Куклюком, який саме нагодився лікувати корову у їхньому господарстві. На той час удома нікого не було, тож йому допомагала Тетяна. «Із тебе вийшов би хороший ветеринар», - сказав як у воду дивився. Пані Тетяна не дотрималася родинної традиції педагогів і подала документи до Білоцерківського технікуму м’ясо-молочної промисловості на спеціальність «Ветеринарія». По його закінченні поїхала працювати у далекі краї – міста Партизанськ, Владивосток у Приморському краї (Далекий Схід). Дівчину вабила романтика. Вступила до Омського зооветеринарного інституту. «Це доля мене вела. – розмірковує жінка. – Я ще більше в цьому переконалася, коли дізналася, що мій родич Євген Бобко свого часу теж працював в Омському сільськогосподарському інституті». Багато років пані Тетяна трудилася у Володимир-Волинській міській ветеринарній лабораторії, завідувала хімічним відділом. Пані Тетяна любить подорожувати. Навчила цього і свого сина. Нині вже тішиться онучкою.
Добре, коли не розривається невидима нитка зв’язку поколінь і наші сучасники прагнуть дослідити свій родовід, особливо якшо серед пращурів були люди, які залишили по собі хороший слід.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі